— Це мій ювілей. Я маю право запрошувати, кого забажаю. — Звісно, — погодилася я. — Ну ось! — І я маю право не оплачувати чуже свято.

Я вже подумки відміряла ті чотири дні, що лишились до ювілею свекрухи. У голові крутилося, кого з ким посадити, меню, дрібні деталі, які треба було ще допрацювати. Коли пролунав дзвінок, я саме стояла в магазині — однією рукою тримала кошик, іншою телефон.

— Наталко, мені треба додати ще двох осіб, — повідомила Людмила Павлівна.

— Ще двох? Кого саме? — здивовано перепитала я.

— Зою з чоловіком. Я ж тобі вже казала про неї.

Не казала, звісно. Але сперечатися не було сенсу. Я тільки уточнила, чи це вже точно останні гості, адже банкетний зал був розрахований максимум на тридцять шість чоловік, а адміністратор Андрій вже двічі переробляв план розміщення гостей.

— Ну чого ти, Наталко, з цього проблему робиш? Поставлять ще два стільці, та й по всьому, — відмахнулася свекруха.

Тоді я не звернула на це особливої уваги, хоча її любов до «додаткових стільців» вже давно мала б мене насторожити.

Я подзвонила Андрію, повідомила, що замість тридцяти двох гостей буде тридцять чотири. Він перерахував меню і надіслав мені нову суму.

Ювілей Людмили Павлівни ми з чоловіком Сергієм вирішили оплатити самі. Точніше, це була його ідея. Мамі виповнювалося шістдесят, і вона давно мріяла зібрати всю рідню не вдома, а «по-людськи»: в окремому залі, з живою музикою, смачними гарячими стравами, щоб не бігати цілий вечір між кухнею і столом, наче загнана.

Сергій тоді сказав: «Давай це буде подарунок від нас. Мамі вже ніякі сервізи не потрібні».

Я охоче погодилася.

Тепер думаю, що саме в той момент треба було детальніше обговорити, що ж означає «від нас». Мені тоді здавалося, що це очевидно.

Зал знайшла я. Сергій того місяця майже щовечора затримувався на роботі, а мені було простіше дзвонити, заїжджати після роботи, дивитися меню. Замовлення оформляли на моє ім’я, адже я безпосередньо спілкувалася з адміністратором Андрієм. Передоплату в 40 000 гривень я теж перевела з нашої спільної картки.

Залишалося заплатити ще 86 000 гривень.

Сума після додавання двох гостей стала трохи більшою, ніж ми розраховували, адже тепер вона складала 89 400 гривень, але Сергій лише махнув рукою: «Гаразд. Шістдесят років — один раз».

І все б нічого.

От тільки Людмила Павлівна чомусь уперто не хотіла надсилати мені повний список гостей.

Я просила двічі.

Першого разу вона відповіла, що ще не всіх обдзвонила.

Вдруге — що сама розбереться, кого куди посадити.

Мені, чесно кажучи, той список був не надто потрібен. Половину її родичів я дійсно знала лише по іменах. Потрібна була лише загальна кількість людей для залу, яку вона справно повідомляла.

Тому я й не стала наполягати.

З Людмилою Павлівною у нас взагалі багато що трималося на моєму «не стала наполягати».

Ми з Сергієм одружені вже вісім років. Відвертих скандалів із його матір’ю майже не було. Якщо розповісти комусь окремий випадок, кожен здається дрібницею.

Два роки тому, наприклад, вона подзвонила у четвер і повідомила, що в суботу до нас на дачу приїдуть родичі.

Вона не спитала дозволу.

Вона повідомила.

— Людей зо дванадцять буде. Ти там з гарячим щось придумай, а чоловіки самі м’ясом займуться.

Я спершу подумала, що мені почулося.

Дача наша із Сергієм. Невелика, звичайна, дві кімнати і веранда. На дванадцять чоловік там навіть однакового посуду не було.

— Людмило Павлівно, а чому саме до нас? — запитала я.

— У вас місця більше. І повітря. Що людям у квартирі сидіти?

— А нас ви запитати не хотіли?

Вона замовкла, а потім покликала Сергія до телефону.

Він після цього пів години ходив по кухні і пояснював мені, що мама вже всіх запросила і тепер відмовляти якось незручно.

Ось такий Сергій. Йому простіше самому тричі напружитись, ніж один раз пережити неприємну розмову.

