– Ану постав коробку на місце! – Леон вискочив у передпокій у домашній кофті із закоченими рукавами і загородив собою взуттєвий стелаж.
– Ти куди це в суботу зрання намилилася?!
Олена стояла біля трельяжу в бежевому пальті і притискала до себе коробку з найкращими бордовими туфлями на підборах.
З кухні відразу випливла свекруха Наталя у в’язаному жилеті поверх пісочної блузки, поправляючи на грудях велику брошку.
П’ятнадцять років Олена прожила з Леоном у своїй двушці. Десять років тому продали квартиру її покійної бабусі і на ці кошти купили цегляну будівлю під перший автосервіс.
Вісім років Олена сама вела всю первинку, накладні та розрахунки з постачальниками запчастин.
Чотири роки тому справи пішли вгору, і подружжя відкрило другий павільйон. Ось тут Леон і вирішив, що він великий комерсант і єдиний годувальник.
Рік тому він зі скандалом забрав у дружини ключі від сейфа і заявив, що бабські дурниці в серйозній чоловічій справі не потрібні.
А три дні тому Олена прибирала зимовий светр чоловіка у нижню шухляду комода і натрапила під стосом білизни на списаний аркуш у клітинку, який пояснив їй одразу все.
– Я в кафе біля скверу, – з натиском сказала вона, відкриваючи кришку коробки. – Зустрінуся зі старим знайомим. З Кирилом, однокурсником мого брата.
– З яким ще Кирилом?! – Леон насупився, і його чоло вкрилося червоними плямами. – При живому чоловіку по кав’ярнях із мужиками шастати?!
– При живому чоловікові, люба, пристойні дружини вдома сирники смажать! – підхопила Наталя, грізно зиркнувши крізь окуляри на ланцюжку.
– Сором який! Леон на двох локаціях здоров’я гробить, а вона хвостом крутить!
– Ми з Кирилом не бачилися сто років, – не моргнувши оком, відповіла Олена і дістала перед дзеркалом тюбик помади. – Він у нас юрист з майнових суперечок. Посидимо, побалакаємо про справи.
При слові “юрист” Леон поперхнувся на півслові. Його обличчя враз стало сірим.
Він тривожно стрільнув очима у бік матері. Наталя теж затнулася і вчепилася пальцями в край свого в’язаного жилета.
– Які ще справи?! – плутано випалив Леон, роблячи крок уперед. – Немає в тебе жодних справ! І юристи нам даремно не потрібні!
– Саме так, люба! – заторохтіла свекруха, квапливо присуваючись до невістки.
– Навіщо нам чужі гачкотвори? У нас у сім’ї все своє, все під господарською рукою! Мало що цей твій Кирило в паперах нанюхає!
– Мамо, помовчи! – шикнув на неї Леон і нервово ковтнув.
Олена повільно опустилася на лаву у передпокої. Рука з тюбиком помади лягла на коліно. Вона втупилася в одну крапку на килимку біля порога і втомлено потерла пальцями скроні.
Отже, Наталя притяглася сьогодні о восьмій ранку зовсім не заради домашніх сирників зі сметаною. Свекруха приїхала забрати оригінал того самого папірця.
Два тижні тому Леон раптом заспівав солов’єм про капітальний ремонт дачі для мами. Навіть паспорт у Олени просив – нібито будівельна база дає знижку лише сімейним парам.
А насправді вони з Наталією зляпали боргову розписку заднім числом на нечувану суму.
Начебто Леон три роки тому позичив у матері-пенсіонерки гроші на розвиток обох автосервісів, не зміг повернути і тепер віддає їй бізнес за борги.
І сьогоднішні дикі ревнощі чоловіка в передпокої були дешевою виставою. Леон не до мужика її ревнував. Він страшенно злякався, що юрист Кирило за п’ять хвилин розкусить їхню незграбну схему.
Розгубленість відпустила Олену так само раптово, як і накрила. Вона випросталася на лаві і подивилася на чоловіка знизу вгору.
– А чого ви так переполошилися? – глузливо спитала вона.
