Дар’я стояла перед дзеркалом у кімнаті матері і вдесяте поправляла фату. Сукня сиділа добре, зачіска трималася, навіть погода видалася ясна.
Світлана Георгіївна підколювала невидимкою пасмо, що вибилося, і примовляла, що в цей день все має бути красиво.
– Мамо, а ти не хвилюєшся? – спитала Дарія.
– Звісно, хвилююся, – відповіла Світлана Георгіївна. – Але не через весілля. Просто хочу, щоб тобі було добре.
Дар’ї було тридцять два, вона працювала графічним дизайнером і вже п’ять років виховувала сина Матвія одна. Хлопчику нещодавно виповнилося вісім, він ходив у другий клас і любив конструктори.
Сьогодні він мав винести в кишені костюма коробочку з обручками, і він репетирував це три дні поспіль. Ще він намалював для Артема малюнок: великий будинок із трьома вікнами, а в середньому вікні маленький чоловічок із конструктором.
З Артемом вони зустрічалися півтора роки. Йому виповнилося тридцять п’ять, він керував відділом у будівельній компанії, умів гарно залицятися і щедро дарував подарунки.
Дар’ї подобалося, що він спокійний, впевнений і ніколи не підвищує голосу. Тільки одне її турбувало, хоча вголос вона про це майже не говорила.
Артем був чемний з Матвієм, але не більше. Він питав про школу, купував конструктори, але у вихідні сина з собою ніколи не брав.
– У мене сьогодні справи, – казав він, коли Дарія пропонувала поїхати втрьох у парк. – Давай якось потім.
Іноді він побіжно казав, що хотів би колись своїх дітей. Дар’я тоді замовкла, а він відразу переводив розмову на щось інше.
Місяць тому вона вперше докладно оглянула його помешкання, щоб обговорити переїзд. Простора, трикімнатна квартира, світла, з великим балконом. Одна кімната була кабінетом, друга спальнею, третя стояла майже порожньою.
– А тут буде дитяча? – спитала Дарія.
– Звісно, - відповів Артем. – Тільки спочатку зробимо кухню, потім вітальню. Дитячу залишимо на потім, гаразд?
Вона тоді кивнула. Матвій, що приїхав з нею, зайшов у порожню кімнату, покрутився і спитав:
– Дядько Артем, а я тут житиму?
– Так, – легко відповів Артем.
Хлопчик засяяв і потім всю дорогу додому розповідав, де поставить стіл і куди повісить полицю для конструкторів. Дарина слухала і вперше за довгий час усміхалася.
Тільки вдома, залишившись сама, вона відчула тривогу. Подруга Маргарита, вислухавши її, знизала плечима:
– Чоловіки часто бояться чужих дітей, доки звикнуть. Дай йому час.
Вранці в суботу, в день розпису, Матвій вийшов зі своєї кімнати у темному костюмі та метелику, з малюнком у трубочці.
– Мамо, а я правильно йду? – спитав він, розправляючи плечі.
– Правильно, сонечку. Тільки не поспішай.
– Я нестиму обручки, як лицар, – серйозно сказав він. – А малюнок подарую дядькові Артему після розпису.
У холі РАЦСу вже збиралися гості. З її боку прийшли мама, подруга Маргарита, двоюрідна сестра Софія з чоловіком та кілька друзів.
З боку нареченого приїхали батьки, Людмила Сергіївна та Анатолій Петрович, друг Павло, тітка Артема, Галина Андріївна та бабуся, Зоя Михайлівна, якій було за вісімдесят. Дарія привіталася з майбутніми свекрами.
– Людмило Сергіївно, як дісталися? Не втомила вас дорога?
– Нормально, Дашенько, – відповіла та. – Ти сьогодні дуже гарна.
Анатолій Петрович мовчки кивнув і простяг їй маленький букет. Зоя Михайлівна спиралася на паличку і роздивлялася Дар’ю уважно, але доброзичливо.
– Зоя Михайлівно, рада вас бачити, – сказала Дарія. – Вам зручно стояти? Можна принести стілець.
– Не треба, дитинко, я постою, – усміхнулася старенька. – Мені цікаво подивитися на тебе.
Артем з’явився за двадцять хвилин до церемонії. Він був у світло-сірому костюмі, підтягнутий і веселий, жартував із Павлом і обіймався з гостями. Підійшов до Дар’ї, поцілував у щоку і спитав:
– Хвилюєшся?
– Небагато.
– Не бійся. Ми все добре продумали.
Матвій у цей час ходив по холу з серйозним виглядом і показував усім, що в кишені лежить коробочка з обручками.
