– Колю, я не зрозуміла, ти що з хвірткою зробив?! – крикнула Віра через ковані ґрати.
Електронна панель гидко пискнула вчетверте і запалилася червоним. Віра опустила на плитку два кошики з полуницею та розсадою базиліка.
За високим парканом її власного котеджу щосили кипіло чуже курортне життя.
Над цегляним мангалом вився димок. На веранді гриміла музика. А на стриженому газоні біля півонії валялися пузаті картаті баули та рожева валіза на коліщатках.
Віра збудувала цей добротний двоповерховий котедж вісім років тому. Тоді вона продала спадкову батьківську квартиру, додала всі свої заощадження та два роки особисто змагалася з будівельною бригадою.
А за Миколу вийшла три роки тому. Чоловік прийшов до неї в міську двушку зі стареньким спінінгом, болотяними чоботами та одним рюкзаком. Зате замашки в нього були прямо царські.
Останні пів року Микола нібито шукав гідне місце, а сам спокійнісінько жив на додаткову банківську картку, яку Віра випустила до свого рахунку на продукти та бензин.
З-за рогу веранди нарешті з’явився сам благовірний. У картатих шортах, панамі набік і з шампуром у руці. Повільно підійшов до хвіртки, жуючи редиску, і навіть не подумав натиснути кнопку зсередини.
– А ти чого примчала без дзвінка? – пробубнів Микола через ґрати. – Я ж уранці питав, до котрої ти сьогодні на роботі.
– Раніше відпустили! – Віра взялася за кований прут. – Відчиняй давай! Чому пароль не спрацьовує?
– Тому що старий пароль більше не діє, – поважно заявив чоловік і почухав кругле пузо. – Я вчора ввечері поставив новий.
– З якого дива ти взагалі чіпав панель? – Здивувалася Віра.
– Взагалі-то, я змінив код не від твого будинку, а від нашого! – нахабно поправив її Микола і підняв підборіддя.
– Ми три роки одружені, якщо ти забула. Коротше кажучи, не нагнітай. Я вирішив, що мамуля та Ксюша поживуть у нас на свіжому повітрі все літо.
Віра так і вросла в плитку перед хвірткою. Знаєте цю породу мужиків, які за чужий кошт обожнюють будувати із себе широких благодійників?
– Хто поживе? – перепитала вона. – Все літо?! Колю, у тебе дах з’їхав? Ти мене спитати не забув?
– А чого б тебе питати, ти б відразу завела свою шарманку! – відмахнувся він шампуром. – Ми ж сім’я! Мамі шкідливо влітку в місті в задуху сидіти. А Ксюші після скорочення нерви треба підлікувати.
На ґанок випливла свекруха, Тамара Прокопівна, в неосяжному халаті з соняшниками та яскравою помадою на губах. Вона обмахувалася віялом із глянсового журналу і прихильно оглядала чужі клумби.
Слідом на садових гойдалках потяглася зовиця Оксана – фарбована білявка з довгими рожевими нігтями. На голові Ксенії красувався улюблений солом’яний капелюшок Віри з широкими полями, привезений з відпустки.
– Вірочко, дитинко, ну чого ти галасуєш на всю вулицю! – співуче заголосила Тамара Прокопівна, спускаючись зі сходів. – Сором же перед сусідами! При живому чоловікові стоїш і права качаєш, ніби ти тут одна командирка!
– Тамаро Прокопівно, ви як сюди взагалі потрапили?! – Віра стиснула прути хвіртки. – І чому на Ксенії мій капелюшок?
– Подумаєш, капелюшок! – з лінню відповіла зовиця, поправляючи широкі поля. – Лежав в передпокої на полиці, – від сонця саме те. Не скупися, Віро! Класно ж влаштувалися!
– Негайно зніми! – Гаркнула Віра.
– Та зараз, розбіглася! – хихикнула Ксенія. – До речі, я твої кофтини із комода у спальні на другому поверсі в комірчину переклала. Мені сарафани розкласти було нікуди. І подушку твою ортопедичну туди прибрала, вона жорстка.