– Наталіє, ви ж п’ять хвилин тому на кухні скаржилися, що у вас тиск скаче. А як почули про юриста, одразу голос прорізався!
– Нічого в мене не прорізалося! – огризнулася свекруха і поправила окуляри на ланцюжку. – Я за сім’ю сина переживаю! Нічого сміття з хати виносити і чужим людям про наші павільйони тріпати!
– Про ваші павільйони? – Олена підійняла брову. – Ось як. Вже ваші, значить?
– Моя справа – це справа нашої родини! – Леон гупнув себе кулаком у груди. – Я господар! Я ці бокси своїм горбом піднімав! А ти сиділа за моєю спиною і горя не знала!
– Та ну? – Олена сунула руку в кишеню бежевого пальта і витягла складений вчетверо аркуш у клітку. – А це що за мистецтво, годувальник?
Леон витріщив очі. Він гарячково ляскав себе по кишенях домашніх штанів, потім метнувся поглядом до спальні.
– Ти… ти навіщо в комоді нишпорила?! – Видавив із себе чоловік. – Це просто прикидки! Чернетка!
– Чудові прикидки, – відрізала Олена. – Написати матінці розписку заднім числом на вартість обох сервісів, щоб перед розлученням залишити мене з носом! Довго вигадували, хитруни, чи Наташа підказала?
– А хоч би й я! – верещала Наталя, відступаючи до кухонного отвору. – Мій синок оре без вихідних! А ти хто така? Приживалка! Думала, половину готової справи відтяти?! Господарська рука не дозволить добро розбазарювати!
– Це я приживалка? – Олена підвелася з лави на весь зріст. – Ти у моїй квартирі п’ятнадцять років живеш, Леоне! І першу цегляну будівлю на Лісовій ми купили рівно десять років тому на гроші від продажу бабусиної двушки!
– Доведи тепер! – злісно вигукнув Леон, розуміючи, що ховатися більше нічого. – Гроші у спільний котел пішли! Котел давно википів! А павільйони по паперах підуть мамі за борг, і кроку ти не ступиш!
– Котел, кажеш, википів? – Олена поплескала долонею по боковій кишені свого пальта, де в прозорому файлі лежала копія договору цільового дарування коштів.
– А ти забув, хто десять років тому оформляв нам угоду щодо бабусиних грошей і купівлі боксу на Лісовій?
Леон завмер з відкритим ротом. Наталя стривожено смикнула сина за рукав кофти.
– Хто? – хрипко спитала свекруха. – Про кого вона каже, синку?
– Кирило оформляв! – Викарбувала Олена. – Той самий юрист, до якого я зараз іду. І другий екземпляр договору цільового дарування з усіма банківськими виписками лежить у нього в архіві!
– Брешеш! – Леон метнувся до дверей і розкинув руки.
– Дай сюди файлик! Швидко віддала папери!
– Ще чого, – гаркнула Олена. – Там копії. Оригінали з учорашнього дня у Кирила на столі.
– Нікуди ти не підеш, сидітимеш удома і чекатимеш на мене! – Вибухнув Леон, грюкнувши долонею по одвірку.
– Навіщо тобі взагалі здався цей юрист? Я зараз сам все вирішу! Знімай пальто, я кому сказав!
– Сину, не випускай її! – заголосила Наталя, хапаючись за велику брошку на грудях. – Вона зараз все наше майно під арешт пустить! Сором, при живому чоловікові по судах бігати!
Олена мовчки обернулася до дзеркала трельяжу і акуратно провела помадою по губах. Потім дістала з коробки свої найкращі бордові туфлі, взула їх і застебнула тонкі ремінці на щиколотках.
– Відійди від порога, Леоне, – без пафосу сказала вона, дивлячись чоловікові прямо в перенісся. – Підбори у мене нові, гострі. Копну – мало не здасться.
Леон позадкував до вішалки, не наважуючись схопити дружину за рукав. Олена відчинила вхідні двері, вийшла на сходовий майданчик і навіть не обернулася на крики свекрухи.
У невеликому кафе біля скверу пахло свіжою випічкою та меленою кавою. Кирило в темно-зеленому піджаку вже чекав за кутовим столиком біля стелажу з книгами, поглядаючи на годинник.
