Моє серце мало не вискочило з грудей, коли я побачила прізвище «Солодка Христина Валеріївна» у квитанції за комуналку. Просто кинула її на кухонний стіл перед Павлом, і голос мій дрижав:
— Хто це, Павле? І чому з учорашнього дня ця жінка зареєстрована в нашій квартирі?
Чоловік закашлявся, аж поперхнувся чаєм. Кашляв довго, якось неприродно, і дивився будь-куди, тільки не на мене. Нарешті, протерши губи серветкою, він видушив:
— Аню, ну чого ти починаєш? Це ж мамина квартира. Кого хоче, того й реєструє. Я тут до чого?
Я відчула, як крижаний вузол стягує груди. Підійшла до нього впритул, майже не дихаючи.
— Мамина? — перепитала я ледь чутно. — А хто робив ремонт на майже мільйон вісімсот п’ятдесят тисяч гривень у цій «маминій» квартирі? Хто вклав сюди всі гроші від продажу бабусиної дачі?
Павло підвищив голос, намагаючись перехопити ініціативу.
— Ну, ми ж тут живемо! Вісім років живемо! І безплатно!
Я не звертала уваги на його виправдання, лише повторила, проціджуючи кожне слово крізь стиснуті зуби:
— Хто. Така. Христіна?
Павло поспішно відсунув стілець, підвівся. Якась метушня в його рухах видавала паніку.
— Та це далека родичка, з Полтави. Їй для роботи потрібна реєстрація в місті. Мама просто дівчині допомогла. Аню, не винось мені мозок!
Він схопив ключі від машини і вмить вискочив у коридор. Вхідні двері грюкнули так, що аж здригнулася стіна. Я залишилася одна на кухні, дивлячись на ідеальний білий гарнітур, який вибирала три місяці. Руки трусилися.
Я схопила телефон і написала свекрусі:
«Мамо, ти зареєструвала якусь родичку з Полтави? Павло поводиться дуже дивно»
Через хвилину прийшла відповідь:
«Анно, приїжджай до мене негайно. Є серйозна розмова. І ні, це не родичка»
До Тамари Ігнатівни я доїхала хвилин за сорок. Всю дорогу мене трясло. В голові крутилася лише одна думка: коханка? Чия? Павла? Але навіщо свекруха її тоді зареєструвала у квартирі?
Тамара Ігнатівна зустріла мене в халаті. Її обличчя, як завжди, було спокійним, мов камінь.
— Проходь на кухню, Анно. Чаю хочеш?
— Ні, дякую, — я сіла на табуретку, вчепившись пальцями в край столу. — Хто така Христіна?
Свекруха неспішно налила собі чай, долила окропу і сіла навпроти.
— Христіна — майбутня мати мого онука, — сказала вона рівним, безбарвним голосом. — І нова жінка Павла.
З легень вибило все повітря. Я відкрила рота, але не змогла вимовити й звуку.
— Тільки давай без істерик, — свекруха скривилася. — Тобі тридцять два роки. Вісім років у шлюбі. Дітей немає. Мій син не повинен залишитися без нащадків через твої проблеми зі здоров’ям.
— У мене немає проблем! — мій голос зірвався на крик. — Це у нього погана спермограма! Ви ж самі бачили результати!
— Лікарі помиляються, — відрубала Тамара Ігнатівна. — Факт залишається фактом. Крістіна на четвертому місяці. Павло від неї не піде.
Я різко схопилася. Стілець з гуркотом відлетів до стіни.
— Ах ось як! Значить, розлучення? Чудово! Квартиру ділитимемо через суд! Я вклала туди майже два мільйони гривень! У мене є чеки!
Свекруха холодно усміхнулася, дивлячись на мене вивчаючим поглядом.
— Іди до суду, Анно. Тільки ти нічого не отримаєш. Квартира моя.
— Ремонт невіддільний! Я доведу істотне поліпшення житлових умов! — кричала я, відчуваючи, як по щоках течуть сльози.
— А ось для цього я Христіну й зареєструвала, — Тамара Ігнатівна зробила ковток чаю. — Тепер там офіційно зареєстрована ваг. ітна жінка. А незабаром народиться неповнолітній. Жоден суд не виселить матір з немовлям, і жоден суддя не змусить мене продати єдине житло, щоб виплатити тобі твої копійки. Ти безправна, Анно.
Я дивилася на цю жінку і не впізнавала її. Вісім років я називала її мамою, купувала їй путівки в санаторій.
— А гроші? — прошепотіла я. — Мої гроші з дачі?