– Ти копалася в моїх речах і зайняла мою спальню?! – у Віри від такого нахабства слова застрягли в горлі.
– Миколо, швидко відчини хвіртку!
– Не відчиню! – чоловік насупився й упер руки в боки. – Ось тому я пароль і змінив! Знав, що ти прискачеш і почнеш маму з сестрою шпиняти. Знатимеш код – без дозволу почнеш вриватися і псувати людям відпочинок.
– Я?! Вриватися на власну дачу?
– На нашу спільну! – уперто відрубав Микола. – У тебе, між іншим, важкий характер. Ти схиблена на своїх грядках і порядку! А мамі потрібний спокій!
– І що ти пропонуєш? – розлютилася Віра.
– А я вже все вирішив, – самовдоволено оголосив чоловік. – Цими вихідними ти ночуєш у місті. Охолонеш, подумаєш над своєю поведінкою. А з наступного тижня приїжджатимеш по суботах, і тільки за попереднім дзвінком!
– Правильно Коля каже, – підтримала сина Тамара Прокопівна, обмахуючись журналом. – Чоловік у хаті голова. Раз він вирішив матері з сестрою дати притулок, ти повинна мати повагу і не суперечити.
– Їдь ти, дитино, назад у місто! Ми з дороги втомилися, нам зараз твої концерти ні до чого!
Ксенія дістала телефон і почала знімати себе в чужому капелюшку на тлі квітучих півоній. А Микола демонстративно пішов до мангала перевертати шашлик.
Віра постояла біля замкненої хвіртки ще пару секунд. Підхопила кошики з розсадою полуниці та базилику, віднесла їх у багажник своєї машини та сіла за кермо.
Руки на кермі дрібно тремтіли від злости, але в голові вже дозрів план. Це ж треба так знахабніти!
Тиждень тому Микола зголосився з’їздити полити півонії, і Віра дала йому запасну гостьову картку від хвіртки. А він, виявляється, знайшов у передпокої інструкцію від панелі та змінив пароль!
У її товаришки по службі два роки тому була схожа історія. Та теж пустила рідню чоловіка на дачу тільки на травневі свята шашлики посмажити.
А до серпня свекруха перекопала їй усі полуничні грядки під картоплю і повісила на теплицю свій замок.
– Ну вже ні, Віра не з тих, хто охолоне і поїде в задушливу двушку чекати дозволу від свого нахлібника!
Микола у своєму господарському чаді втратив одну важливу деталь. Рік тому, коли Віра ставила автоматику на ворота і хвіртки, майстер під’єднав головне управління до додатку в її телефоні.
Чоловікові вона про цю програму навіть не заїкалася – навіщо зайвий раз забивати голову?
Віра відкрила програму в телефоні. Кілька разів натиснула на екран, видалила картку Миколи з пам’яті замку і задала новий господарський код.
Слідом зайшла до банківського додатку та заморозила додаткову картку, з якої чоловік учора явно і сплатив увесь цей шашличний бенкет. Чудово!
Вона натиснула кнопку в’їзної брами. Широка сталева стулка плавно від’їхала убік.
На подвір’ї стояв дим коромислом. Микола, Тамара Прокопівна та Ксенія вже розсілися за великим столом на веранді, вплітаючи за обидві щоки смажену свинячу шийку та ранні тепличні огірки.
Побачивши ворота, що відчинилися, і Віру, що входить у двір, Микола поперхнувся шматком м’яса.
– Це ще що за фокуси? – схопився він з-за столу, кидаючи паперову серветку. – Ти як ворота відчинила?
– Зі свого телефону, Колю, – Віра підійнялася на ґанок. – Автоматика на мене оформлена. Твою картку від хвіртки я анулювала. І банківську картку на продукти теж щойно заблокувала.
– Що?! – витріщив очі Микола. – Як це заблокувала? А на що я машину заправлятиму?!
– На свої, любий, на свої! – Викарбувала Віра.