Я тоді погодилася лише на шістьох. Решті він подзвонив сам і сказав, що не вийде.

Людмила Павлівна потім тижні зо два розмовляла зі мною особливо ввічливо.

— Наталко, тобі не важко передати Сергію?

— Наталко, ви на вихідних, мабуть, зайняті?

Коли вона звертається до мене з такою підкресленою ніжністю, краще відразу перевірити, де гаманець і ключі від квартири.

А минулої зими вона вибирала подарунок своєму племіннику і попросила Сергія додати грошей.

Ми сиділи на кухні.

Він відкрив банківський додаток і запитав мене:

— У нас цього місяця скільки вільних?

Я відповіла, що небагато. Ми щойно заплатили за ремонт машини.

Людмила Павлівна сиділа навпроти.

— Сергій сам розбереться, — сказала вона. — У вас все одно спільний бюджет.

Мені це не сподобалося.

— Якщо спільний, то чому він сам має розбиратися?

— Це ж наші гроші.

Сергій одразу кинувся нас мирити.

Мати образилася вже на нього: «Я в сина допомоги попросила, а ви тут сімейну раду влаштували через подарунок дитині».

Племіннику, до слова, було вже двадцять сім років.

Сергій все ж перевів половину тієї суми, яку вона просила. Ми потім трохи посварилися вдома, тому що мені було шкода не стільки грошей, скільки набридло дізнаватися про такі речі, коли рішення вже майже прийняте.

Він тоді сказав: «Я розумію. Наступного разу спочатку з тобою поговорю».

І справді говорив.

Тому ювілей ми обговорювали вдвох.

Ніякого підступу я не чекала.

П’ята вечора, за десять хвилин. Ми з Сергієм під’їхали до залу, де мало відбутися святкування ювілею. Я була впевнена, що приїхали трохи ранувато, але біля входу вже збирався невеликий натовп — переважно родичі Сергія, яких я знала лише поверхово або бачила раз на десять років.

Чоловік ніс велику коробку з подарунком, а в моїх руках був пакет зі старими фотографіями Людмили Павлівни. Ведучий просив передати їх заздалегідь: хотів показати гостям слайд-шоу на екрані. Я провела цілих два вечори, перебираючи ці знімки вдома у свекрухи, а вона сиділа поруч і з захопленням розповідала історії про кожного, хто був на фото.

Тепер, озираючись назад, це здається особливо дивним і навіть смішним. У вівторок ми з Людмилою Павлівною абсолютно спокійно вибирали її дитячі та шкільні знімки, обговорювали якісь дрібниці, сміялися. А вже в суботу, в день її власного ювілею, з’ясувалося, що на самому святі мені місця не передбачено.

Біля входу гостей зустрічала молода дівчина зі списком.

— Прізвище? — запитала вона у Сергія.

Він назвав, і вона швидко знайшла його ім’я.

— Стіл номер три.

Потім настала моя черга.

— Наталка.

Дівчина пробігла очима по аркушу. Потім ще раз, уважніше.

— Вас немає.

Я одразу подумала, що нас просто записали одним рядком, як подружжя.

— Подивіться поряд з чоловіком, будь ласка.

— Ні, Сергій Михайлович записаний сам.

Сергій опустив коробку з подарунком на край адміністраторської стійки.

— Як це — сам?

Дівчина лише знизала плечима. Їй ці сімейні суперечки були зовсім ні до чого. За нами вже збиралися інші гості.

Саме в цей момент із гардероба вийшла Людмила Павлівна. Вона була в ошатному костюмі, з гарною зачіскою, виглядала дуже задоволеною. Побачила нас, підійшла одразу.

— Чого стоїте? Всі вже майже зібралися.

Сергій показав на список.

— Мамо, Наталки тут немає.

Свекруха подивилася на мене і ледь помітно посміхнулася.

— Твого імені серед гостей немає, — сказала вона спокійно, без крику, без жодного натяку на злість. Здавалося, вона просто нагадала мені, що я забула вдома парасольку.

— Чому? — запитала я.

— А навіщо? Там в основному родичі та мої подруги. Ти ж більшість людей там не знаєш.

Я навіть не відразу знайшла, що відповісти. Слова застрягли в горлі.

Поруч підійшла сестра Людмили Павлівни, тітка Ліда. Вона почула останні слова свекрухи, перевела погляд з мене на сестру і здивовано запитала:

— Людо, ти що це таке говориш?

