Життєві історії
Наталя Петрівна стояла біля прилавка з овочами з сумним поглядом: картопля була дрібна, капуста величезна, цибуля проросла. “Тааак….а я борщ хотіла зварити, а тут навіть вибрати немає з
Сергій у молодості статний красень, з темним волоссям, і сірими очима закохався в Зінаїду серйозно та назавжди. Зіна рано овдовіла, залишилася з двома малими дітьми, сином і донькою,
-Завтра треба принести виріб із каштанів! У нас буде виставка! – з усмішкою промовила Світлана Іванівна – вихователька Сашка. -Завтра? Але як? Чому ви раніше не сказали? –
– Алло, Катю, це Валентина Петрівна. Як справи? Аліса вдома? – голос у слухавці звучав бадьоро і діловито, без прелюдій. Катя, стоячи біля раковини та змиваючи з рук
– Ти зовсім охрінів? – голос Ольги пролунав в тиші передпокою. – Вриваєшся, репетуєш, дитину розбудиш! Дмитро жбурнув папірець на тумбу – той злетів на підлогу. Руки тремтіли
-Здрастуйте, Інно Петрівно! -І вам, добрий день, Ольга Степанівна! Дві немолоді, витончено одягнені, жінки привіталися одна з одною. -Бачила вчора вашого сина, Миколу, – сказала Ольга Степанівна. –
Марія Іванівна все своє життя жила у селі. Їй уже сімдесят сім років, шість років тому не стало її чоловіка. Жила вона у старій обмазаній глиною хатинці, яку
Олеся відчинила шухляду старовинного комода і запустила руку в потайне відділення. Пальці намацали порожнечу. Конверту не було. Серце пропустило удар, потім закалатало десь у горлі. – Не може
Бабуся знову дзвонила до Каті з мобільного телефону сусідки. Зі своїм, хоч і кнопковим, вона так і не могла розібратися. -Катя, Катрусю. Привіт! Іванівна дала мені свій телефон,
Юля стояла на пероні, дивлячись, як червоні вогники останнього вагона розчиняються у сирій грудневій темряві. Годинник на вокзалі показував чотирнадцять хвилин на одинадцяту. Потяг пішов кілька хвилин тому.