Коли ти молода і не боїшся майбутнього — ти поступаєш часом легковажно та досить імпульсивно. Не думаєш про наслідки, особливо в особистому житті. Поводишся так, ніби молодість триватиме вічно.
Це не початок нудної лекції про те, як не можна поводитися. Це просто мої думки вголос. Тим більше, що у мене є досвід. Мені вже за п’ятдесят.
Ми з чоловіком виростили двох дітей, які вже й самі розлетілися своїми сім’ями. Син переїхав до іншого міста, а донька залишилася тут, займається роботою вдома та виховує онуку. Загалом я могла б сказати, що прожила життя так, як і хотіла. Якби не одне але, яке, напевно, відібрало у мене не один рік життя.
На початку зими мій чоловік мав день народження. Я завжди готуюся до цього свята з особливою ретельністю: страви на столі мають бути такі, як він любить: багато м’яса, риби, пінного та всього такого. Чоловіча, калорійна, смачна їжа. І справа не в тому, що він змушує мене так робити, просто я за всі ці роки добре знаю його смаки.
З ранку в нього були якісь справи, і ми домовилися провести урочисту частину ближче до вечора. Ще й дітям потрібен був час, щоб приїхати. Загалом, довге очікування та купа роботи. Мені такий клопіт до душі, адже я знаю, що після них ми всі зберемося разом і як слід відсвяткуємо, проведемо добре час разом. Це ж найголовніше!
Однак того дня все було по-іншому. Мені подзвонив чоловік і нетверезим голосом сказав, що нам треба поговорити. За ним зазвичай такого помічено не було, але, мабуть, не стримався, захмелів і вирішив згадати якісь старі образи? Виявилося, справа набагато серйозніша.
Її звали Женя, колишня Михайлова колега. Років на 10 мене молодша, блондинка, хоч і фарбована. Ми бачилися кілька разів на фуршетах, і я тоді навіть не звернула на неї уваги, хоча чоловік відгукувався про неї найхтеплішими словами. Потім її та ще з десяток людей звільнили, і я навіть забула про її існування. А ось мій чоловік, мабуть, ні.
А, враховуючи, що він наважився у всьому зізнатися на свій ювілей, та ще й за пару годин до сімейного збору, справа була набагато серйозніша за звичайну інтрижку. Хоча для мене і просто інтрижка була б критичною.
Що було робити, я сама відкрила пляшку міцного напою, випила склянку залпом і, не чекаючи ефекту, обдзвонила дітей, скасувала всі плани на вечір. Пам’ятаю, на деталі мене не вистачило, але ніхто тоді справді не приїхав.
Другого дня ми зустрілися з Михайлом. Він прийшов один, з новою зачіскою та вогником в очах. Сказав, що претензій до мене не має, але покохав іншу і нічого з цим вдіяти не може.
Квартиру він залишає мені, але забирає машину. Частину грошей він уже забрав, тож більше йому нічого не потрібно. Ну і діти у нас вже дорослі, тож будь-які аліменти сприйматимуться з його боку не більше ніж жарт.
І пішов. Не було навіть якоїсь сцени прощання. Я все ще перебувала в шоці, тому просто мовчки кивала. А він, мабуть, хотів якнайшвидше розібратися, тож так і пішов, як прийшов. Без зайвих слів.
Син одразу ж став на бік батька, бо вважав, що в нашому віці вже час починати думати тільки про себе, не оглядаючись на дітей чи сімейні обов’язки. Дочка, дякую, прийняла мій бік.
Та й загалом усі наші спільні знайомі підтримували мене і навіть намагалися якось допомогти. Але яка допомога мені була потрібна? З фінансами начебто все гаразд, та й діти допомагають. А більше, що мені ще потрібне?
Місяць йшов за місяцем, життя тривало, наступний день народження Михайла я не святкувала принципово. Навіть дітей не кликала. Син, напевно, був у тата, але я з цим зробити нічого не могла. Ми про це не розмовляли, та й що це змінило б? Життя продовжується.
А три дні тому він мені сам подзвонив. Сказав, що хотів прийти, але побоявся, що я влаштую сцену та вижену його. Загалом він хоче повернутися.
Його роман закінчився нічим, вони не підійшли одне одному. Не змогли притертись або що там, деталі мене не цікавлять, але суть, я думаю, ви зрозуміли. На колінах він приповзати не буде, але вибачається і хоче особисто про все поговорити.
І ось я собі думаю. Як мені вчинити? Можна просто відмовити і ніхто мені слова не скаже. Внутрішнє задоволення та почуття справедливості – це дуже приємно. Крім того, я справді за цей час зрозуміла, що у фінансовому плані чоловік мені більше не потрібен. А з іншого боку, ми обидва вже одне одного знаємо. Виховали дітей, прожили життя. Але він оступився.
Чи варто мені остаточно кидати все та спалювати мости? Або пробачити негідника на перший раз, щоб вдруге не кортіло? Вибір є, але я не знаю, як ним скористатися. Дітей питати не хочу, вже знаю, яку вони дадуть відповідь. І заводити нові стосунки мене теж не тягне.
Ось така ситуація неоднозначна. Сама керую своїм життям, але не можу вирішити, в який бік. Це насправді складно.
