Я дуже люблю чоловіка, і розумію, що в цій ситуації він не винен, і все ж таки я дуже злюся. Ось уже кілька років ми без успіху намагаємось зачати дитину. Спершу я думала, що проблем не буде. Ми обидва молоді, здорові, сповнені сил. Була впевнена, що вийде буквально з першого разу, тим більше, що у моїх подруг-однолітків так і вийшло. Всі стверджували, що хоч і не зовсім за планом (хотіли певний місяць), але дуже швидко. Я теж була впевнена в наших зусиллях, тим більше, що у чоловіка вже була дитина. Хоча й у них із першою дружиною довго не виходило.
Через пів року безуспішних спроб я записалася до лікаря і почала здавати аналізи разом із чоловіком. Безплатно їх не роблять, тож грошей ми витратили дуже багато. Консультації лікарів теж коштували недешево. Обстеження показали, що я абсолютно здорова і навіть ті діагнози, які мені вже наставили у муніципальній поліклініці, не підтвердилися (перевіряла у двох приватних клініках).
А ось із чоловіком все було гірше. Аналізи показали, що зачати здорового малюка у нас дуже мало шансів, якщо взагалі є. Це що лотерея? Ми не здавалися, продовжували приймати прописані пігулки, здавати аналізи та ходити до лікарів. Я навіть рахувати не хочу, скільки ми залишили у них коштів. І все безрезультатно.
Чоловік засмучений, і здається, розчарувався у собі. Хоча й досі не кидає шкідливих звичок. Жодні аналізи не можуть змусити його перестати робити цього. Він має непросту роботу і для нього це розслаблення. Жодні мої прохання просто не діють.
А я втомилася так жити. Рік за роком у порожній надії. Він то вже має дитину. Він його любить, займається з ним, син дуже схожий на нього. А що в мене? Я також хочу дітей. Хочу частинку нас із чоловіком. Дарувати кохання та ласку маленькій істоті, але за підсумком лише злюся. Дедалі більше гніву закипає в мені, коли я чую чергові питання про дітей від родичів та знайомих. Їх співчутливі погляди та поблажливість подруг, коли я граю з їхніми дітьми.
Змиритись з тим, що дітей немає і ніколи не буде? Розлучитися з чоловіком? Але ж надія є. І чоловіка я кохаю. Попри все, мені завжди здавалося, що це саме моя людина. Шкода, що так сталося. Мені було б навіть простіше думати, що проблема в мені, простіше було б упокоритися, напевно.
Брати дитину із дитячого будинку я категорично не хочу. Знаю, що не зможу полюбити, не зможу ставитися з усією душею. Боляче від цього. Час іде, близькість стає вже вимушеною, мені здається, що чим довше це триває, тим гірше для нас самих. Чим більше сподівань, тим більше розчарувань.
