Святослав підчепив виделкою третю домашню котлету прямо зі сковороди. Гидливо, двома пальцями, він відсунув довгий магазинний чек на край столу.
– Давай-но, Любашо, одразу домовимось, – з набитим ротом оголосив він. – Ти купуєш продукти, а я накопичую собі на машину!
Люба так і зупинилася біля плити з лопаткою в руках. Спершу навіть вирішила, що спросоння не дочула.
– Як це, Славо? Вчора я після роботи дві важкі сумки з м’ясом та сиром притягла! Попросила скинути половину, а ти мені нові правила викочуєш?
– Ну ти чого починаєш із самого ранку! – скривився Святослав і погладив кругле черевце, що помітно роз’їлося, під домашнім светром.
– Якщо я стану зарплату на ковбасу та порошок розбазарювати, я до зими колеса не візьму! Ціни бачила які?
Любові було сорок шість. Вона працювала бухгалтером на ткацькому комбінаті і рахувати вміла непогано. Свою затишну двушку вона взяла в іпотеку три роки тому.
Доросла донька вже жила своєю родиною у сусідній області, тому сподівалася Люба лише на власний гаманець.
Зі Святославом вони познайомилися вісім місяців тому через спільних знайомих. Спочатку постачальник з будівельної бази, якому вже стукнуло сорок вісім, здавався чоловіком господарським і щедрим.
То курочку гриль на вечерю принесе, то сітку мандаринів. А пів року тому попросився пожити у неї тиждень, поки його матінка, Стефанія Кузьмівна, міняє труби у себе в хрущовці.
Тиждень плавно розтягнувся на шість місяців. Разом зі Славиком у квартирі прописалися його зимова дублянка у шифоньєрі та три коробки рибальських блешень на антресолі.
Спочатку він ще давав гроші на господарство. Але останні три місяці, наче забув дорогу до банкомату.
А місяць тому взагалі випросив у Любові чималу суму в борг – нібито на термінову коронку у зубного лікаря.
– Стривай, – Люба присіла на табурет навпроти співмешканця і вперла руки в боки.
– Ти три місяці в будинок ні гривні не приносиш. Я мовчала, думала, тимчасові труднощі у людини на базі. А ти, виходить, горнятко собі набивав?
– Не горнятко, а цільовий внесок! – поправив Святослав.
– Мені сорок вісім років, Любашо! Я старший постачальник, мені пішки та на маршрутках штовхатися вже не за статусом! Чоловіки у дворі на іномарках їздять, один я як щігол із проїзним!
– І до чого тут моя зарплата?
– Та до того, що ми не чужі люди! Чисто по-людськи підтримай мужика! Чи багато мені треба? – Котлета з ранку та гарнір увечері! Ти все одно собі біля плити готуєш, яка різниця – на одного варити, чи на двох?
– На одного, Славо, мені курки на тиждень вистачало! – Не витримала Люба. – А ти вчора за один присід пів кіла буженини схом’ячив і оком не моргнув!
– Ой, ну не дрібнись ти, заради бога! – Святослав поблажливо махнув рукою, наче муху відігнав. – Можна подумати, я тебе об’їв! Зате влітку куплю ластівку – кого я возитиму на ній? Тебе ж! Поїдемо на озеро, як білі люди, з вітерцем!
– Цікаве кіно виходить, – із прохолодою підділа його Люба. – Годувати я тебе повинна сьогодні й щодня, а на озеро ти мене, може, звозиш у липні?
– Звісно звожу! І по гриби восени поїдемо!
– До речі, про твої витрати, – примружилася Люба. – Де ж коронка обіцяна? Ти в мене місяць тому пристойно позичив на стоматолога, а сам досі на лівий бік жуєш!
Святослав одразу заметушився і втупився в стільницю. Випещене обличчя його трохи витяглося.
– То лікар сказав спочатку ясна підлікувати! Лежать твої папірці цілі, чекають черги. Не смикай мене з дрібниць, віддам з квартальної премії!
