– Галю, скажи, ну що в тебе в голові? Навіщо великого, чужого собаку в будинок тягти, та ще й до дітей? – Так-так. Начебто не в неї не семеро по лавках, яким і самим нічого їсти. Та й сенс? Не виживе все одно, а якщо й виживе, то обов’язково загризе когось

– Галю, зайди. Мій у льоху був і тобі картоплі набрав.

Галина повернула до двору сусідки.

– Ой, дякую, тітко Марино, я вам обов’язково поверну.

– З чого повернеш? Ох, лишенько. Поверне вона. Раніше треба було думати, коли дітей народ жувала. Петро ніколи не був нормальним мужиком.

Галина проковтнула образливі слова, бо знала, що до зарплати ще тиждень, і на одному молоці довго не протягнеш. Добре б вона, а то вдома на неї чекали троє діток.

Петро, про якого говорила сусідка, був її чоловіком, тепер уже колишнім, бо минулого року дізнався, що на трьох дітей держава не дасть їм ні машини, ні квартири – швиденько зібрав свої речі та сказав, що в такій бідності він жити не згоден.

Галя тоді мила посуд і навіть тарілку випустила.

– Петро, що ти таке кажеш? Ти ж чоловік. Іди на нормальну роботу, де добре платять, і не буде злиднів. Це ж твої діти! Ти завжди казав, що ти хочеш більше дітей.

– Хотів, але я ж не знав, що держава так байдуже ставиться до багатодітних родин. А працювати в порожнечу я не бачу сенсу, – відповів Петро.

Галя опустила руки.

– Петре, а як же ми? Як я впораюся з ними сама?

– Галю, я не знаю. І взагалі, чому ти не наполягла, що нам однієї дитини цілком достатньо? Ти ж жінка, мала розуміти, що таке може статися.

Галя більше нічого відповісти не встигла, бо Петро вискочив із дому і майже бігцем кинувся до зупинки. Сльози навернулися на очі, але вона побачила, що на неї дивляться три пари очей.

Сашко був найстарший, йому цього року до школи. Мишкові було всього п’ять, і їхній зірочці Маргариті було два роки. Галя проковтнула, посміхнулася.

– Ну, хто за те, щоб млинців насмажити?

Діти весело завищали, і тільки Сашко ввечері спитав:

– Мамо, а тато більше не повернеться?

Галя намагалася вигадати що сказати, але потім просто відповіла:

– Ні, синку…

Якийсь час Сашко сопів, а потім сказав:

– Ну й нехай, ми без нього впораємось. Я тобі допомагатиму.

Галя, коли з вечірнього доїння поверталася знала, що дрібнота вже нагодована і по ліжках. І взагалі, Галя дивувалася, як її син так швидко подорослішав.
***
Подякувавши за картоплю, вона пішла додому. «Господи, коли вже потеплішає? Якась ненормальна зима цього року.»

Їм би вистачило картоплі, але одного дня такий мороз був, що в багатьох вона навіть у підвалах померзла.

Звісно, ​​сільські шкодували їх. У селі взагалі люди добрі, але завжди нагадували, яка вона недолуга. А що, недолуга? Зараз вона просто не розуміла, як жила, якби когось з її дітей не було.

Як би не важко було, але вони справлялися. Хотілося нового одягу та іграшок, але діти не просили. Знали, що мати купить, як тільки зможе.

Цього року вони із Сашком навіть задумали велику теплицю поставити, щоправда, поки що з плівки, але вже все прорахували наскільки можна буде більше баночок з огірками та помідорами приготувати на зиму.

Галина перекинула відро в іншу руку і раптом побачила натовп. Ну, як натовп, для села, особливо в такий час і троє людей – це вже натовп.

Галя попрямувала туди, бо той самий натовп стояв біля її паркану. Ще тільки підходила, а вже чула:

– Здоровий який, явно мисливський.

– Мабуть, кабан подрав. Ні, не жилець.

Галя подивилася туди, куди дивилися люди й ахнула.

– Що ж ви стоїте? Йому ж допомогти треба.

Люди обернулися до неї. Сусід сказав:

– Ну ти, Галю й скажеш. Бачиш, вишкірив ікла, хто до нього полізе? Та й не допоможеш тут уже.

– Як же не допоможеш, він до людей вийшов по допомогу.

На снігу лежав пес, чи то мисливський, чи ні. Галя особливо не розбиралася, але вона бачила, що у нього пошкоджений, і досить серйозно, бік.

Пес був просто величезних розмірів, але Галя анітрохи не боялася його. Бачила, який біль в очах у тварини! Люди побазікали й невдовзі розійшлися. Нікому не потрібно були проблеми.

Галя обережно провела рукою між вухами пса.

– Потерпи, потерпи, трішечки. Зараз я принесу ковдру, перекладу тебе, і ми спробуємо дістатися додому. Ззаду почувся шерех.