— Нічого. Ми ж обговорювали, хто де сидітиме.

— Зі мною ти такого не обговорювала, — твердо відповіла тітка Ліда.

— Лідо, ну будь ласка. Не зараз.

Сергій взяв матір за лікоть і відвів на кілька кроків.

— Ти серйозно її не запросила?

— Сергійку, не роздувай. Я думала, ти один прийдеш.

— Чому ти так думала?

— Тому що це мій ювілей. Я хотіла зібрати своїх людей.

Ось тоді я нарешті зрозуміла: у списку не було жодної помилки. Вона навмисно вписала Сергія одного. І, що було найдивнішим, чотири дні тому свекруха сама телефонувала мені, просила додати в список Зою з чоловіком. І я додала.

Тітка Ліда все ще стояла поруч, виглядаючи так, ніби їй хотілося провалитися крізь землю разом зі своїм номерком від гардероба.

Я простягнула Сергію пакет з фотографіями.

— Віддай світлини ведучому.

Він не взяв його.

— Зачекай.

Людмила Павлівна одразу змінила тон, нібито пом’якшивши його.

— Господи, ну добре. Поставлять ще один стілець. Що ви починаєте перед людьми?

Я подивилася на неї.

— Не треба.

— Що не треба?

— Стілець не треба ставити.

— Наталко, я ж сказала: сядеш поруч із Сергійком.

Слово «сядеш» вона вимовила так, ніби питання вже вирішене, і мені нарешті запропонували єдино розумний вихід. Напевно, раніше я б погодилася. Саме тому вона так впевнено це сказала.

Сергій все ще намагався залагодити ситуацію.

— Мамо, треба було одразу нормально сказати.

— А що я такого зробила? Не розрахувала одне місце. Зараз додадуть.

— Ти щойно сказала, що спеціально її не записала.

— Сергійку, у мене гості.

Мені раптом стало надзвичайно важко від цієї розмови. Відчувала, як сили полишають мене.

Я віддала пакет чоловікові.

— Я додому.

Він пішов слідом.

— Наталко.

— Залишайся. Справді. У матері свято.

— Ти зараз поїдеш, а я сяду за стіл?

Я тільки знизала плечима. Це вже був його вибір, не мій.

Біля дверей нас наздогнала Людмила Павлівна.

— Сергійку, ти куди зібрався?

— Зараз повернуся, — відповів він і вийшов зі мною на вулицю.

На парковці я відчинила машину й поклала сумку на заднє сидіння. Сергій стояв поруч, все ще тримаючи коробку та пакет з фотографіями.

— Я не знав, — сказав він.

— Вірю.

— Вона мені нічого не говорила.

— Я вірю, Сергійку.

Він нерішуче потупцював на місці.

— Може, все-таки зайдемо? Я її потім…

— Ні.

Ось тут ми вперше за весь вечір ледь не посварилися вже одне з одним. Він почав говорити, що зараз п’ята година, гості приїхали, мати нервує, і можна хоча б не псувати їй ювілей. Я відповіла, що ювілей їй ніхто не псує. Всі запрошені на місці, а хто не запрошений, той і не псує.

Сергій підвищив голос.

— Ну ти ж розумієш, що я маю на увазі.

— Розумію. Тому й їду тихо.

— А я що маю робити?

Питання було цілком логічним. Але відповіді на нього в мене не було. Я теж розізлилася.

— Не знаю. Ти вісім років пояснюєш мені, що вона просто така. Ось і вирішуй сам, що робити з тим, що вона така.

Він відвернувся. Я сіла в машину.

І тільки коли поклала телефон поруч із важелем перемикання передач, побачила повідомлення від Андрія, адміністратора залу.

«Наталія, доброго вечора. Нагадую: остаточний розрахунок після подачі гарячого. Підійду до вас приблизно о 18:30».

Я перечитала повідомлення. Про оплату в ту хвилину я справді забула.

Сергій все ще стояв біля машини. Я показала йому екран телефону. Він лайнувся собі під ніс.

— От чорт.

— Саме так.

— Скільки там залишилося?

— Вісімдесят шість тисяч з чимось. А тепер уже більше, після тих двох додаткових гостей.

Він поліз за телефоном.

— У мене на картці стільки немає.

У нас були спільні гроші, але карта, з якої я вносила передоплату і збиралася розраховуватися за банкет, була при мені. Я могла заплатити. Технічно, взагалі жодних перешкод не було.