— Які гроші? — вона щиро здивувалася. — Оренда гарної однокімнатної квартири коштує сорок тисяч гривень на місяць. Помнож на вісім років. Це три мільйони вісімсот тисяч. Ти ще й винна залишилася. Збирай речі. Завтра Крістіна переїжджає.
— Будьте ви прокляті, — виплюнула я, кинувшись геть з її квартири.
Додому я повернулася опівночі. Павло сидів на дивані, дивився телевізор, наче нічого й не сталося.
— Поговорила з мамою? — запитав він, навіть не повернувши голови.
Від цих слів мене затрусило.
— Куди? — ліниво потягнувся він. — Це мамина квартира. Іди спи в спальню, а я тут ляжу. А завтра, будь ласка, без твоїх концертів, збереш речі. Христя важко переносить запахи, їй треба відпочити.
— Христя? — мене почало колотити від люті. — Ти приведеш її сюди? На ліжко, яке купувала я?
— Ну не на вулицю ж її вести! — гаркнув Павло. — У неї живіт! Будь людиною, Аню! Ти все одно йдеш!
Я не спала всю ніч. Лежала в темряві й дивилася на італійські шпалери, на розкішну люстру. Згадала, як ми з Павлом сварилися через колір плитки у ванній, як я економила на обідах, щоб купити саме цю сантехніку. Все, у що я вклала душу, тепер мала покинути.
Вранці Павло пішов на роботу, а я взяла відгул. Почала збирати речі, перебираючи кожен предмет, що колись був частиною мого життя тут.
О дванадцятій годині в замку повернувся ключ. Я вийшла в коридор. На порозі стояла молода дівчина, років двадцяти п’яти, з двома величезними валізами.
— Ой, — вона заплескала нарощеними віями. — А Павло сказав, ви ще вранці з’їдете.
— Не встигла, — сухо відповіла я. — А ти, значить, Крістіна?
Вона по-хазяйськи відсунула мене плечем, пройшла на кухню і провела пальцем по стільниці. Запахла молодістю і підступною нахабністю.
Ох, ну й кухонька! Тільки фасади, звісно, треба буде перефарбувати. Цей білий — такий нудний, хіба ні? І посудомийку нову купимо, ця ж геть стара.
Я стояла, немов укопана. Повітря навколо дзвеніло від напруги, аж іскри літали.
— Чуєш, Анно? — Христіна різко обернулася, її очі були холодніші за зимовий ранок. — Ти там швиденько пакуй свої речі. У мене токсикоз, і від твого парфуму мені просто блювати хочеться. І постільну білизну всю забери, я гидую спати на чужому.
— Гидуєш? — крок за кроком я наблизилася до неї.
— Так! І взагалі, давай рухайся. Мені треба прилягти.
— Це моя квартира! — не витримала я, мій голос зірвався на крик. — Я тут усе своїми руками робила!
Христіна розсміялася. Дзвінко. Нахабно. Наче ляснула по обличчю.
— Твоя? За документами вона Тамари Ігнатівни. А зареєстрована тут я. Так що ти тут просто гостя, яка занадто загостювалася. Вимітайся.
Вона дістала телефон і почала комусь писати.
«Паш, твоя тут скандалить. Я нервую, мені не можна. Приїжджай». — 12:15
Паша прилетів через двадцять хвилин, мов вихор. Схопив мене за лікоть, аж кісточки захрумтіли.
— Анько, ти при своєму розумі? Навіщо ти на неї кричиш? Їй нервувати не можна!
— Та йди ти! — я вирвала руку. — Я з’їду в неділю! Мені треба знайти орендовану квартиру!
— Шукай сьогодні! — заверещала Христіна зі спальні, немов стерв’ятник.
— До неділі спиш на кухні, — кинув мені чоловік, і ці слова були холоднішими за ніж. — І не дай Боже ти їй хоч слово скажеш.
У суботу вранці вони поїхали. Тамара Ігнатівна повезла свою дорогоцінну невістку на платне УЗД, а Паша зник на риболовлі з ночівлею — святкувати своє майбутнє батьківство.
Я залишилася сама. Три дні я спала на розкладачці на кухні. Три дні я слухала, як вони хихикають за стінкою, ніби знущаючись. Три дні я дивилася, як ця нахабна дівка їсть із моїх тарілок і користується моєю пральною машиною.
Я зателефонувала своєму однокурснику Кості. Він працює юристом.
— Костю, шанси є? — я переказала йому все, наче сповідь.
— Аню, буду чесним, — Костя зітхнув у слухавку. — Свекруха тебе обіграла грамотно. Реєстрація вагі. тної, потім дитина. Доводити невід’ємні покращення — це справжнє пекло. Суди на роки. Експертизи. І в підсумку присудять їй виплачувати тобі по три тисячі на місяць із пенсії. Ти витратиш більше на адвокатів.