Маргарита взяла його за руку і повела до столика з квітами, щоб вибрати йому маленьку бутоньєрку. Малюнок хлопчик залишив на підвіконні біля дверей у зал.
Світлана Георгіївна підійшла до нареченого і спитала спокійно, як запитують про найзвичайніше:
– Артеме, а ви після весілля як влаштуєтеся? Матвію ж у школу їздити далеко буде від вас.
Дарія у цей момент розмовляла з Людмилою Сергіївною, але почула. Вона чекала, що Артем відповість просто: вигадаємо, знайдемо варіант.
Але Артем був спокійний. Він давно вважав це питання вирішеним і не бачив у ньому нічого, про що варто було б говорити окремо. Він засміявся і сказав голосно, щоб чули всі:
– Світлано Георгіївно, нехай Матвій поки що поживе у вас, хоч би до кінця навчального року. Нам із Дашею потрібен час для себе. Потім побачимо.
Павло хмикнув. Галина Андріївна перезирнулась із чоловіком. Людмила Сергіївна зам’ялася і сказала тихо:
– Молодим, звісно, треба пожити для себе…
Анатолій Петрович промовчав і розширив очі. Зоя Михайлівна насупилась і міцніше стиснула паличку.
У Дарії наче щось обірвалося. Вона не одразу зрозуміла, що почула. Артем стояв поряд, усміхався і поправляв манжету, немов сказав щось звичайне.
– Артеме, – тихо спитала вона, – що ти зараз сказав?
– Даш, ну ми про це говорили, – відповів він легко.
– Ми не говорили про це. Жодного разу.
– Ну, як же. Я згадував, що нам потрібен час. Ти кивала.
Вона справді кивала, коли він говорив про «час для себе», але тоді йшлося про поїздку на тиждень, а не про сина.
У цей момент до них повернувся Матвій із Маргаритою. Він ішов із маленькою квіткою в петлиці, задоволений. Хлопчик зупинився біля матері та підняв голову.
– Мамо, а чому я житиму у бабусі?
У холі стало тихо. Маргарита зблідла. Світлана Георгіївна зробила крок до онука. Людмила Сергіївна відвернулася до вікна.
– Матвію, – швидко сказав Артем, – це ж ненадовго, не хвилюйся. Ми з мамою просто хочемо трохи відпочити. Дорослі так іноді роблять.
– Але ж я не хочу, – тихо сказав хлопчик. – Ми ж разом житимемо. Ти сам казав.
Артем відкрив рота, але нічого не відповів. Дарія повільно підняла руки до голови, зняла фату і віддала Маргариті. Потім подивилась на нареченого. Голос її був рівний, майже спокійний.
– Дякую, що показав себе до весілля.
– Дашо, почекай, – почав Артем. – Ти неправильно мене зрозуміла…
– Я зрозуміла все правильно.
Вона нахилилася до сина, дістала з кишені його костюма коробочку з обручками і простягла Маргаріті.
– Передай.
Потім узяла з підвіконня малюнок Матвія і розправила його.
– Ходімо, любий.
– Мамо, а як же весілля? – спитав він.
– Весілля не буде. Я потім поясню.
Реєстратор, Ольга Павлівна, жінка років п’ятдесяти з акуратною зачіскою, вийшла в хол із текою і розгублено зупинилася. Дарія підійшла до неї.
– Вибачте, будь ласка, за занепокоєння. Розпис не відбудеться.
– Я розумію, – тихо відповіла Ольга Павлівна. – Будь-яке буває, але краще так, ніж потім. Вам води принести?
– Ні, дякую. Ми вже йдемо.
Світлана Георгіївна взяла сумку та пішла слідом. Маргарита наздогнала їх біля дверей. На ґанку Софія з чоловіком квапливо підійшли до Дарії.
– Дашо, ми з тобою, – сказала Софія. – Якщо треба щось скасувати чи комусь подзвонити, скажи.
– Дякую, Соню. Поки що нічого не треба.
Біля виходу до Дар’ї підійшла Зоя Михайлівна, тримаючись за поручні.
– Дитино, – сказала вона тихо, – не шкодуй. Я люблю свого онука, але слова його чула. Ти правильно зробила.
– Дякую вам, Зоя Михайлівно, – відповіла Дарія. – Вибачте, що так сталося.
– Це не ти маєш вибачатися.
Артем вилетів за ними на ґанок.
– Даш, ти що, жартів не розумієш? Я пожартував! Ну що ти одразу так. Давай поговоримо нормально. Не при всіх же.
– При всіх ти сам почав.
– Я просто хотів… – він затнувся. – Що ти робиш? Люди приїхали!