– А тепер у вас усіх є рівно п’ятнадцять хвилин, щоб зібрати свої пакунки та звільнити мою ділянку!
Тамара Прокопівна завмерла з огірком у руці, а потім її кругле обличчя пішло червоними плямами.
– Та як ти смієш рота на матір відкривати?! – верескнула свекруха. – Ми в гості до рідного сина приїхали! Тобі шкода, якщо ми три місяці на траві посидимо?! Від тебе зменшиться?!
– Мені чужого табору в моїй хаті не треба, – твердо сказала Віра. – Особливо людей, які без дозволу викидають мої речі в комору і мене ж за ворота виставляють!
– Ми нікуди не підемо! – Микола випнув груди і ступив до дружини. – Ти берега не плутай, Віро! Я тут паркан минулої осені фарбував і купував мангал! – Я маю повне право тут жити й маму з сестрою запрошувати! І що ти зробиш? Силою нас не виштовхаєш!
– Саме так! – пирхнула Ксенія, розвалившись на гойдалці. – Ми вже дві валізи літніх речей розібрали! Не збираюся я назад у задушливий автобус з ними тягнутися!
Тамара Прокопівна миттєво збагнула, куди вітер дме, схопилася за груди і грузно опустилася на сходинку ґанку.
– Ой, довели жінку похилого віку до нападу! – заголосила вона на все селище. – Віро, та в тебе совісті ні грама немає! Нам їхати нікуди! Я сьогодні вранці нашу трикімнатну квартиру в області дачникам на всі три літні місяці здала!
– Що ви зробили? – здивувалася Віра.
– Квартиру мешканцям здала! – слізно вигукнула свекруха.
– Люди вже з двома дітьми та таксою заїхали, за три місяці наперед заплатили! На вулиці нам тепер із Ксюшею ночувати, під кущем?!
Микола підскочив до матері, грізно глянувши на дружину і виклав свій головний козир:
– Чула, Віро? Мама квартиру людям здала, бо я їй слово мужика дав, що ми все літо тут проведемо! – Якщо ти зараз зганьбив мене перед сім’єю і виженеш матір за ворота – між нами все скінчено! Я йду разом із ними і завтра ж подаю на розлучення!
– Ось-ось! – зловтішно підтакнула Ксенія, змірявши невістку лютим поглядом. – Кому ти у свої сорок сім років будеш потрібна, Віро? Залишишся одна в порожньому котеджі кукувати!
– Так що не ду.ри, розблокуй Колі картку і сідай з нами вечеряти. Ми тобі навіть крильце залишили!
Бувало у вас таке – слухаєш зухвальця і розумієш, що він серйозно вважає, ніби робить тобі велику ласку?
Віра оглянула цю трійцю. Миколу в безглуздій панамі, який три роки жив на всьому готовому, їв за її кошт та ще й наважувався лякати її розлученням.
Тамару Прокопівну, яка з-під долоні пильно стежила за реакцією невістки.
На секунду Вірі стало так нудно і прикро за витрачені на цю людину роки, що вона потерла скроні і опустилася на край садової лави, дивлячись на прим’яті півонії.
Микола вирішив, що дружина злякалася залишитися сама і зараз піде на мирову. Він переможно посміхнувся і махнув сестрі рукою:
– Ну от і добре. Коротше кажучи, проїхали! Ксюхо, додай музику!
Віра підвелася з лави. Вся її хвилинна розгубленість зникла без сліду. Вона підійшла впритул до гойдалок і одним спритним рухом зняла з фарбованої голови зовиці свій солом’яний капелюшок.
– Гей, ти що твориш! – обурилася Ксенія, схоплюючись з місця.
– Капелюшок мій, і дача моя! – викарбувала Віра, дивлячись просто в очі чоловікові.
– Значить, квартиру свою в області ви нишком за пристойні гроші здали, а до мене на шию на все літо вирішили сісти? Не жирно буде, Колю?!
– Віро, я тебе попередив щодо розлучення! – підвищив голос Микола, хоча пихи в ньому помітно поменшало. Я двічі повторювати не стану!
