– Дожив, дружина мені вже роботу купує…

– Тільки він не повинен знати, що гроші мої – сказала Ліда і поклала конверт між двома горщиками з фікусами.

Тетяна перестала обрізати стебла.

–  Лідо,  я квітами торгую. В сімейні справи не лізу.

– А ти й не лізь. Тобі підставки потрібні?

– Потрібні.

–  Ось і замов.

Тетяна подивилася на конверт, потім на Ліду.

– Він у тебе не безглуздий.

– Знаю. У цьому й всі труднощі.

За склом квіткового магазину йшов мокрий сніг. Повз пройшов чоловік із трьома червоними трояндами, дбайливо притискаючи їх до грудей.

Ліда провела його поглядом і раптом так стомлено опустилася на стілець, що Тетяна відклала секатор.

– Зовсім погано?

– Він сьогодні  дверний замок розібрав.

– Заїдав?

– Ні. Тепер заїдає.

Тетяна не посміхнулася. Віктор п’ятий місяць сидів без роботи. Підприємство, де він провів майже тридцять років, закрилося.

Спочатку він сприйняв це спокійно:

– Відпочину трохи, потім знайду що-небудь.

У п’ятдесят років він був міцним, тямущим, умів відремонтувати майже все, що було  в квартирі.

Але на співбесідах його ввічливо вислуховували, обіцяли зателефонувати й не дзвонили.

В одному місці молода жінка, навіть не піднявши очей від анкети, запитала, чи важко йому освоювати нове.

Додому він повернувся із пакетом груш. Поклав їх на стіл і сказав:

– Ну хоч  фрукти дорогою купив. Корисно.

Після цього припинив шукати. Він підводився все раніше. Ремонтував розетки, перебирав інструменти, точив кухонні ножі до такої гостроти, що Ліда боялася брати їх у руки.

Потім сідав біля вікна з телефоном. Якщо дружина питала, чи не прогулятись з ним, відповідав:

– Йди, я зайнятий.

Якщо не питала – увечері помічав, що вона тепер завжди десь ходить.

Гроші в них поки що були, – не голодували. Саме це Віктора й мучило: обійтися без його заробітку було можливо.

– Він же добре працює з деревом, – сказала Ліда. – Пам’ятаєш нашу шафу на балконі? Сам зробив.

– Пам’ятаю. Красива.

– Замов такі підставки, які хотіла. Я оплачу перше замовлення.

Тетяна таки погодилася.

– Гаразд. Тільки, якщо він прямо спитає, я брехати не стану.

Ліда помовчала.

– Намагайся, щоб не спитав.

Вдома Віктор зустрів її у коридорі.

– Де була?

– У квітковому.

Він глянув на порожні руки.

Квіти скінчилися?

Ліда зняла чоботи, намагаючись не поспішати.

– Таня просила дізнатися, чи не візьмешся ти зробити підставки. Дерев’яні. Їй потрібні під квіти.

– Чому я?

–  Я шафу нашу показала на фотографії.

–  Мало що ти показала.

Він пішов на кухню, але за хвилину повернувся.

– Які підставки?

Ліда дістала телефон. Тетяна заздалегідь надіслала кілька фотографій: східчасті полиці, вузькі столики, невисокі лави під важкі горщики. Віктор погортав, збільшив один знімок.

– Тут кріплення погане. Таку торкнешся – все на підлогу полетить.

– Скажи їй.

– А де розміри?

– Не знаю. Зайди, поміряй.

Він повернув телефон.

– У мене своїх справ вистачає.

Наступного дня Ліда прийшла з роботи та почула з кімнати:

– Вона що, туди збирається дерева ставити?

Віктор сидів за столом. Перед ним лежав картатий аркуш із кресленням.

– Хто?

– Твоя Тетяна. Горщик у неї – удвох піднімати. І все хоче повітряне, легеньке.  Щоб комусь на голову звалилося?

Ліда відвернулася, ховаючи посмішку, і пішла ставити чайник.

…Робота зайняла майже два тижні.
Віктор звільнив частину балкона, домовився зі знайомим про інструмент, двічі їздив за матеріалом.

У передпокої з’явилися дошки, що пахли лісом. На темних штанах залишалася світла тирса. Він гнівався, коли Ліда пропонувала допомогти.