– Ну, привіт, бунтарко! – приязно привітався він, підводячись назустріч. – Я вже думав, що твій комерсант тебе під замок посадив.
– Намагався, – з кривою усмішкою відповіла Олена, сідаючи в м’яке крісло і розстібаючи гудзики бежевого пальта.
– Удвох із матінкою у передпокої оборону тримали. Ледве прорвалася.
– Знайома пісня, – Кирило підсунув до неї чашку гарячого какао та тарілку з теплими оладками.
– Коли такі ділки розуміють, що запахло смаженим, у них одразу прокидається третє око. Ти чернетку тієї розписки принесла?
Олена дістала з кишені зім’ятий аркуш у клітинку і поклала поряд із файликом. Кирило вдивився в розгонистий почерк Леона і пирснув зі сміху.
– Очманіти! – похитав він головою, погладжуючи борідку з сивиною. – Позичив у матері-пенсіонерки кругленьку суму готівкою без жодного банківського переказу! Та ще й написав це на папірці зі шкільного зошита цього року випуску!
– А що не так із зошитом? – Здивувалася Олена. – А те, що на полях унизу дрібним шрифтом надруковано рік видруку – нинішній! – засміявся Кирило.
– А дату позики ці хитруни зверху приписали трирічної давності! У суді будь-яка експертиза розкриє цю аферу.
– Як вдало, що Леон завжди заощаджував на канцелярії, – уїдливо сказала Олена, відпиваючи ковток гарячого какао.
– Що у нас по документам, Кирило?
– Все готово, справ на п’ять хвилин, – юрист розклав перед нею на столі видрук позовної заяви.
– Подаємо на розлучення, розділ спільно нажитого бізнесу та клопотання про накладення забезпечувальних заходів на обидва павільйони та розрахункові рахунки.
– Отже, переписати бокси на Наталю він уже не встигне? – Уточнила Олена, беручи в руки авторучку.
– Навіть якщо вони сьогодні побіжать до реєстратора, угоду заморозять, – запевнив Кирило.
– Перша цегляна будівля на Лісовій за угодою цільового дарування бабусиних коштів відійде тобі повністю. А другий павільйон та обладнання поділимо навпіл.
У кишені пальто задзвонив телефон. Олена глянула на дисплей – дзвонив Леон, напевно вже вдесяте за пів години.
Вона натиснула кнопку прийому та увімкнула гучний зв’язок. З динаміка долинув запобігливий голос чоловіка на тлі голосіння свекрухи.
– Оленко, ну ти чого завелася? – заторохтів Леон. – Пожартували ми з мамою! Давай повертайся додому, я розписку вже порвав! Навіщо нам чужих юристів годувати?
– Пізно, Леоне, – напівголосно відповіла Олена, ставлячи розгонистий підпис унизу останньої сторінки позову.
– Розписку ти порвав нову, а стару чернетку вже долучено до справи про поділ твого ненаглядного бізнесу. Чекай повістку, годувальнику!
Вона відключила дзвінок і поклала телефон на край столу. Кирило схвально підморгнув їй, збираючи підписані аркуші у шкіряний портфель.
До осені розлучення та поділ майна завершилися. Головна цегляна будівля автосервісу на Лісовій за рішенням суду повністю повернулася Олені, і вона відразу здала її в довгострокову оренду великої мережі шиномонтажу за солідні гроші.
Другий маленький павільйон залишився Леону, але тільки після того, як він виплатив колишній дружині компенсацію за половину обладнання.
Злякавшись нових судів, Леон все-таки переписав цей бокс, що залишився, на свою матір Наталю.
І ось тут сорокавісімрічним комерсантом нарешті почала керувати справжня господарська рука. Наталя у своєму незмінному в’язаному жилеті та окулярах на ланцюжку тепер щодня сидить у комірчині павільйону прямо біля каси.
Увесь виторг матінка забирає собі до гривні, а синові-годувальнику видає скромну суму під розписку навіть на обідні біляші. Як кажуть, – за що боровся, недолугий…