Я вважаю, що рішення взяти дитину з дитячого будинку має бути максимально зваженим, продуманим та обґрунтованим, а не просто “я хочу”.
І вже звичайно це рішення повинні приймати обоє, а не хтось один, тому що вихованням теж повинні займатися дві людини.
У нашій сім’ї дружина вирішила, що досить просто поставити мене перед фактом, а ось думки питати не обов’язково. Тільки я так не згоден.
Нам із дружиною по тридцять років. У шлюбі вже сім років, раніше три роки зустрічалися. Одразу домовилися, що з дітьми поспішати не будемо, тому що спочатку навіть планувати дитину не було куди, а утримувати нема на що.
Тому ми багато працювали, купили квартиру та торік достроково закрили іпотеку. Цього року почали виникати питання щодо дитини.
Дружина від цієї теми не відмовлялася, спочатку активно ходила по обстеженнях, щоб під час виношування не загострилась раптово якась прихована проблема, потім ніби втратила до цього інтерес.
Я не став тиснути, це б не принесло жодних позитивних результатів. Просто запитав, чи не втратила вона бажання завести дитину, і, почувши тверде “ні”, вирішив не ворушити ситуацію.
А потім, як грім серед ясного неба, пролунало “ми візьмемо дитину з дитячого будинку”. Поки я тупо кліпав очима, дружина почала розписувати, який це гарний варіант.
І вона не зіпсує фігуру, не отримає нових болячок, і одну дитячу душу ми зможемо зробити щасливішою. На її думку, залишилося лише визначитися зі статтю дитини.
У мене ж не було навіть думки, щоби взяти дитину з дитячого будинку. По-перше, у мене в сім’ї вже був такий досвід, який закінчився сумно, по-друге, у нас немає проблем з тим, щоб завести свого малюка.
Дружина почала переконувати мене, що ось у неї подруга нещодавно усиновила дитину, ніяких проблем немає, все чудово, і сама щаслива, і добру справу зробила.
Дитина ще в садок не ходить, звичайно, з нею проблем немає. У нас у сім’ї всі проблеми почалися, коли хлопець школу закінчив. Як став повнолітнім, так із в’язниці й не вилазив згодом. Гени пальцем не розмажеш, інколи виховання нічого не може змінити.
Дружині я сказав, що не хочу брати чужу дитину в сім’ю, тим більше, що ми можемо народити свою. Відразу став цинічною наволоччю, егоїстом, який думає тільки про себе, почув, що народжувати не мені і я права голосу в цьому питанні взагалі не маю.
У сенсі я не маю права голосу? У створенні дитини беруть участь двоє, вирощують її теж потім двоє. Я ж не якийсь приблудний, який зробив справу і пішов сміливо гуляти, я батьком хочу стати, а не просто запліднювачем.
– Ну і що? Виношувати та народжувати не тобі. То яка тобі різниця, я мучитимусь і народжуватиму чи інша жінка цю дитину вже народила?
Від логіки дружини у мене мозок закипів. Порівняла, називається. У першому випадку це буде моя дитина, моя кров та плоть, у другому – якоїсь незнайомої людини.
Я не кажу, що всі з дитбудинку погані, а всі кровні чудові. Але я хочу свою дитину, яка якщо і буде з вадами, то я точно знатиму, що це моя вина, а не кров його біологічних батьків.
Дружина зі мною не розмовляє вже тиждень, я для неї егоїст, а я думаю, що їй треба перевірити голову, якось різко її переклинило. Чи я не правий?