–  Не чіпай, там ще не висохло.
Зате за вечерею розповідав, чому не можна робити ніжки такими тонкими, як на картинці, і як краще поставити полиці, щоб квіти не затуляли одне одному світло.

Ліда слухала, хоч половини не розуміла.
Вперше за кілька місяців він заснув увечері в кріслі – не від нудьги, а від втоми.

Голова схилилася набік, на колінах лежав олівець. Ліда обережно витягла його з пальців і накрила чоловіка пледом. Все виходило.

Вона навіть дістала з шафи свій старий блокнот. На перших сторінках були замальовки: вікна, чашки, листя, Віктор за газетою.

Колись Ліда ходила в художню студію, потім заняття змінилися підробітком, хворобами батьків, онуками.  Фарби давно довелося викинути.

Вона погортала блокнот, поклала назад.
Поки що не до цього.

Підставки відвозили у суботу. Тетяна надіслала невелику машину, сама приїхала допомогти.

–  Краса яка, – сказала вона ще з порога.
Віктор насупився.

–  Спершу поставте. Потім оцінюйте.

Він повернувся з магазину надвечір. Ліда вже приготувала вечерю і чекала на розповідь.

– Ну?

– Поставили.

– Сподобалося?

– Нормально.

Він вимив руки та сів за стіл.

–  Лідо, а давно ви з Тетяною дружите?

У неї завмерла рука з ополоником.

–  Років сім. А що?

– Та так, – Віктор узяв хліб. Більше того вечора про підставки не говорив.

За тиждень зателефонувала жінка з перукарні, розташованої поруч із квітковим.
Їй знадобився тонкий стелаж для рушників. Віктор довго з’ясовував, де він стоятиме, потім записав адресу.

– То Таня порадила? – недбало спитала Ліда.

–  Побачила в неї, спитала.

– Добре.

– Що добре?

– Що робота є.

Він подивився на дружину,і їй раптом здалося, що погляд у нього зовсім не такий, як раніше. Не похмурий, не розгублений – уважний. Наче він чекав, що вона ще щось скаже. Ліда зайнялася посудом.

Після стелажу були ще два невеликі замовлення. Потім десять днів нічого не було. Віктор знову почав довго сидіти з телефоном, але тепер показував Ліді фотографії різних з’єднань, сперечався з невидимими майстрами і одного разу вголос назвав когось “криворуким”.

Вона не втрималася:

– Ну ось. Повертаєшся.

– Звідки? – Він підвів очі.

–  З поганого настрою.

–  А ти в нас, значить, все помічаєш.
Він сказав це спокійно, але Ліда відчула, як в грудях похололо.

Увечері Ліда набрала номер подруги.

– Тань, він тоді не питав тебе…

–  Питав.

Ліда сіла на край ліжка.

– І ти сказала?

– Лід, я тебе попереджала.

За стіною працював телевізор. Віктор дивився якийсь старий фільм. Звідти долинали голоси та сміх.

– Коли? – спитала Ліда.

–  Коли підставки привіз.

Півтора місяці тому. Вона заплющила очі.

– І мовчить?

– Як бачиш.

Телевізор вона вимкнула сама. Віктор відірвався від екрану.

Фінал взагалі-то.

–  Я знаю, чим скінчиться.

– Я теж. Тому й дивлюся.

Ліда сіла навпроти.

– Ти знаєш про гроші.

Він глянув на пульт у її руці, потім на неї.

– Знаю.

– Давно хотів щось непристойно  сказати?

– Спершу хотів. Відразу.

– Чому не сказав?

Він провів долонею по підлокітнику.

–  Боявся наговорити зайвого.

Ліда поклала пульт на стіл. Тепер весь її ретельно влаштований план виглядав інакше. Конверт в квітковому, фотографії, удаване здивування. Вона згадала, як раділа біля плити, поки чоловік бурчав над кресленням.

– Я хотіла допомогти.

– Я зрозумів.

– Ти не хотів нічого робити. Я вже не знала…

– Знаю, Лідо, – він сказав це без роздратування, і вона остаточно розгубилася.

– Ти сердишся?

– Сердився. Привіз підставки, дивлюся – Таня задоволена. Я їй говорю: зроблю вам у подарунок ще й поличку. А вона мені – ви й так мені багато подарували. Більше не можу взяти.