Він підвівся з-за столу, сито крекнув і попрямував до передпокою. Взув начищені черевики біля порога і згріб з полиці біля дзеркала новеньку шкіряну обкладинку на автодокументи – купив заздалегідь, хоча керма ще не було.
– Все, побіг я, не дуйся! – Святослав галантно цмокнув її в щоку. – Ти сьогодні після роботи свинячих реберець візьми, потушкуй з картоплею. Увечері мама зазирне, Стефанія Кузьмівна!
– Ми з нею по обіді пару варіантів в автосалоні глянемо, треба буде відзначити цю справу за вечерею!
Кроки затихали на сходах, а Люба так і залишилася стояти біля дзеркала, поправляючи шпильку в русявому волоссі.
Оце розклад: і машину собі придивився, і маму в гості покликав, і меню на вечір затвердив!
У обідню перерву Любов відкрила банківську програму і розклала на аркуші всю арифметику за останні пів року. Цифри вийшли пристойні.
З появою у квартирі Святослава витрати на продукти підскочили майже втричі. Та й лічильники за гарячу воду зі світлом крутилися, як скажені – хлюпатися у ванній годинами він поважав.
Тут їй мимоволі згадалася старша табельниця із сусіднього цеху. Та три роки так само годувала і обробляла видного кавалера, поки він усі свої заробітки вкладав у добротну лазню у себе в селищі.
А щойно піч склав та передбанник обшив – привіз туди молодшу пасію, а годувальниці навіть віника березового на згадку не залишив.
Знайома порода обачних наречених, правда? Як домашні котлети зі сковороди тягати – так у нас міцна сім’я, а як до великих покупок доходить – відразу роздільна кишеня!
Увечері після роботи Люба пройшла повз м’ясні вітрини прожогом. Купила собі тільки баночку йогурту та свіжу булочку з маком, яку із задоволенням з’їла прямо дорогою по весняній алеї до будинку.
Повернувшись у квартиру, вона висунула верхню шухляду комода і дістала прозорий файлик з графіком платежів по іпотеці та свіжими квитанціями за комуналку.
Гості з’явилися близько сьомої вечора – галасливі, рум’яні, задоволені собою. Попереду пройшла Стефанія Кузьмівна в ошатній шовковій блузці і з лаковою сумочкою під пахвою.
Слідом Святослав вніс пластиковий лоток з холодцем з кулінарії і примостив на край тумби в передпокої.
– Приймай гостей, господине! – з порога заторохтіла Стефанія Кузьмівна, принюхуючись до повітря.
– Ох і набігалися ж ми зі Славочкою майданчиками! Але яку красуню пригледіли – срібляста, салон чистенький, просто шик! Зараз холодець до твоїх реберець виставимо!
– А чим у нас пахне? Точніше чому нічим не пахне? – насторожився Святослав, дивлячись на кухню.
Він торкнувся холодної конфорки плити, заглянув у порожню хлібницю і спантеличено обернувся до співмешканки:
– Любашо, я не зрозумів, а вечеря де? Ти в магазин не заходила, чи що?
Люба увійшло слідом, підійшло до обіднього столу і без слів поклало прямо перед його носом роздруківку іпотечного графіка разом зі стосом квитанцій за світло, воду та опалення.
– Оплати!
Святослав витріщився на папірці, потім подивився на неї:
– Що?! У сенсі – оплати? Це що ще за макулатура проти ночі?
– Твоя половина за проживання, Славо, – без пафосу пояснила Люба. – Вранці ти мені дуже зрозуміло пояснив, що у нас тепер кожен сам за себе. Ти збираєш собі на машину, а їжа нібито на мені.
– Ну і що з того? – насупився він.
– А те, що давай порахуємо все чесно! Ось платіж банку за дах над головою, ось квитанції за гарячу воду, яку ти ллєш щовечора. – Ділимо навпіл — за цей місяць та за п’ять попередніх!
Стефанія Кузьмівна миттю схопила верхній аркуш і навіть задихнулася від обурення.
