Думали, я сплю у дальній спальні. А я сиділа в кріслі і чула кожне слово

– Тоню, ти приляж, чого сидіти. Очі вже злипаються.

Антоніна кивнула і пішла у далеку кімнату. Прилягти так прилягти. Тільки вона не лягла на ліжко, а сіла в старе шкіряне крісло. Зняла окуляри, поклала на коліна. Спати зовсім не хотілося.

У передпокої завозилися. Прийшла Алла. Знову з гостинцями, на весь вечір.

Алла дружила з ними років зо два. З’явилася – і ніби тут завжди була. По середах приносила пиріг, у вихідні – настоянку. Геннадій її вітав. Антоніна терпіла, – не чужа ж людина начебто.

Двері дальньої кімнати ніколи щільно не зачинялися. Перекосило одвірок ще при матері. Антоніна давно звикла. А зараз раптом зрозуміла, що через цю щілину чути все. До слівця.

На кухні брязнули чашки.

– Гено, ну сідай, не тупцюй. Розмова доросла.

– Аллочка, ти тихіше. Тоня там.

– Спить твоя Тоня. Я ж бачила, що її повело вже до дев’ятої.

Антоніна не ворухнулася. На серванті, прямо навпроти, стояла фотографія матері. У простій рамці. Мати дивилася кудись повз неї.

– Так ось. По-розумному треба, Гено. Квартира на ній одній записана?

– На ній. Від матері дісталося.

– Ось. А ти тут дев’ять років живеш. Ремонт робив? Робив. Вікна міняв? Міняв.

– Ну, міняв…

– А прав в тебе – нуль. Якби що трапилося – і на вулицю, золотце. До доньки своєї поїдеш, у Черкаси?

Геннадій засопів. Антоніна знала цей звук. Так він сопів, коли не знав, що відповісти.

– Тоня не вижене.

– Сьогодні не вижене. А завтра? Баби – вони знаєш які. Я ж по-родинному говорю.

Перстень Алли стукнув по столу раз, другий. Начебто відбивала такт.

– Що пропонуєш? – Видавив Геннадій.

– Частку. Половину нехай перепише на тебе. По-сімейному, тихо. Скажеш — для надійності, мовляв, мало що. Вона й не зрозуміє.

Антоніна повільно одягла окуляри. Навіщо, сама не знала. Так стало видно фотографію.

– А як не погодиться? – Гена зовсім знітився.

– А ти не питай так прямо. Ти підведи. «Тоню, давай за розумом все оформимо, щоб діти потім не гризлися». Вона й розтане.

– Хитро це якось.

– Не хитро, а розумно! Гено, тобі п’ятдесят вісім. Ти про себе подумай хоч раз.

Антоніна сиділа й не ворушилася. У грудях було порожньо й холодно, як у вистудженій кімнаті.

Дев’ять років. Вікна він, значить, міняв. Вікна. Вона згадала, як сама бігала по магазинах, як із бригадиром торгувалася, як йому ж потім борщ варила, доки він «керував».

– Аллочко, а тобі з цього що? – раптом спитав Гена.

Повисла мовчанка на кухні. Антоніна трохи подалася вперед. Оце питання. Молодець, Гена. Хоч раз.

– Мені? – Алла реготнула. – Мені нічого. Я ж за тебе радію. Не чужі ж.

– Угу, – собі під ніс буркнула Антоніна.

– Просто, – Алла понизила голос, – ну, переоформіть, а там, може, й мені куточок знайдеться. У мене ж з орендою біда, ти знаєш. А ви тут удвох у трьох кімнатах бовтаєтесь.

Ось воно як. Антоніна відкинулася назад у крісло. Тепер усе стало на місця. І пироги по середах. І настоянка. І «золотце».

– Ні, Алло, ти це кинь, – захвилювався Гена. – Я про тебе вмовляти не буду.

– Та не зараз же! Спочатку частку вибий. А там буде видно. Я ж не кваплю.

– Тоня мене розкусить.

– Не розкусить, як не дур.ень. Підкочуй ласкаво. Із квітами там. З розмовами про майбутнє.

Антоніна посміхнулась у темряві. З квітами. Геннадій за дев’ять років квіти дарував двічі: один раз на весілля, другий – коли забув про річницю та схаменувся біля метро.

На кухні зашаруділи. Здається, Алла збиралася.

– Гаразд, золотце, я пішла. Ти думай, думай. Тільки не тягни. Час іде.

– Угу, – сказав Гена.

– І Тоньці привіт. Спить, бідна. Втомилася.

Стукнули двері. Геннадій потупцював у передпокої. Потім зазирнув у далеку кімнату – обережно, навшпиньки.

Антоніна встигла заплющити очі. Дихала глибоко, мірно. Спить та спить.

– Тоню? – прошепотів.

Вона не озвалася.

Гена постояв і пішов. Незабаром зі спальні долинуло його хропіння. А Антоніна сиділа до ранку, – не плакала,  не металася. Сиділа й думала про матір.