Сергій дивився на мене. Здається, він сам зрозумів, наскільки дивною зараз була б будь-яка його спроба щось просити.

— Треба мені з нею поговорити, — пробурмотів він.

— Поговори, — відповіла я, і він знову пішов у зал.

Я не поїхала одразу. Просто сиділа в машині, стискаючи кермо. Злість переповнювала мене так, що я боялася не вписатися в поворот, виїхавши з парковки.

Хвилин за сім задзвонив телефон. Це був Сергій.

— Наталко, ти не поїхала? — запитав він.

— Ні, — коротко відповіла я.

— Зачекай трохи.

— Навіщо? — здивовано запитала я.

— До них Андрій підійшов.

Я зовсім не зрозуміла, про кого він.

— Який Андрій?

— Адміністратор.

До моменту розрахунку залишалося ще більше години. Що він там робить?

Сергій пізніше розповів мені, що сталося.

Коли він повернувся до зали, Людмила Павлівна вже всіх розсадила і якраз збиралася сісти за свій стіл. Сергій відвів її вбік і прямо запитав, як вона збиралася платити за банкет.

Вона, здається, навіть не одразу зрозуміла суть запитання.

— Наталка ж розрахується! Ви ж обіцяли! — майже обурено вигукнула вона. — Наталка завжди займалася організацією. Я й подумала, що вона, як завжди, усе владнає.

— Наталка поїхала, мамо, — відповів Сергій.

— Ну то перекажи їй, нехай оплатить!

— Мамо, вона не буде платити, — сказав Сергій.

Тільки тоді Людмила Павлівна нарешті відірвалася від думки про гостей.

— В якому сенсі?

— У прямому, — відрізав син.

— Ви мені обіцяли подарунок!

Сергій підтвердив, що вони обіцяли.

І ось тут спливла одна дивовижна подробиця, про яку ні він, ні я навіть не здогадувалися.

Виявляється, свекруха вважала, що ми з Сергієм оплачуємо не просто святковий банкет.

Вона вже розпорядилася власними грошима, які відкладала на ювілей.

Спочатку в неї була відкладена досить значна сума. Але коли Сергій запропонував взяти витрати на банкет на себе, вона вирішила не чіпати ці кошти. За тиждень до свята вона замовила собі нові меблі для спальні, повністю розрахувавшись ними.

Сергію вона про це, звісно, не сказала.

Мені й поготів.

Тому ніякого запасного варіанту в неї просто не було.

— Ти ж обіцяв, що все оплатиш, — наполягала вона.

— Я сказав: «ми з Наталкою», — підкреслив Сергій.

— І яка ж між цим різниця? — запитала Людмила Павлівна, не розуміючи.

Сергій, за його словами, у цей момент просто не витримав і навіть засміявся.

Це був не веселий сміх, а скоріше відчайдушний.

— Мамо, ця різниця зараз на парковці сидить, і вона дуже зла, — відповів він.

Саме в цю мить до них підійшов Андрій.

Офіціанти вже помітили, що кількість людей за столами не відповідає початковій схемі. Для мене, як виявилося, вже почали готувати додаткове місце, бо хтось із родичів встиг повідомити персоналу, що сталася якась помилка.

Сергій зупинив Андрія і попросив його перерахувати остаточну суму негайно.

Адміністратор пішов за роздруківкою і повернувся за кілька хвилин.

Через скляні двері я бачила їх: Сергій, його мати і Андрій стояли біля стійки. Тітка Ліда трималася трохи далі, не наважуючись підійти.

Я вийшла з машини.

Навіщо? Сама не знаю. Можливо, просто втомилася сидіти на самоті.

Коли я зайшла до холу, Людмила Павлівна помітила мене першою.

— О, Наталко! Ось і ти! Все, питання вирішено! — радісно вигукнула вона, ніби нічого й не сталося.

Андрій повернувся до мене.

— Наталко, тоді уточнимо щодо розрахунку. Залишок з урахуванням двох додаткових гостей — вісімдесят дев’ять тисяч чотириста гривень. Хто тепер оплатить свято? — запитав він.

Саме ці слова, про оплату, прозвучали з вуст не адміністратора, а свекрухи.

— Наталко, чого чекаєш? Розрахуйся зараз, а потім усе обговоримо! — вимагала вона.