– Люба, а тобі не припекло бува?! – розлютилася мати співмешканця. – Квартира чия? Твоя! Іпотеку хто брав до знайомства із моїм сином? Ти!
– З якого дива Славко зобов’язаний твій кредит чужому банку гасити?! Він тут ніхто й звати його ніяк, навіть без реєстрації!
– Золоті слова, Стефаніє Кузьмівно! – відрізала Люба. – Якщо він тут ніхто, то з якого біса я його пів року своїм коштом годую і обробляю? Нехай сходить до сусіднього під’їзду і орендує таку ж двушку у чужих людей!
– Там він господині щомісяця ще більше віддасть, і ніхто йому за це квадратних метрів дарувати не стане!
– Ти мене з вуличним квартирантом не рівняй! – насупився Святослав, стукнувши долонею по краю столу. – Я мужик у будинку! Я розетку тобі в спальні лагодив і кран підтягував! І взагалі, я для нас намагаюся, машину придивляюся!
– Підтягти гайку раз на пів року коштує дрібницю, Славо! – Відрізала Люба. – А м’яса ти за цей час з’їв на гарну путівку до моря!
– Якщо вже машина для нас, давай вирішимо по совісті: вкладаємося порівну або поверни мені прямо сьогодні борг, який брав місяць тому на зубного лікаря! Мені на продукти не вистачає!
Святослав одразу знітився, забігав очима по підлозі і невдоволено буркнув:
– Нема у мене зараз готівки… Пізніше віддам.
– Та нічого він тобі не винен! – з викликом втрутилася Стефанія Кузьмівна. – І готівки в нього немає, бо ми годину тому завдаток продавцю з рук у руки передали!
– Усі до гривні склали, і ті, що ти давала, теж у справу пішли! Не по чужих кишенях відсотки переплачувати!
Люба навіть дихати перестала на секунду:
– Тобто хворого зуба не було? Ти в мене виманив гроші казками про коронку і вклав їх у свою машину?
– Ну як би ти мені інакше дала, якщо ти за кожну котлету вдавитися готова! – огризнувся Святослав, сміяючись за маминою спиною.
– Правильно син зробив! – переможно викарбувала Стефанія Кузьмівна. – І машину ми, між іншим, на мене оформляємо! Як знало моє материнське серце, яка ти ушла! У нас у сім’ї дурнів немає – чужій тітці дороге майно підставляти!
– Саме так, Любашо! – Підхопив Святослав, остаточно входячи в раж. – Влаштувала тут сцену з папірцями! Подивися правді у вічі: тобі сорок шість років, дочка далеко, іпотека на шиї висить! Чи багато за тобою наречених у черзі вишикувалося?
– Та більше, ніж за тобою! – спробувала вставити Люба, але він навіть не дав їй договорити.
– Інша б порошинки здувала з непитущого мужика на посаді, а ти шматок свинини вираховуєш! – гримів Святослав.
– Забирай давай свої рахунки в комод і посмаж нам хоч яєчню з салом, мати з дороги голодна!
Від такого нахабства у Люби слова застрягли в горлі. Вона важко опустилася на табурет біля підвіконня і зчепила пальці на колінах.
Виходить, її трудові заощадження, відкладені на відпустку, віднесли продавцю за іномарку для матусі. А її саму тепер спонукають на власній кухні, ніби безкоштовну прислугу.
Розгубленість тривала рівно пів хвилини. Потім Люба випрямилася, зібрала зі столу свої папірці і встала на весь зріст. Звичної поступливої посмішки на її обличчі більше не було.
– Продукти, кажеш, на мені, поки ти собі на машину копиш? – чітко промовила вона, дивлячись прямо в самовдоволене обличчя співмешканця.
– Тоді ось рахунки за іпотеку – сплати за пів року! Або переводиш гроші прямо зараз на карту, або за десять хвилин твоїх капців тут не буде!