Ліда опустила голову.

– Вона сказала, що ти їй все замовлення сплатила. Своїми. Із грошей на відпустку, – додав Віктор.

– Ми  ж нікуди не збиралися.

– Оце ти дарма.

Він підвівся, пройшов до вікна, повернувся.

– Я сидів у машині, додому їхати не хотів. Думав, дожив, дружина мені вже роботу купує.

Ліда мовчала.

–  Потім подивився на вітрину. Вона вже квіти розставляла. На моїх полицях. Люди заходили, роздивлялися. А я ж до цього пів року нічого такого не зробив, щоб стати, відійти і сказати: ось, готово.
Він сів поруч.

–  Підставки їй справді були потрібні. Я спитав у неї. Вона навіть старі показала. Одна під важким горщиком тріснула.

Ліда схлипнула.

– Не плач, – попросив Віктор.

Вона витерла щоку.

– Це все одно було нечесно. Зі мною. Потрібно було поговорити.

– Я намагалася.

– Знаю, – повторив він і цього разу сам витер очі. – Не дуже я давав тобі розмовляти.

Вони посиділи мовчки. На кухні клацнув холодильник. За вікном хтось довго заводив машину.

–  Не роби так більше, – сказав Віктор.

– Не буду.

–  І не плати за перукарню. Там я сам узяв.

Ліда подивилася на нього, не відразу зрозумівши, чи жартує він. Він ледь помітно посміхнувся.

Гроші за перші підставки Тетяна повернула за місяць.

– На виплат у вас купила, виходить, – сказала вона, віддаючи конверт. – Тепер хоч не соромно.

Замовлення траплялися, але були й порожні тижні. Одного разу довелося переробляти полицю.

Віктор неправильно записав розмір. Він лаявся, рахував витрати, знову їхав за матеріалом. Зате за вечерею він мав про що розповідати.

Наприкінці квітня він попросив Ліду звільнити суботу.

– Навіщо?

– Справа є.

– Яка?

– Важлива.

Ліда вирішила, що доведеться допомагати з великим замовленням, і одягла старі джинси. Але вранці Віктор поклав перед нею на стіл конверт.

– Це твоє.

– Наше.

– Добре, наше. Але ти на відпустку відкладала.

Вона взяла конверт.

– Можна влітку на кілька днів кудись. Разом.

– Можна. Тільки спочатку на балкон вийди.

Ліда насторожилася.

– Що ти зробив?

Балкон вона останні дні не відчиняла: чоловік велів не заходити, там сохли якісь деталі.

Тепер фіранку було відсунуто. На звільненому місці біля вікна стояв вузький стіл, зроблений точно по ширині простінка.

Світла гладка стільниця, висувна шухлядкп, полиця для паперу. Її стара настільна лампа, яку вона давно вважала зламаною, горіла.

А на столі лежав розкритий блокнот.
Віктор знайшов сторінку з його портретом – молодим, сердитим, із газетою в руках.
Ліда довго стояла на порозі.

– Це мені?

– Інших художників у хаті немає.

Вона провела рукою по стільниці. Під самим краєм була невелика округла виїмка.

– Тут сучок випав, – пояснив чоловік. – Хотів замінити дошку, а потім залишив. Ти все одно вічно олівці губиш. Будеш сюди класти.

Ліда сіла. Стіл виявився потрібної висоти, світло падало ліворуч. Віктор притулився до одвірка.

– Завтра відкривається мистецька студія. Я глянув. Набирають дорослих, не лише дітей.

Вона обернулася.

– Ти записав мене?

– Ні. Самій доведеться.

Ліда засміялася, потім знову подивилася на розкритий блокнот. Дістала з шухляди олівець і спробувала його на полях.

– Хитра ти дружина, – сказав Віктор.

–  Не завжди слушно виходить бути хитрою.

Він хотів піти, але вона зупинила:

– Стій там.

– Навіщо?

–  Світло добре падає.

Віктор подивився на неї, на олівець, потім прибрав руки в кишені і завмер у дверях.

– Тільки ніс нормальний намалюй.

Ліда посунула до себе блокнот.

– Який є, такий і намалюю…

Ось така зворушлива життєва історія до вашого прочитання. Залишайте своє враження від публікації в коментарях.

You cannot copy content of this page