– За тиждень до весілля пішла до ворожки. Краще б я цього не робила…

– Я взагалі не вірю в це все, – сказала Оля, поправляючи ремінець сумки. – Ну правда, Марино, ти сама подумай… Двадцять перше століття на надворі.

– Ага, – хмикнула Марина, – і все одно йдуть. Особливо перед весіллям. Прикмета така.

– Яка ще прикмета?

– Проста. Якщо перед весіллям не сходила до ворожки – потім все життя думатимеш: «А раптом треба було?»

Оля зітхнула. Вітер тяг запах сирої землі – весна тільки-но вступала у свої права, але сонце вже припікало по-літньому.

– Я й так думаю надто багато, – пробурмотіла вона.

– Саме так. Сходи – і заспокоїшся.
***
Вони зупинилися біля під’їзду старого цегляного будинку. Потерта табличка з цифрою 17.

– І що вона скаже? – тихо спитала Оля.

– Все, – спокійно відповіла Марина. – Головне – слухай.
***
Двері відчинила жінка років шістдесяти. Невисока, з гладко зачесаним волоссям і уважними, майже холодними очима.

– Проходь, – сказала вона, наче чекала.

Оля завмерла на секунду.

– Я… по запису.

– Я знаю.

Квартира пахла воском і чимось гіркуватим – наче травами. На столі – карти, свічка, стара хустка.

– Сідай.

Оля сіла, стискаючи коліна.

– Ім’я?

– Ольга.

– Дата народження не потрібна.

Оля нервово посміхнулася:

– А як же…

Жінка підвела погляд – і Оля замовкла.

– Руки дай.

Теплі сухі пальці обережно торкнулися її долонь. Кілька секунд – тиша.

– Весілля за тиждень, – сказала ворожка.

– Так … – Оля кивнула, відчуваючи, як усередині все стискається. – У суботу.

– Наречений гарний, – продовжила та. – Спокійний. Надійний.

Оля посміхнулася:

– Саме так.

– Тільки ти його не любиш.

Посмішка зникла.

– Це… неправда.

– Правда, – спокійно сказала жінка. – Ти обрала його, бо з ним безпечно.

– А з ким небезпечно? – Раптом різко запитала Оля.

– Ти ж знаєш, – жінка трохи примружилася.

– Ми розлучилися. Давно, – Оля відвела погляд.

– Ти розлучилася. Він – ні! – Тиша повисла важка, в’язка.

– Давайте … – Оля нервово проковтнула, – давайте по картах.

Жінка кивнула головою і почала розкладати. Карти лягали одна за одною.

– Весілля буде.

– Ну звісно, ​​- пробурмотіла Оля.

– Але шлюб… – жінка затримала руку над однією картою, – не довгий.

Оля посміхнулася, але надто голосно:

– У багатьох бувають розлучення.

– Ти підеш першою.

– Чому?

– Бо не витримаєш.

– Все, дякую. Я не за цим прийшла, – Оля різко встала.

– Сядь, – тихо сказала ворожка.

І Оля… сіла.

– Найголовніше ти ще не почула.

– Що? – Її серце закалатало.

– Він повернеться, – жінка підвела на неї очі.

– Хто?

– Той, про кого ти зараз думаєш.

– Це неможливо, – Оля відчула, як долоні стали холодними.

– Він уже поряд.

– Ні.

– Ти побачиш його до весілля.

– Досить, – майже пошепки сказала Оля.

– І тобі доведеться вибрати. – Якщо вибереш звичне, проживеш спокійно, але порожньо.

– А якщо ні? – ледь чутно спитала Оля.

Жінка трохи нахилилася вперед:

– Тоді буде боляче. Дуже. Але ти житимеш.

– Скільки? – Оля різко встала.

– Вже оплачено.

– Ким?

Жінка трохи посміхнулася:

– Долею.
***
– Ну, що? – Марина буквально накинулася на неї біля під’їзду. – Що сказала?

Оля йшла мовчки.

– Оль, ну не мовчи!

– Нісенітницю, – відрізала вона. – Все нісенітниця.

– Прямо все?

– Все!

– Значить, потрапила в крапку, – примружилася Марина.

– Я виходжу заміж за тиждень. У мене нормальний, добрий чоловік. Котрий мене любить. І я… я – Оля зупинилася й замовкла.

– Що ти? – тихо спитала Марина.

– Все нормально, – відвернулася та.

Увечері Оля сиділа на кухні, дивлячись у телефон. Допис від Ігоря:

– Ти не забула про дегустацію торта завтра?