Я запитала, дивлячись їй у вічі:

— З чим розберемося?

— З грішми!

— А що з ними розбиратися? — відрізала я.

Вона починала відверто злитися.

— Ви ж обіцяли мені банкет!

— Так.

— Ну ось!

Сергій нарешті втрутився:

— Мамо, годі вдавати, що нічого не сталося.

— А що сталося? Я ж їй місце запропонувала!

Тітка Ліда, яка досі стояла осторонь, таки підійшла ближче.

— Людо, ти їй місце запропонувала після того, як вона приїхала і дізналася, що її немає у списку!

— Лідо, тебе взагалі ніхто не питає! — відмахнулася Людмила Павлівна.

— Тоді я пішла, — сказала тітка Ліда.

— Куди?

— За стіл. Поки й мене не викреслили, — єхидно додала вона і рішуче попрямувала до зали.

Чомусь саме після цих слів мені стало значно легше. І не тому, що тітка Ліда мене підтримала — вона взагалі рідко втручалася в чиїсь справи. Просто вперше за цей вечір хтось сказав щось справді звичайне, живе, людське, без жодної сімейної дипломатії чи натяків.

Андрій терпляче чекав.

Я звернулася до нього:

— Передоплата, звісно, залишається. Але залишок я оплачувати не буду, — заявила я.

Він кивнув, не виявляючи ні подиву, ні бажання читати мені моралі.

— Тоді мені потрібно розуміти, хто розрахується по закінченні вечора, — уточнив адміністратор.

Людмила Павлівна швидко повернулася до Сергія.

— Ну, заплати ти!

— У мене немає зараз дев’яноста тисяч, мамо, — відповів він.

— Перекажи із спільного рахунку!

— Картка в Наталки, — нагадав Сергій.

— То нехай вона тобі перекаже! — вигукнула свекруха так щиро, що я мало не зробила це автоматично.

Саме так у нас зазвичай і було: Сергій щось обіцяв матері, вона вважала питання вирішеним, а потім ми вдвох шукали спосіб виконати цю обіцянку.

Тільки цього разу вона одночасно вирішила, що моїх грошей на її святі цілком достатньо, а от мене самої — забагато.

Сергій попросив Андрія дати їм кілька хвилин. Адміністратор пішов.

Я подивилася на чоловіка.

— Я поїду, — сказала я.

Він кивнув.

Свекруха одразу ж схопила його за рукав, наче боялася, що він теж зникне.

— І що мені тепер робити? — майже простогнала вона.

Сергій подивився на матір.

— У тебе справді зовсім немає грошей?

— Не зовсім, — ухильно відповіла Людмила Павлівна.

— Скільки? — наполягав він.

Вона назвала суму. Близько тридцяти тисяч гривень.

— А решта де? — запитав Сергій.

— Я шафу замовила, — пробурмотіла вона.

— Яку шафу? — Сергій не розумів.

— До спальні! Яка зараз різниця? — Людмила Павлівна вже дратувалася.

Сергій заплющив очі і потер перенісся.

Ось тут мені його стало навіть трохи шкода.

Не настільки, щоб витягнути свою картку і розрахуватися за все.

Але шкода було.

Він дістав телефон, відкрив банківський додаток і сказав:

— У мене є двадцять сім тисяч. Решту доведеться шукати.

— У кого? — запитала свекруха.

— Не знаю, — відповів він.

Людмила Павлівна знову перевела погляд на мене. Я вже застібала пальто.

— Наталко, ти серйозно зараз підеш?

— Так, — відповіла я.

— Через стілець?

Я нічого їй не відповіла.

Будь-які пояснення були вже марними. Якщо людина після всього, що сталося, вважала, що вся справа в якомусь там стільці, то слів я не мала. Я зачинила за собою двері й попрямувала до виходу.

Свято все ж таки відбулося. Усі деталі того вечора я дізналася лише глибокої ночі, коли Сергій повернувся додому.

Гроші на оплату банкету таки зібрали. Людмила Павлівна внесла зі своїх заощаджень близько 30 000 гривень, Сергій додав свої 27 000. Решту позичили тітка Ліда та наш двоюрідний брат. Андрій, адміністратор закладу, погодився прийняти оплату частинами від кількох людей, і приблизно за двадцять хвилин усі нарешті сіли за святковий стіл.

Сергій залишився там. Я була на нього тоді страшенно зла, хоча й сама сказала йому не йти. Дуже легко красиво говорити такі речі, доки людина не робить саме те, що ти пропонуєш.

