– Через дурниці такий цирк влаштувала! У нас із нею нічого… – Дурниця, Сергію, це коли палітурка у книги відійшла. Підклеїв – і читай далі. А в тебе… Як би сказати? Блок розсипався, і половина зошитів чужі. Такого видання я в роботу не беру. Краще їдь до Чернігова, готель чекає

Щоосені я міняю фіранки – беру приклад із природи. Тільки вона, на відміну від мене, вміє міняти листя без жодних драбин.

Знімаю білий тюль, відправляю в машинку, а на вікна вішаю зелений оксамит, який дістався у спадок від бабусі.

Він настільки масивний, що для його розвішування потрібно мати м’язи культуриста. Щоправда, таких у мене не було, а тому справлялася із цим завданням виключно на морально-вольових.

І ось, стою я на драбинці, під стелею. Плече відтягує зелена тканина, в кулаку затиснуті гачки, за які чіпляються петельки полотна.

Мій чоловік Сергій залишив мене зависати на драбині під гучні звуки  радіо, а сам вийшов на балкон. Він у мене димить.

Між піснями пішла тиха реклама (мабуть, звуковик проспав момент) і через відчинену кватирку долинув голос чоловіка:

– Ти де встала? Не біля нашого під’їзду, Дано, відїдь далі. Я зараз, тільки щоки пошкрябаю.

Я навіть не одразу зрозуміла, про що мова. Сергій, ніби відчувши мій внутрішній запит, продовжив.

– Та нічого вона не чує. Вона там із шторами во.ює, у неї радіо репетує. Ну Дано, ну не дуйся. У неділю ввечері я вдома повинен бути. Зате субота твоя цілком.

Руки в мене затремтіли. Я не могла потрапити гачком у зелену петельку. Хотілося заплакати, уткнувшись обличчям у м’який оксамит, але я стрималася.

***

Був час, коли Сергій хвалився мною перед людьми. Квартира бабусі перейшла до мене ще до нашого весілля і маленьку кімнату я відвела під майстерню.

Верстат біля вікна, прес, на плитці каструлька з клеєм. Клей не можна остуджувати, інакше він піде грудками, як кисіль у поганої господині.

Спочатку чоловік тягнув у майстерню кожного гостя.

– Дивіться, яку я собі майстриню вхопив. Палітурниця! Таких у місті на пальцях однієї руки порахувати можна. Своя друкарня вдома.

Якось до мене прийшло замовлення, про яке палітурники мріють у рожевих снах. Літній колекціонер привіз дореволюційний словник у півтори цеглини завтовшки.

Палітурки у ньому практично не було, зошити бовталися кожен сам по собі. Я тиждень сиділа ночами, перешивала блок, ставила марлю, і до п’ятниці словник лежав у мене під пресом.

А у п’ятницю у Сергія були гості – мужики з роботи. Вони галасливо дивилися футбол, кричали на суддю, як і годиться будь-яким пристойним уболівальникам.

У перерві чоловік повів колег у мою майстерню, поблажливо обійняв мене за плечі і широким жестом показав на верстат.

– А ось тут Христя ремонтує будь-яку макулатуру. Народ старі книжки виносить на смітник, а вона їх рятує за спасибі. Ну, бабам же треба чимось займатись.

Чоловіки зареготали. Його бригадир поставив на мій прес пляшку пінного – мокру, крижану. З денця натекла калюжка і поповзла до краю аркуша.

Я зняла пляшку двома пальцями і сунула йому назад. Калюжу швидко промокнула рукавом, а прес прикрила долонями, як квочка курчат.

З цього приводу висловилася вже у другому таймі, коли принесла шанувальникам футболу тарілку пиріжків.

– Ти правильно сказав, Сергію, що я працюю за подяку, – почала я, ставлячи тарілку чоловікові на коліна. – Тільки на це “дякую” ми тобі шиповані колеса купили.

– А за раритетний словник, який твій бригадир зараз трохи пінним не залив, мені дадуть на акумулятор. І на автомийку ще вистачить, якщо не шикувати.

Бригадир аж подавився пиріжком. Чоловіки так напружено дивилися на екран, ніби там відбувалося щось історичне, а не похмуре перекочування м’яча по газону. Сергій нервово реготав і оголосив гостям, що одружився з зубастою.

Ще один жарт я почула біля порога. Бригадир уже йдучи, поцікавився:

– А ти, Сергію, все у мами числишся?

– А куди подітися… Раптом Христя розсердиться й витурить, а в мами розкладачка завжди є.