Я повісила слухавку. Підійшла до стіни. Ніжно погладила дорогі текстурні шпалери. Зайшла у ванну, увімкнула тропічний душ. Італійська сантехніка. Блищить, як нова.
Якщо суд не поверне мені моє… Значить, я заберу своє сама.
Я відкрила інтернет. Вбила в пошук: «Бригада демонтажників. Вивіз будівельного сміття. Швидко».
— Алло. Слухаю, — грубий чоловічий голос пролунав у слухавці.
— Мені потрібен повний демонтаж квартири. Зняти все до голого бетону. Підлогу, шпалери, сантехніку, натяжні стелі. Аж до проводки, яку прокладали п’ять років тому.
— Прямо зараз. Плачу п’ятдесят тисяч зверху за роботу у вихідний. Сміття вивезти повністю.
Їх було п’ятеро. Міцні чоловіки в спецівках. З перфораторами, кувалдами та мішками.
— Господиня, ти впевнена? — бригадир окинув поглядом ідеальний ремонт. — Тут усе новеньке. Шкода ж. Ламати — не будувати.
— Ламайте, — я поклала на стіл пачку готівки. Мої останні заощадження.
Я сиділа на підвіконні і дивилася.
Перфоратори завивали, немов розлючені звірі. Дорога іспанська плитка у ванній зі дзвоном розліталася на дрібні шматочки. Кувалди били по перегородці, яку ми зводили для гардеробної, розносячи її вщент.
Чоловіки здирали шпалери цілими смугами, мов шкіру. Зривали ламінат разом із підкладкою. Відрізали болгарками труби водопостачання під самий стояк.
— Кухню куди? — крикнув один із робітників.
— Розбирайте! Побутову техніку, варильну панель, духовку — все спускайте вниз, за ними приїде вантажна машина! Самі шафи — на смітник! Унітаз і ванну — туди ж!
Пил стояв стовпом. Я кашляла, очі сльозилися, але всередині було так порожньо і так спокійно, як не було ніколи в житті.
Я згадала слова свекрухи: «Ти безправна, Анечко».
Через шість годин квартира перетворилася на печеру. Скрізь стирчали шматки цегли, сірий бетон, обривки дротів. Ні розеток, ні світла. Тільки холодний, гуляючий вітер. Я замовила вантажівку, завантажила всю побутову техніку, свої речі та поїхала до подруги.
У неділю ввечері мій телефон розпалився від дзвінків.
Спочатку дзвонив Паша. Разів сорок. Потім свекруха. Потім посипалися повідомлення.
«Ти хвора тварюка!!! Що ти наробила?! Ми заявимо в поліцію! Тебе посадять!» — 20:14
Я не стала блокувати номер. Я просто відповіла голосовим повідомленням.
— Тамаро Ігнатівно, добрий вечір. Викликайте поліцію. Тільки врахуйте: у мене є чеки на кожну партію будматеріалів. На шпалери, на плитку, на унітаз. Це було моє майно. Я просто забрала його з собою. А стіни — так, стіни ваші. На ваші стіни я не зазіхала. Насолоджуйтеся. Сподіваюся, Христіні не дме на голому бетон.
Через дві години Паша почав надсилати фотографії зруйнованої квартири. На одному фото Крістіна сиділа на брудному валізі посеред сірої бетонної коробки і ридала.
«Аню, ну ти й мерзота. Як ми жити тут будемо? Де нам спати?! Де митися?!» — 22:30
Ось минув місяць, і я анітрохи не шкодую про свій вчинок. Так, я віддала останні гроші будівельній бригаді. Так, я залишилася ні з чим. Зате я бачила їхні обличчя. Зате свекруха тепер змушена брати мільйонний кредит, щоб хоч якось відновити проводку та встановити унітаз у своїй квартирі.
А Христіна, як розповідають спільні знайомі, після першої ночі, проведеної на матраці серед бетонного пилу, зібрала речі й поїхала назад до Полтави, заявивши, що в таких умовах виношувати дитину вона не збирається.
Багато подруг мене засудили. Кажуть, що я опустилася до їхнього рівня, що уподібнилася варварам, що треба було піти гордо, з високо піднятою головою, і залишити все кармі.
Кажуть, що псувати житло — це кримінальне правопорушення, і мені просто пощастило, що поліція відмовилася відкривати справу через наявність чеків.
Але я досі вважаю, що вчинила правильно.
А як би ви вчинили на її місці?