Він приїхав додому після одинадцятої. Заніс коробку із залишками їжі на кухню і спитав:

— Будеш?

— Ні, — відповіла я.

— Я теж не хочу.

Ми посварилися. І, на диво, навіть не через його маму. Я дорікнула йому, що він знову обрав найзручніший для себе варіант: мене відправив додому, свято матері врятував, родичам гроші потім поверне, а через тиждень усі нібито забудуть, що сталося.

Він відповів, що якби пішов слідом за мною, то мати залишилася б у свій день народження перед тридцятьма гостями без грошей, і він просто не міг так вчинити.

— А мене залишити одну ти зміг, — холодно зауважила я.

— Ти сама поїхала, — відповів він.

Ось за цю фразу я дійсно розлютилася. Він, мабуть, одразу зрозумів, що сказав зайве, але сказаного вже не повернеш. Тої ночі ми спали в різних кімнатах.

Вранці Сергій одразу ж переказав тітці Ліді гроші зі своїх заощаджень. Двоюрідний брат від повернення своєї частини відмовився, сказавши, що це подарунок. Мені Сергій нічого про повернення грошей не пропонував.

Сорок тисяч передоплати так і залишилися нашим подарунком його матері. Це було моє рішення. Я не хотіла перетворювати всю історію на рахунок до копійки.

З Людмилою Павлівною ми не розмовляли три дні. На четвертий вона зателефонувала. Я побачила її ім’я на екрані й спочатку хотіла не відповідати. Але потім все ж таки взяла слухавку.

— Наталко, ти задоволена? — випалила вона, пропустивши навіть звичайне «привіт».

— Чим саме? — запитала я.

— Тим, що влаштувала. Піввечора люди гроші збирали!

— Я нічого не збирала, — заперечила я.

— Ти ж прекрасно знала, що ми розраховуємо на вас!

— А ви знали, що мене немає в списку запрошених?

Вона замовкла. Але ненадовго.

— Це мій ювілей. Я маю право запрошувати, кого забажаю.

— Звісно, — погодилася я.

— Ну ось!

— І я маю право не оплачувати чуже свято.

Знову запанувала тиша. Потім вона додала:

— Але ж Сергій був запрошений!

І саме тоді я остаточно зрозуміла, що ніякої конструктивної розмови у нас не вийде. Справа була не в тому, що вона чогось не розуміла. Вона все прекрасно усвідомлювала, просто її «арифметика» була зовсім іншою. Син — це її сім’я. Його дружина — це вже, так би мовити, за обставинами. А от гроші сина та його дружини — це завжди і безумовно «сімейні» гроші, на які вона має право.

Я вирішила покласти цьому край:

— Гаразд, Людмило Павлівно. Давайте на цьому закінчимо.

Вона кинула слухавку першою.

Із Сергієм було складніше. Цілий тиждень ми обговорювали тільки побутові дрібниці: що купити до вечері, хто забере машину з сервісу, коли прийде майстер. Потім він сам порушив делікатну тему.

— Я сказав мамі, що більше не буду обіцяти гроші за нас обох, — промовив він.

Я запитала:

— А за себе?

— За себе я вирішуватиму сам.

Ця відповідь мені не сподобалася цілком і повністю. Але принаймні вона була чесною.

Відтоді минуло майже пів року. Людмила Павлівна двічі збирала родичів. Один раз вдома, другий — у кафе на день народження своєї сестри. Сергій їздив. Я — ні. Ніхто більше не питав мене про меню, додаткові стільці чи остаточний розрахунок.

Нещодавно свекруха зателефонувала Сергію прямо при мені. Телефон лежав на столі, тому я чула всю розмову. Вона збиралася відзначати якесь сімейне свято і спитала:

— Ви прийдете?

Сергій подивився на мене. Я ледь помітно похитала головою.

— Я прийду, мамо, — сказав він у слухавку.

На тому кінці щось відповіли.

— Ні, мамо. Скільки подарую — вирішу сам. Банкет ви оплачуєте самі, — твердо відповів він.

Він вислухав її, а потім ледь помітно посміхнувся.

— Тому що так простіше.

Після розмови Сергій поклав телефон і спитав, що купити до вечері. Я назвала потрібні продукти. Більше того вечора ми ювілей його матері не обговорювали.

You cannot copy content of this page