Мені 34 роки, 10 років заміжня. Заміж вийшла по великому коханню, жили добре, старшій дитині було 5 років, коли чоловік поїхав у відрядження до іншої країни на рік.
Нудьгували дуже, їздили одне до одного в гості, після його повернення дізнаємося, що я вагітна. Планували, були дуже щасливі. На першому узі лікар каже: добре подумайте перед народжуванням!
У дитини виявилося тяжке захворювання, дуже важке, не давали гарантій що не помре в утробі, але якщо виживе і народиться – яким буде це життя? …
Було нестерпно, ридала з ранку до ночі, не спала, сходила з розуму, просила чоловіка приїхати до нас, щоб допомогти.. або просто бути поруч.
Але він бідний може так переживав, не знаю, в загальному сказав, що через роботу не може. Всі питання вирішувала самостійно з моєю найкращою подругою, яка возила мене 3 тижні по всім лікарям і лікарням.
Рішення робити переривання вагітності по медичним показаннями (хоча для мене це вбивство). Прийняли рішення разом з чоловіком.
Напередодні штучних пологів зателефонувала чоловікові, ридала, він сказав що не може більше говорити на цю тему, він втомився. Усе. Я кинула трубку, через день народила в палаті одна як собака, ніхто до мене не підійшов.
Так мені і треба. Думала-руки на себе накладу. Сил не вистачило та й син уже є … чоловік подзвонив через годину і сказав-“ну як ти? Я завтра вночі прилітаю до вас” .
А мені в той момент вже було все одно. Пусто.
Чому я це розповідаю так докладно? Тому що мені здається, що моя зрада почалася в той момент. Я емоційно, душевно стала одна. А раніше були разом.
Потім було багато всього, ми не розлучилися, переїхали з сином до нього, на темі дітей я була хвора і схиблена, я сповідалася, причастилася, Бог змилувався, через 2 роки народився другий синочок.
Коли маленькому рік виповнився, поїхала до батьків у гості. Нудьгувала по будинку, батькам, друзям, на чужині було дуже самотньо.
Випадково познайомилася з чоловіком в поїзді, просто попутник. З першої хвилини спілкування немов зустріла людину, яку знаю все життя. Так мене це вразило тоді.
Я розповіла про себе, що заміжня, двоє дітей. В першу нашу зустріч просто гуляли по місту, він сказав що був 2 рази одружений, зараз живе в цивільному шлюбі, але відносини ніякі, живуть в різних кімнатах, можливо скоро розлучаться (а я дура повірила).
Я сказала, що чоловіка кохаю і близькості у нас не буде, не хочу переступати межу. 3 тижні були дуже щасливі просто тому що спілкувалися, він взяв відпустку, приїхав до нас в місто (тут теж його батьки), зняв квартиру в сусідньому з моїм будинком, де ми зустрічалися.
Близькості не було. Це мене й підкупило. Потім він мене з дітьми проводив, дуже допоміг, ми поїхали додому до батька і до чоловіка. Я дуже переживала що з чоловіком зіпсуються стосунки, але все було як завжди.
Ось тут треба було зупинитися. Прошу у Бога прощення, що ж ч наробила … Так мені соромно, дрянь я остання ..
Не припинила я з ним спілкуватися. Ми зустрілися з ним потім, хоча його цивільна дружина вже дізналася про мене. Я брехала чоловікові, собі, йому, так хотіла з ним бути. Так в нього закохалася. Прости Господи.
Намагалася з ним розлучитися, влізла в бруд по самі вуха, його жінка знає все тепер, пару днів назад у них було чергове з’ясування стосунків, і після цього він зник. Не відповідає на мої смс і дзвінки. Мабуть, все.
Я не знаю, чи розвалилася у них сім’я, він часто говорив що сім’ї немає (дітей немає, неодружені). Але я все-таки вважаю, що була сім’я.
Сподіваюся, вона його пробачила і зі мною він обрубав усі кінці.
Дуже багато сорому і болю зараз від усвідомлення того, що я накоїла, що дозволила собі стати коханкою, сама будучи дружиною.
Покарання вже прийшло, на тлі цілого року нервів, ридань і переживань тяжко захворіла, неясно зараз скільки проживу ще й як. Молодшому синові 2, старшому 9.
Тому, хто дочитав до конца- дівчинки, милі, не переступайте цю межу! Тому що, яким би чоловік не був негідником, ми не кращі, якщо дозволяємо собі таке. Так, я кохала його. І кохаю.
Тільки треба було це затиснути в кулак і задавити. Тому що це гріх!
Я раніше себе поважала. А тепер гидко від самої себе. І сльози нажаль не до себе, а сльози сорому і совісті перед ним, перед нею, перед чоловіком, перед Богом.