– Мамо, я приніс ковдру. А ще он дверцята від старого холодильника можна взяти, як ноші.

Галя різко обернулася, поряд стояв Сашко, у його очах стояли сльози. Галя бачила, наскільки боляче собаці. Пес затис зубами ковдру і тихенько скиглив.

Він стих, поки Галя промивала рану. Якщо собаки непритомніють, то зараз із псом саме це і сталося. Молодші стежили з дивану величезними очима.

– Мамо, він виживе?

Сашко, погладжував пса по голові, й він нарешті розплющив каламутні очі.

– Він повинен вижити, ми ж дбатимемо про нього.

Наступного дня, коли Галя прийшла на ферму, її обступили доярки.

– Галю, скажи, ну що в тебе в голові? Навіщо великого, чужого собаку в будинок тягти, та ще й до дітей?

– Так-так. Начебто не в неї не семеро по лавках, яким і самим нічого їсти. Та й сенс? Не виживе все одно, а якщо й виживе, то обов’язково загризе когось!

Галя навіть підвищила голос:

– Я не розумію, у вас що, своїх проблем немає, що ви в моїх колупаєтесь? Зіно, там вчора Катька казала, що видере тобі все волосся, бо їй хтось доніс, як її чоловік до тебе бігає городами.

– А тобі, Тетяно, теж краще вдома навести порядок, а в мій не лізь. Твій Вовка знову вчора пінне потягував за магазином, а йому лише чотирнадцять.

Баби різко замовкли, навіть позадкували від Галі, бо раніше вона ніколи собі такого не дозволяла, а Галя пішла працювати.

«Потрібно ще молочка не забути взяти. Може, Джек хоч його поп’є. Джеком собаку назвав Сашко. Він взагалі не відходив від нього. То води, то поправить голову, то ковдру підкладе, щоб другові було зручно.

Увечері знайденець попив трохи молока.

– Ну ось і молодець, ти обов’язково видерешся…

Пес справді видерся. Галя йому готувала, як дітям. Себе обділяла, а собаку годувала. Через три тижні він уже, трохи погойдуючись, ходив по хаті.

Діти його гладили, але сильно притискати ще побоювалися. Джек вибрав собі місце, спав він тепер на килимку біля ліжка Сашка.

Галя чудово знала, що у селі продовжують перемивати їй кісточки, але намагалася не зважати. Нехай кажуть, язик на те, щоб ними працювати.
***
Весна настала раптово. Галя і Сашко відразу ж вирішили, що треба одну грядку накрити плівкою, щоб земля швидше відходила.

Після того як вона собаку додому взяла, сільські припинили допомагати. Ну, напевно й правильно, якщо є чим таку псину годувати, то й самим знайдеться.

Галина не ображалася, мають вони рацію, у всьому мають рацію. І народжувала вона свідомо, і пса свідомо взяла. І ніхто не винен, що підвал вона не утеплила, знали ж, що такі морози будуть.

Поки вони з Сашком у городі поралися, Джек і Мишко з Ритою теж на вулицю висипалися. Діти, здавалося, і не розуміли, які ікла в пащі Джека.

Вони каталися на ньому, перекидалися там, де вже весняне сонце підсушило торішню траву. Регіт стояв такий, що навіть сусіди до них на подвір’я заглядали.

– Граф!

Пес, застиг, потім верескнув і в один стрибок перемахнув через паркан. Він буквально накинувся на незнайомця.

Джек скиглив, облизував обличчя чоловіка, а той намагався обійняти пса якнайміцніше.

Галина та діти, відкривши рота, дивилися на них. Сусіди також підійшли ближче. Пройшло хвилин п’ятнадцять, перш ніж людина і собака перестали божеволіти.

Незнайомець перевів очі на Галину.

– Здрастуйте, господине. Я майже пів року шукав свого собаку, думав, що він не вижив після тієї сутички. А він ось вижив.

Сашко шморгнув носом, розуміючи, що Джека в них тепер заберуть.

– Мамка його виходила, ночами не спала, все бинтувала.

Чоловік подивився на Сашка, потім на Мишка з Ритою. Мишко вже не рюмсав, а Рита готова була розплакатися.

– Так, так. Зачекайте, давайте без сліз. Я ж зараз не заберу вашого друга. Може, ви мене чим напоїте?

Галя схаменулась:

– Звісно, ​​проходьте до хати.

Чоловік забарився.

– У мене машина там, на початку села стоїть. Я тоді зараз прижену її.

Він розгублено глянув на собаку, потім на Сашка.

– Може, ти зі мною? Боюся, Граф не зрозуміє.

Напевно в іншій ситуації Галя заборонила б Саші, але зараз вона точно знала, що Джек не може бути собакою поганої людини…

Повернулися вони швидко. Галя з подивом дивилася на велику дорогу машину, а ще з більшим здивуванням на неї дивилися сільські.