– А ти мене не лякай! – Віра зробила крок до газону, схопила за ручки два пузаті картаті баули, які вони ще не встигли занести в будинок, потягла їх по доріжці і викинула прямо за хвіртку на траву біля узбіччя.
– Ти що, збожеволіла на старості років?! – верещала Тамара Прокопівна, підриваючись зі сходинки. – Там же мої кофти та ліки!
Віра повернулася до веранди, підхопила за висувну ручку рожеву валізу зовиці і покотила її до виходу.
– Стій, там моя косметика! – Ксенія з вереском кинулася слідом за своїм добром.
– Віро, гальмуй! – Микола біг поряд, намагаючись ухопитися за ручку валізи.
– А я?! Я теж, по-твоєму, повинен з ними на вулицю йти?!
– Звісно, Колю! – з милою усмішкою відповіла Віра, викочуючи валізу за ворота. – Ти ж сам хвилину тому погрожував піти разом із мамою! Ми ж сім’я, як ти любиш повторювати. Ось іди та підтримай мамулю у скрутну хвилину!
– Дитино, та схаменися ти! – Тамара Прокопівна миттєво забула про напад і риссю припустила за ворота, відтягуючи свої баули від проїжджої частини.
– Куди ж ми зараз проти ночі подінемось?!
– Як куди? – здивувалася Віра, виносячи з ґанку оберемок із запасними шортами, вітрівкою та гумовими сланцями чоловіка.
– Ви ж сьогодні від мешканців за свою трійку кругленьку суму за три місяці наперед отримали! Ось на ці грошики зараз базу відпочинку чи дачу собі й наймете. Хоч із лазнею, хоч із павичами!
Вона кинула шорти та сланці прямо поверх картатих баулів свекрухи. Микола вискочив за хвіртку, щоб підібрати сланці, що сповзли в траву, і відразу повернувся назад до дружини.
– Віро, ну годі характер показувати! – запобігливо забурмотів він, дивлячись, як вона дістає з кишені телефон.
– Хай мама з Ксюшею тоді у твоїй міській квартирі переночують, а ми з тобою тут залишимося, помиримось…
– У міській двушці мій брат ще в обід сигналізацію переставив, – відшила його Віра. – Спінінг твій і болотяні чоботи я завтра тобі кур’єром надішлю. На адресу Тамари Прокопівни. Будь ласка, відійди на крок, ворота зачиняться.
Віра натиснула кнопку на екрані телефону. Відкатні ворота зрушили, а замок хвіртки мелодично пискнув зеленим вогником прямо перед носом чоловіка, що засмутився.
Минув місяць. Спінінг, болотяні чоботи і навіть той самий проржавілий мангал з розпродажу Віра наступного ж дня відправила чоловікові вантажною доставкою.
На початку липня вона гойдалася в тіні на садових гойдалках і гортала журнал, коли телефон на лавці задзвонив із незнайомого номера.
– Віро, привіт, це я! – зачастив у слухавці похмурий голос Миколи на тлі якогось торахтіння та криків Тамари Прокопівни.
– Слухай, ну годі дутися, погарячкував я тоді, з ким не буває! Ми тут пів будинку зняли у якоїсь шкідливої бабки, тут повний капець!
– Вода в колодязі через дві вулиці, комарі розміром з горобця, а мамуля з Ксюшею всі гроші від мешканців уже прогуляли і мене зі світу зживають!
– Давай миритися, га? Я хоч сьогодні ввечері приїду, тільки ти мені новий код від хвіртки заздалегідь смс-кою скинь, щоб я як чужий під парканом не стирчав!
Віра розсміялася, не кажучи ні слова, натиснула відбій і занесла черговий номер благовірного до чорного списку. Західне сонце м’яко освітлювало шапки півоній, що розпустилися, і ніхто більше не топтав її газон.
А ви стали б слухати виправдання чоловіка після такої витівки, чи відразу виставили б усю компанію за ворота?