– Люди розберуться. А ти подумай, чому мій син питає, де йому жити.
Вона більше не оберталася. Вони сіли в машину до Світлани Георгіївни. Матвій притулився до матері і довго мовчав.
– Мамо, я щось зробив не так? – нарешті спитав він.
– Ні, сонечко. Ти все зробив правильно. Це дорослі помилились.
Вдома вони сіли на кухні втрьох. Світлана Георгіївна поставила чайник та дістала з шафи печиво. Дарія все ще була у весільній сукні, тільки без фати. Матвій переодягся у домашню футболку і влаштувався поряд, тримаючи в руках малюнок.
– Мам, а ми до дядька Артема більше не поїдемо? – спитав він.
– Ні, не поїдемо.
Хлопчик помовчав.
– А можна ми тоді у вихідні в парк сходимо? Утрьох. З бабусею.
– Можна, – усміхнулася Дар’я, і в неї на очі навернулися сльози. – Обов’язково сходимо.
У вівторок увечері зателефонувала Людмила Сергіївна. Дар’я спочатку не хотіла брати слухавку, але потім відповіла.
– Дашенько, – сказала та тихо, – я хочу, щоб ви знали. Я не підтримую те, що сказав Артем. Я ростила його інакше. Мені дуже ніяково.
– Дякую, Людмило Сергіївно, – відповіла Дарія. – Ви ні в чому не винні.
– Я поговорю з ним. Хоча, боюся, він не одразу зрозуміє.
Того ж дня Артем надіслав довге повідомлення. Він писав, що погарячкував, що не хотів образити дитину, що готовий обговорити будь-які умови. Дарина прочитала його один раз й відклала телефон. Відповідати вона не стала.
У середу їй зателефонував Павло. Голос у нього був незвично тихий.
– Даріє, можна я скажу те, що мав сказати раніше? Тільки не ображайтеся.
– Слухаю.
– Артем давно розповідав нам, що дитина для нього умова, яку доведеться перетерпіти. Казав, що відправить Матвія до вашої мами на пару років, поки у вас не з’явиться спільна дитина. Я тоді думав, що це жарт. А в холі зрозумів, що ні.
– Він казав це вам? – тихо спитала Дарина.
– Не раз. Він нічого не приховував, просто був упевнений, що ви погодитеся. Вибачте, що мовчав. Мені соромно.
– Дякую, що сказали зараз, – відповіла Дарія. – Краще пізно, аніж ніколи.
У п’ятницю ввечері у двері подзвонили. На порозі стояв Артем із букетом та серйозним обличчям.
– Даш, поговоримо п’ять хвилин. Я все зрозумів. Нехай Матвій живе з нами, зробимо дитячу в першу чергу. Я навіть знайшов ремонтників.
– Артем, – спокійно сказала вона, – справа не в дитячій.
– А в чому?
– У тому, що ти сказав те, що думав насправді. Дитина не може бути умовою, яку перетерплять.
– Я погарячкував…
– Ти просто сказав уголос те, що давно казав друзям.
Артем замовк. Він постояв на порозі, а потім обережно поклав букет на тумбочку.
– Значить, все?
– Значить, все.
Він пішов, не озирнувшись. Матвій, визирнувши з кімнати, спитав:
– Мамо, це дядько Артем приходив?
– Так, любий. Попрощатись.
– Добре, – кивнув хлопчик. – Тоді я малюнок повішу над ліжком.
Наступної суботи Маргарита привезла коробку, де лежали подарунки Артема: браслет, дорогі парфуми, шарф. Дарина попросила передати все Павлу, щоб той повернув другові, і не вдаватися до пояснення.
– Не шкода? – спитала Маргарита.
-Шкода, що я стільки часу не помічала очевидного, – відповіла Дарія. – Але подарунків не шкода.
У неділю вони втрьох пішли в парк. Матвій бігав алеєю і показував бабусі, яку високу гірку він освоїв. Дарина сиділа на лавці і дивилася, як хлопчик сміється. Вперше за багато тижнів на душі в неї було спокійно.
Світлана Георгіївна сіла поряд і сказала тихо:
– Ти вчинила правильно.
– Я знаю, мамо. Мені просто шкода, що для цього знадобився такий ранок.
– Краще такий ранок, ніж довгі роки поряд із людиною, яка не вважає твого сина сім’єю.
Дарія кивнула. Матвій махнув рукою з вершини гірки, і вона помахала у відповідь. Це був добрий початок: без весілля, але з ясною головою і з сином, який знав, що мати завжди вибере його…
Як ви вважаєте, слушно вчинила Дарина?