Тут всі засміялися, навіть я. Зареєстрований Сергій справді у свекрухи, де окрім неї у двушці мешкали його сестра з чоловіком та двома хлопчиками.

На мою пропозицію переоформити реєстрацію Сергій відповідав, що мама засмутиться. Для себе я вирішила, що він просто лінується йти інстанціями.

***

З вікна наш двір проглядається, як зморшки на долоні, а тому мені було видно, що біля дальнього під’їзду приткнулася біла машина з вм’ятиною на крилі.

Поруч ходила невисока жінка в темному пальті, з мелірованим каре. Господи, хто зараз взагалі наважується на мелірування?

А біля нашого під’їзду на лавці сиділа Марківна з першого поверху. Вона теж помітила незнайомку на білому легковику і помітно нервувала. Не любила візити чужинців та чужинок.

Марківна кілька разів обернулася до мого вікна з таким багатозначним поглядом, що я раптово здогадалася, про що вона намагалася попередити мене ще влітку.

Але тоді я пропустила її попередження повз вуха, бо голова моя була зайнята пресом.

***

Про новий прес я мріяла давно. Зрозуміло, йдеться не про кубики на животі, а про верстат для роботи з поліграфією.

А тут якраз знайомий палітурник  їхав до дочки і продавав свій чавунний, добротний. З таким я могла взяти в роботу великі сімейні альбоми і зробити непоганий прибуток.

Попросивши знайомого почекати, я з кожного замовлення відкладала потроху на окремий рахунок. Всю зиму проходила в старих чоботях, один з яких вимагав каші, а другий уже зневірився у будь-якому хотінні.

Наприкінці березня Сергій зайшов до мене в майстерню і вмостився на верстат, багатозначно забарабанивши пальцями по картону. Мовою його жестів це означало: зараз канючитиму грошей.

– Христе, рятуй, – видихнув він приречено. – Замовник із грошима тягне, а мені мужикам у п’ятницю зарплату давати. У всіх діти. Я до травня все поверну, все до гривні.

І я зду.ру переказала йому всі свої накопичення.

Коли настав травень розплати, чоловік розвів руками і сказав, що замовник обдурив всю контору. А потім зателефонував знайомий.

– Христино,  ви на мене не гніваєтеся. Приїхали хлопці з друкарні й одразу дали готівку. А мені їхати вже за тиждень.

Я попрощалася та скинула дзвінок. У сусідній кімнаті Сергій дивився футбол і кричав: «Давай же! Ну!». Вболіває він все життя за «Динамо».

За кілька днів після фіаско з пресом Марківна спіймала мене біля під’їзду.

– Христино, бачила я твого Сергія в ювелірному. Стояв, сережки роздивлявся. Зелененькі такі, крапельками. Це він тобі до дня народження, правда?

Сусідка не знала, що я народилася у квітні. І тим більше не знала, що мій чоловік, крім невеликого букетика квітів, не наважується нічого дарувати. Дуже економна людина, господарська.

У той момент я подумала, що він просто вибирає подарунок для своєї мами, адже в неї восени ювілей  начебто. Сергій же людина завбачлива, ось і вирішив купити заздалегідь, поки знижки діють.

І тільки тепер до мене нарешті дійшло, що мала на увазі Марківна.

***

Поки я, вгамовуючи тремтіння в пальцях, старанно чіпляла важкі штори на гачки, Сергій одягнувся в нову блакитну сорочку і картаті штани, які не вимагають напрасовувати рівні стрілки.

Робочий прикид, який завжди супроводжував його у відрядженнях, залишив. Ну, воно й зрозуміло. Йти на побачення у запиленій робі та черевиках, покритих цементним розчином – не комільфо.

– Христюшо, мене в Чернігів засилають, на об’єкт. До неділі, – почав він брехати і  барабанити пальцями по спинці стільця. Невже в нього вистачить нахабства просити грошей? – Кинь мені на готель, га? Гроші за відрядження потім видадуть.

Все-таки вистачило. І не лише на це.

– І ще, зляпаєш біляшів до неділі? – Сергій поплескав мене по нозі, ніби я не дружина його, а приятель.

Він пішов голитися. За стіною зашумів кран, потім загула бритва.

Я ж перетягла драбину до передпокою. З антресолей витягла величезну картату сумку, з якою Сергій в дев’яності мотався у Туреччину за шкіряними куртками. Нехай, думаю, згадає молодість.

