Моєму синові Ростиславу було чотири роки, коли до них в дитсадок прийшли тренери з секції фігурного катання, щоб відібрати здібних дітей.
Відібрали трьох, в тому числі і Ростика. Льодовий Палац був добре відомий у спортивних колах Союзу. Сюди навіть Чайковська привозила своїх підопічних на тренування. Так що щастя моєму не було меж.
У мріях я, звичайно, вже бачила свого синочка на п’єдесталі з медаллю на шиї. Складнощів було море. Перш за все, в ті часи було просто архіскладно дістати фігурні ковзани, тим більше такого крихітного розміру.
Я дістала. Складно було і впоратися зі сльозами сина, якому боляче падати, якому важко підніматися о шостій ранку на тренування, якому прикро, коли не виходить.
Ми пройшли через все. І через два роки на іспиті мого сина взяли в ДЮСШ. Треба сказати, що та група, в яку сина взяли спочатку, була платна і досить дорога. А ДЮСШ (дитячо-юнацька спортивна школа) – це безкоштовно.
Але головне – це реальний шлях до сяючих вершин, про які я марила. Важливо було і ще одне: платній групі лід тисну в самий екстремальне час, і о сьомій ранку, і об одинадцятій вечора, не дивилися, що діти маленькі.
У ДЮСШ було стабільно і зручно в сенсі розкладу. У мене, нарешті з’явилася можливість вийти на роботу. Тепер Ростик їздив на тренування самостійно. Нічого, до Льодового всього три зупинки. Та й великий вже хлопчик, так що ковзани на плече і вперед!
Робота у мене була звичайна, офісна. Тому заскакувати в будь-який час, як раніше, в Льодовий я вже не могла. Та й потреби не бачила – за словами сина, все було добре.
Мобільників тоді не було, а в тренерську було строго покарано дзвонити тільки в надзвичайних випадках.
Але ближче до весни я все ж вирішила зустрітися з тренером. Зазвичай на кілька тижнів дітей вивозили в спортивний табір. Треба було б уточнити, як буде в цьому році.
Тренер Олег Олегович привітався зі мною дуже холодно, і у мене чомусь душа пішла в п’яти. Але те, що я дізналася далі, мене просто підкосило.
Виявляється, мій син уже з осені не ходить на тренування. Олег Олегович був дуже ображений, адже він покладав на Ростика великі надії.
Він навіть збирався прийти до нас, щоб поговорити зі мною, але вирішив, що раз я не приходжу сама, значить рішення ми прийняли остаточне.
Йому і в голову не прийшло, що я ні сном, ні духом. Додому я йшла, як уві сні, нічого не розуміючи. Вранці ковзани на плече. “Як тренування?” “Все добре!” Як взагалі таке могло статися ?!
По моєму виразу обличчя син зрозумів, що гроза його, нарешті, наздогнала.
Насупився, насупився, але щось таке в ньому з’явилося незнайоме вперте. У бурхливому скандалі взяли участь чоловік і його друг-шахіст, спасибі йому, а то не знаю що б зробила!
Чесно кажучи, мене не стільки розчавила “біль втрати” сяючих фігурних перспектив, скільки питання – як він міг піти на такий обман, на таку, можна сказати, аферу в свої сім років? І куди він, врешті-решт, їздив з ковзанами на плечах ?!
Розгадка виявилася нехитра. Андрій, новий друг і однокласник, який займався самбо, умовив Ростика кинути фігурне катання і перейти теж на самбо.
“Навіщо тобі ця дівчача справа?” Робити було нічого. Ображений Олег Олегович назад не прийме, та й час згаяно, не починати ж спочатку. Так і залишилося самбо.
Хоча спочатку зопалу я і кричала, що тільки через мене. Поступово “біль втрати” стихла.
Тільки іноді подумки бачу хлопчика з розгорнутими кучериками, який мчить і паморочиться на крижаному полі.