Мати цю квартиру тягла сама. На заводі сорок років працювала. У чергу на житло стала, коли Тоня ще до школи бігала. Отримала – розплакалася на весь під’їзд. А потім відписала дочці. Все що нажила.

«Щоб у тебе був кут, Тонько. Свій. Щоб ніхто не дорікнув».

На ранок за вікном посіріло. Антоніна встала, розім’яла спину, що заклякла. Спина нила, кам’яні плечі. Та й нехай.

Геннадій прокинувся, човгаючи, приплівся на кухню.

– Доброго ранку, Тоню. Як спалося?

– Чудово, – озвалася вона. – Як не жива.

Він повеселішав.

– От і добре. Слухай, я тут подумав… – він зам’явся. – Може, нам це… за розумом все оформити? Документи  там. Щоб надійно.

– Угу, – вона поставила перед ним тарілку. – Які документи, Геночко?

– Ну… на квартиру. Щоб по-сімейному.

– А-а, – вона сіла навпроти. – Справа сімейна. Подумаємо.

Гена розквіт. Запрацювало, мабуть. Сидів, їв кашу, лагідно поглядав на неї. Навіть руку через стіл потяг.

– Ти в мене молодець, Тоню. Тямуща.

– Намагаюся, – сказала Антоніна.

У середу знову з’явилася Алла. З пирогом, з настоянкою, з посмішкою.

– Тоню, золотце, яка ж ти бліденька! Зовсім не бережеш себе.

– Бережу, Аллочко, бержуі, – Антоніна прийняла пиріг. – Дякую, що не забуваєш.

– Та як же забути! Ми ж майже рідні. – Алла сіла, перстень звично стукнув по столу. – Я все думаю про вас. Гена не молодіє. Потрібно б вам справи сімейні впорядкувати.

– Які справи?

– Ну, паперові. Щоб все по-чесному. Бо живете – і нічого не оформлено.

Антоніна поставила перед нею чашку.

– А ти звідки про наші папери знаєш, Аллочко?

Алла на мить затнулась. Перстень завмер.

– Так… Гена обмовився. По-дружньому.

– Обмовився. – Антоніна сіла. – Зрозуміло.

– Ти не подумай чого! – Поспішила Алла. – Я ж щиро. Хочеш, я й нотаріуса хорошого знаю? Свій чоловік, по-божому візьме.

– Свого нотаріуса, значить, – Антоніна трохи посміхнулася. – Дбайлива ти в нас.

– А то! – Алла випросталася, нахабство знову взяло своє. – Я все для людей. Мене попроси – я з того світу дістану.

– Вірю, – сказала Антоніна. – З того світу це ти можеш.

Алла не вловила. Закивала, задоволена.

За два дні Антоніна з’їздила в місто. Сказала Гені до лікаря, – тиск. Геннадій покивав, тиск так тиск. Дав їй на маршрутку, розщедрився.

Повернулася до обіду. Спокійна. Поставила варити борщ.

А ввечері, коли Гена знову завів про «оформити за розумом», Антоніна витерла долоні фартухом і дістала з шафи складений аркуш.

– Ось, Геночко. Оформила.

Гена схопив, розгорнув. Читав довго. Губи ворушились.

– Це… заповіт?

– Угу. На онучку. На Лізоньку. Щоб у дівчинки кут був. Свій. Щоб ніхто не дорікнув.

Гена підвів очі. Обличчя стало сірим.

– А я?

– А ти живи, – Антоніна знизала плечима. – Хто ж тебе жене. Поки ж живеш.

– Тоню, ти що… ти що собі…

– Нічого, Геночко. Їж, холоне.

Він поклав папір. Каша застрягла у горлі. Так і сидів, не знаючи, куди діти руки.

– А Аллочка ж твоя нотаріуса пропонувала, – додала Антоніна, помішуючи в каструлі. – Свого. По-божому.

Гена смикнувся.

– Якого нотаріуса? Я… я не казав їй нічого такого.

– Ну, як же. Вона про наші папери все знає. По-дружньому.

Гена відкрив рота. Слова не знайшлися.

– Їж, – сказала Антоніна, –  холоне.

До кінця місяця Алла перестала ходити. Ні в середу, ні у вихідні. Ні пирога, ні настоянки.

Гена спитав якось, обережно:

– А чого Аллочка не заглядає?

– Не знаю, – Антоніна смикнула плечем. – Мабуть, кут собі знайшла. Десь подалі.

І додала, розливаючи борщ по тарілках:

– Не у нас же.

Гена промовчав. Шаркнув капцями, пішов до себе.

А Антоніна помила посуд і пішла прилягти у дальню кімнату. У крісло. Ліжко вона тепер якось розлюбила.

Сиділа, перебирала спиці – давно хотіла внучці шкарпетки зв’язати, все руки не доходили. Двері, як завжди, не зачинялися щільно. І через щілину чути було, як на кухні капає кран.

Гарний звук. Спокійний. Свій…

You cannot copy content of this page