У баул пішли його светри, пуховик, шарф «Динамо» та вовняні шкарпетки. Теку з паперами на машину я поклала у бокову кишеню, туди ж дбайливо засунула ліки від тиску. Я ж не звір.

Сумка вийшла непіднімна. Тягнула її вниз волоком, перераховуючи сходи.

Розмельована пані біля своєї машини гортала смартфон. Впритул їй було на п’ять років більше, ніж це здавалося з вікна. Важко було не помітити, що у її вухах спалахують зелені крапельки.

Ну ось і сережки знайшлися, Марківно, а ти переживала.

– Здрастуйте. Дана, якщо не помиляюсь?

– А ви хто така?

– Христина, дружина Сергія. Він голиться, це в нього надовго. Я вам тут речі зібрала, щоб потім вдруге за ними не каталися.

Вона переводила приголомшений погляд із сумки на мене і назад.

– Ви про що? Ми лише на два дні збиралися.

– А він хіба не розповідав, що у нас давно все скінчено, і він з дня на день з’їде? – Здивовано запитала я, прилаштовуючи сумку біля її багажника.

– Ну, то я заощадила вам десь пів року. Так… Тут зимові речі переважно. Пігулки в боковій кишені – нехай вранці приймає по одній, а то завжди забуває.

– Е-е… Зачекайте. – занервувала мелірована. – Сергій казав, що квартира його, а ви в ній наче квартирантка.

– Оце так! – Мимоволі реготнула я. – А він майстер заливати не тільки бетон… Ця квартира дісталася мені у спадок від бабусі й квартирант там якраз він.

– Весь час гроші канючить. Зареєстрований у мами у Черкасах. Заїжджайте до них, там весело: і сестра з чоловіком, і двоє їхніх синочків. Мама у нього добра, якщо з першого разу сподобаєтеся.

Дана подивилася на наші вікна. Нервово потерла підборіддя.

– Його баули мені без потреби, – вона поправила каре і відчинила дверцята автомобіля. – Я думала, у чоловіка хоч свій кут є.

Мелірована сіла за кермо, розвернулася біля пісочниці і поїхала. Клітчаста сумка залишилася самотньо і розгублено стояти посеред двору. Зітхнувши, я підтягла її до лавки.

– Марківно, придивіться за речами недовго? Господар зараз підійде.

– Став, Христино, став, – відповіла бабуся. – Мені сьогодні тут цікавіше, ніж біля телевізора.

Я підійнялася в квартиру. Бритва вже стихла, але кран ще шумів. Притягла драбину назад до вікна і закріпила останні гачки. Оксамит осів до підлоги рівними складками. Ну, хоч щось у цьому будинку тримається молодцем.

Сергій виліз із ванни весь задоволений, рожевий, у новій сорочці, просочений одеколоном, наче гасив пожежу. Підхопив спортивну сумку і натхненно цмокнув у повітря.

– Ну, до неділі. Гроші переказала?

– Іди, Сергію, внизу тебе зачекалися.

Щойно за ним гупнули двері, я зачинила їх на засув. Він завтовшки у палець, його ставив ще дід, який не дуже довіряв замкам. Потім стала біля вікна, щоб спостерігати.

Сергій вийшов із під’їзду, обігнув дугою лавочку з Марківною і попрямував до далекого під’їзду. Там було порожньо. Він покрутив головою, озирався.

Марківна гукнула його і вказала на сумку. Очманівши, Сергій притис телефон до вуха і задер голову до наших вікон. Я засмикнула оксамит.

Завіса.

Хвилин за п’ять у замку закрутився ключ. Двері трохи ворухнулися і вперлися в засув.

– Христю, ти здуріла? Пусти, все подвір’я вже дивиться.

– Ключі кинеш у поштову скриньку. – незворушно відповіла я в щілинку. – Решту забереш із мамою.

– Через дурниці такий цирк влаштувала! У нас із нею нічого…

– Дурниця, Сергію, це коли палітурка у книги відійшла. Підклеїв – і читай далі. А в тебе… Як би сказати? Блок розсипався, і половина зошитів чужі. Такого видання я в роботу не беру. Краще їдь до Чернігова, готель чекає!

Він ще смикав двері, погрожував, що зараз викличе дільничного, але нікого не викликав. Повернувся на подвір’я. Трохи згодом до таксі зашурхотіла по асфальту легендарна картата сумка.

Мабуть, не чекатиму я неділі, а насмажу біляшів прямо зараз і з’їм їх гаряченькими! Душа так і вимагає маленького свята…

You cannot copy content of this page