Справжнього господаря пса звали Ігор. Був він художником, підприємцем, мисливцем і просто гарною людиною. Виявляється, тоді вони навіть не полювали в лісі.

Він просто вирішив прогулятись. Звідки взявся той кабан, ніхто не зрозумів. Він із товаришами довго шукав собаку, поки зовсім не стемніло, а вночі випав сніг.

Ігор упродовж тривалого часу об’їжджав найближчі села. Їхнє село було найдальше. Сашко умовив його залишитись на кілька днів, і Ігор, несподівано для Галини, погодився.

– А що? Давно я фізично не працював. Дивлюся, у вас паркан треба виправити й Сашко про теплицю говорив.

Галина почервоніла.

– Що ви, не треба. Ми самі.

Ігор серйозно глянув на неї.

– Навіть не говоріть таких слів. Ви стільки часу доглядали Графа, собі відмовляли. Ви що думаєте, я не розумію нічого.

За тиждень Галині здавалося, що Ігор завжди жив із ними. Якось непомітно зійшовся з дітьми. І взагалі все у нього виходило, все він умів.

І Галя не розуміла, як вони раніше обходилися без нього. Але вона хотіла, щоб він поїхав, навіть вирішила поговорити з ним.

Галина розуміла, що пропала, адже Ігор не просто подобався їй, її ніби струмом било, коли він поряд.

А найголовніше, вона бачила, що він так само реагує на неї. Увечері, коли діти вже спали, а Ігор щось робив надворі, вона вийшла до нього.

– Ігорю, я не знаю, як все вам пояснити, тому не буду. Просто хочу попросити вас, щоб ви поїхали.

Він одразу зрозумів її, та кивнув.

– Мабуть, ви маєте рацію, тільки вислухайте мене спочатку. Я впевнений, що ви не дуже добре думаєте про мене, але ви не маєте рації. Мене не лякає наявність трьох дітей.

– Мене лякає інше, а саме, я сам… П’ять років тому в мене трагічно пішли із життя дружина та діти. Поїхали відпочити. Їхній автобус упав у прірву.

– Я тепер знаю, що таке біль. Душевний біль набагато сильніший за фізичний. Ви мені дуже подобається. Ваші діти, вони найкращі.

– Але в нас нічого не може бути. Нічого, тому що біль втрати завжди дуже сильний. Щоб вам було зрозуміліше, я не хочу нікого впускати у своє життя, щоб не страждати потім.

Галина кивнула.

– Я розумію вас, їдьте…

Вночі Ігор поїхав. Вранці діти плакали, але Галя на них прикрикнула.

– Уявіть собі, що тільки тому, що комусь захотілося, мамі не повернули дитину. Ви ж розумієте, що Джек для Ігоря, як дитина. Діти, звісно, переживали потім, але їй більше нічого не говорили.
***
– Сашко, де ти? Тягни воду!

Галя окинула задоволеним поглядом теплицю. Розсада стирчала рівними грядками. У теплицю хтось увійшов, і вона пробурчала:

– Висохне все, поки ти води принесеш. Ну, скільки ми з тобою намагалися, а тепер що, втомився?

Вона обернулася, щоб забрати відро у сина, і завмерла. Відро тримав не Сашко, то був Ігор. Він дивився на неї й мовчав. Галя теж мовчала.

У теплицю просунув голову Джек-Граф, лизнув Галині руку, голосно гавкнув і помчав до дітей, що верещали від радості.

– Що ти тут робиш?

Ігор зітхнув:

– Сам би хотів знати. Взагалі зрозумів, що їду до тебе, коли вже в село звернув, просто покататися хотів, розвіятися, але… Галя почекай, я ось зараз, поки дивився на тебе, подумав, що я ж можу вас просто не втрачати.

– Не зрозуміла.

– Ну, я вас ніколи не втрачатиму, і ніякого болю більше не буде. Правда, Галю?

Він дивився на неї такими очима, що вона просто не витримала, зітхнувши впала йому на груди.

– Правда. Звісно, ​​правда.
***
Галя сама не захотіла весілля у селі, хоч стіл із частуваннями накрила. Люди недовірливо хмикали:

– Як це вона, всього лише собаку підібрала, а виходить, що такого чоловіка собі відхопила.

Галя на розпитування не відповідала, хай думають, що хочуть, їм не звикати. Джек був день Графом, день Джеком.

Причому однаково відгукувався і на те, й на інше ім’я. Село любив більше, але й у місто їздити не відмовлявся. А коли в Ігоря та Галини народ ився син, то став найвідданішою нянькою для нього…⁣

Ось така зворушлива історія трапилася! Читайте із задоволення, та висловлюйте свої думки про неї в коментарях!