– Ой, не лякай їжака! – пирхнув Святослав, розвалившись біля столу. – Куди я, по-твоєму, проти ночі поїду? У мами у ванній кахель збитий!
Люба не стала суперечити. Вона вийшла до передпокою, взяла з полиці біля дзеркала його шкіряну обкладинку на автодокументник і закинула прямо в його черевик.
Слідом розкрила шифоньєр, зняла з плічок важку дублянку, дістала з антресолі спортивну сумку з коробками блешень і виставила все це до порога.
– Славочко, та вона ж серйозно! – заголосила Стефанія Кузьмівна, вибігаючи слідом і притискаючи до грудей лаковану сумочку.
– Безсовісна! На вулицю людину жене! Ходімо, синку, не принижуйся, вона через три дні сама лікті кусатиме і дзвонити почне!
Побачивши свою дублянку поверх сумки, Святослав миттєво розгубив усю пиху.
– Любо… Любашо, ну ти чого завелася з півоберта? – забурмотів він, незграбно тупцюючи біля порога.
– Ну, пожартував я вранці невдало! Давай завтра сядемо, обговоримо бюджет…
– Обговорюватимеш з мамою у маршрутці! – обсмикнула його Люба і засунула йому в руки пластиковий лоток із холодцем.
– Тримай, щоб під яєчню у Стефанії Кузьмівни було чим закусити! А борг за свою липову коронку повернеш мені на карту до п’ятниці!
– А як не поверну, то що? У поліцію побіжиш? – спробував огризнутися Святослав, задкуючи за поріг.
– Навіщо у поліцію? – У понеділок прийду до вас у контору на базу і при всіх мужиках у директора спитаю, відколи старший постачальник у жінок на зуби побирається, щоб мамі машину купити!
Осоромитися перед колегами франтуватий Святослав боявся більше вогню. Бурчачи прокляття собі під ніс, він підхопив сумку з дублянкою, притис до живота лоток з холодцем і вискочив на сходовий майданчик слідом за обуреною матір’ю.
Минуло три місяці. Свій борг Святослав повернув до гривні вже за чотири дні – мабуть, позичив у родичів, аби Люба не з’явилася на прохідній його бази.
Без ненажерливого постояльця справи у господині пішли вгору.
Продукти більше не зникали за один вечір, грошей почало залишатися стільки, що Люба оновила осіннє пальто і двічі за літо внесла дострокові платежі з іпотеки.
А на початку вересня вона випадково ніс до носа зіткнулася з колишнім співмешканцем у хлібному через дорогу. Вигляд у нареченого був блідий: колишнє черевце безслідно опало, колишній лиск полиняв.
Від спільних знайомих Люба уже знала, що хвалена «ластівка» заглухла за два тижні після покупки – полетіла коробка передач. Тепер сріблястий скарб мерт.вим вантажем іржавів під балконом у Стефанії Кузьмівни.
А рідна матінка годувати дорослого сина задарма не побажала: з першого ж місяця забрала половину його зарплати на комуналку і посадила на порожню гречку з кабачками.
Побачивши Любу у новому пальті, та з задоволеним обличчям, Святослав одразу розплився в запобігливій посмішці і заступив їй дорогу на тротуарі.
– Любашо! Яка зустріч, а ти все гарнішаєш! Слухай, я тут багато думав… Погарячкували ми тоді навесні, мати зайвого сказала.
– І до чого ти хилиш, Славо? – з усмішкою спитала Люба.
– Може, завітаю до тебе ввечері з тортиком? Адже нам удвох непогано жилося, та й з ремонтом машини зараз засідка вийшла, порадитися нема з ким…
Люба зміряла його глузливим поглядом від потертих туфель до змарнілих щік і завзято відповіла:
– З тортиком, Славо, йди до зубного – раптом ясна вже зажила! А мені чужі машини ремонтувати ніколи, у мене своя іпотека чудово закривається!
Вона обійшла розгубленого кавалера і легким кроком попрямувала алеєю до свого будинку.
А ви б пустили такого нареченого назад на поріг після першого закиду?