Вона посміхнулася. Ігор був ідеальним. Спокійний, дбайливий, завжди поряд.

– Не забула

Відповідь прийшла відразу:

– Я люблю тебе.

Оля довго дивилася на екран. Пальці зависли над клавіатурою. І лише за хвилину вона написала:

– І я тебе, – але чомусь стало холодно.

Через три дні вона побачила його. Це сталося випадково. Оля вийшла з магазину з пакетами, поправляючи шарф, і завмерла.

Він стояв біля машини. Такий самий. Майже. Трохи старше. Трохи втомився. Але той самий погляд.

– Оля! – Привіт.

– Привіт, – нарешті сказала вона й замовкла.

– Ти… – він усміхнувся, – виходиш заміж.

– Так.

– Вітаю.

– Дякую.

– Щаслива? – Він зробив крок ближче.

Оля подивилася йому у вічі й не змогла відповісти.

– Зрозуміло, – кивнув він.

– Навіщо ти приїхав? – різко спитала вона.

– Не знаю, – відповів він. – Просто зрозумів, що я не можу не приїхати.

– Пізно.

– Знаю.

Тиша знову повисла між ними.

– Я тебе не забув, – тихо промовив він.

– Не треба, – Оля на секунду заплющила очі.

– Треба.

– У мене весілля.

– Я знаю.

– Тоді навіщо?

– Бо якщо зараз не скажу, то вже ніколи, – він подивився прямо на неї.

Серце билося десь у горлі.

– Я все ще люблю тебе.

Пакети вислизнули з її рук. Апельсини покотилися по асфальту.

– Не треба, – прошепотіла вона.

– Треба, – повторив він. – Ти можеш вийти за нього, та жити спокійно. Але ти завжди мене пам’ятатимеш.

– Це нечесно! – Оля зробила крок назад:

– Життя взагалі нечесна річ.

– Іди.

– Я піду, – сказав він. – Але спершу скажи чесно, – він зробив паузу, – ти любиш його?

Оля мовчала.

– Чи просто… боїшся знову обпектися?

– Іди, – повторила вона. Сльози виступили самі собою.

– Добре, – він кивнув головою, розвернувся, та зробив кілька кроків. І знову зупинився:

– Я завтра на тому ж місці. О шостій, – він не обернувся. – Якщо не прийдеш, я більше ніколи не з’явлюся, – і пішов.

Оля не спала всю ніч. Ігор писав, дзвонив, щось розповідав про ресторан, гостей… Вона автоматично відповідала.

У голові звучали слова ворожки:

“Тобі доведеться вибрати”.

Наступного дня вона стояла перед дзеркалом. Сукня висіла на шафі, – біла, ідеальна. Телефон лежав на столі. Двадцять хвилин на шосту.

– Я схожу, – сказала вона. – Просто поговорити, – відображення нічого не відповіло.

В сорок хвилин на шосту вона вже була на вулиці. В п’ять хвилин до шостої вона зупинилася за рогом. Серце калатало.

– Не йди, – сказала одна її частина.

– Іди, – відповіла інша.

Вона зробила крок і зупинилася. Згадала Ігоря. Його посмішку. Його “я люблю тебе”.

Згадала спокій, стабільність, тишу. А потім його погляд. Того, іншого. І те, як поруч із ним усе всередині оживало.

У дві хвилини на сьому вона розвернулася і пішла, але не туди.
***
Весілля було красивим. Гості сміялися. Ігор тримав її за руку.

– Ти найкрасивіша, – прошепотів він.

– Дякую, – Оля посміхнулася.

Грала музика, люди аплодували, – все було ідеально. Тільки десь усередині… було порожньо.
***
Через рік Оля знову стояла біля тих самих дверей з табличкою 17. Вона постукала. Двері відчинилися.

– Я знала, що ти прийдеш, – сказала ворожка.

– Ви мали рацію, – Оля подивилася на неї втомлено:

– Ти обрала спокій?

– Так.

– І?

Оля гірко посміхнулася:

– Розлучилася тиждень тому. – Пізно вже, так? – спитала вона.

– Ні, – жінка пильно подивилася на неї.

– Він …

– Все ще чекає.

– Чому? – Оля заплющила очі.

– Тому що деякі люди призначені долею…

Що тут ще можна додати, навіть не знаю? Можливо, хтось і не вірить в долю? Але, щось таки є у всьому цьому…

А ви що скажете з цього приводу? Вірите в долю? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!