– Ганна, ти зовсім з розуму вижила? – голос бабусі звучав так, наче її серце розкололося на частини. – Заручини? Та ти молодша, тобі не належить першою заміж виходити! Що люди скажуть?
Ганна обхопила себе за плечі, намагаючись не показати тремтіння. Поруч стояв Ілля – його спокій у цей момент здавався крижаним: міцно стислі губи, та руки, складені за спиною. Тільки погляд видавав усе – мовчазну боротьбу, готовність до будь-яких бабусиних слів.
– Бабуся, – Ганна спробувала зберегти голос рівним, але він все одно здригнувся. – Це не про те, хто старший чи молодший. Я кохаю його. І він мене. Ми вже все вирішили.
– Вирішили?! – Марія Іванівна вдарила милицею об дерев’яну підлогу. – Ви що думаєте, світ весь перекинувся, і тепер можна начхати на порядок? Поки Ольга незаміжня, жодних весіль у нашому будинку! Ганна, я від тебе такого не чекала!
– А що чекали? – у розмову втрутилася Ольга, яка тихо стояла біля стіни. Її голос пролунав, як постріл. – Що я чекатиму роками, поки ти не знайдеш мені відповідного нареченого?
– Поки я сама собі не розберу життя на шматочки заради твоїх правил? Бабуся, ти не помічаєш, як усім боляче?
– Боляче? – Бабуся перевела погляд на Ольгу. Її очі заблищали. – Я вас виховувала, берегла, вчила… А тепер ви мені так віддячуєте?
– Ми хочемо бути щасливими, бабусю. Усі. – Ольга зробила крок уперед. – І я, і Ганна. І ти маєш це зрозуміти. Але, якщо заради цього треба пожертвувати щастям, то… я згодна.
Ці слова, немов повисли в повітрі. Ганна обернулася до сестри, не вірячи почутому:
– Олю! Ти ж не можеш!
– Можу, – твердо відповіла Ольга. – Павло цілком хороша людина. Ти ж саме його обрала мені у наречені? Я згодна одружитися з ним.
– Ольга … – Бабуся вдивлялася в її обличчя, і в її очах спалахнула іскорка надії.
Ганна закусила губу, стримуючи сльози. Ілля зробив крок ближче, торкнувся її плеча, але вона, відсторонившись, сказала:
– Це не правильно. Це не зробить нікого щасливим. Але, якщо ви не бачите іншого виходу…
У великій кімнаті старого будинку бабусі пахло свіжовипраними білизною, та пирогами. Ольга сиділа за столом, схиливши голову над зошитом, де виводила список гостей.
Навпроти неї розташувалася Марія Іванівна, погладжуючи сімейний альбом, який був постійним супутником її роздумів про «порядок».
– Ну, кого ще покличемо, бабусю? – Запитала Ольга, намагаючись говорити рівним голосом.
– Клавдія Петрівна має бути. Її дочка так добре заміж вийшла… Може, вона й тобі щось порадить, – озвалася бабуся.
– У мене вже є наречений, – зауважила Ольга, трохи міцніше стиснувши ручку. – Поради мені не потрібні.
– Ну, як знаєш, – бабуся махнула рукою, але голос її був незадоволеним. – Головне, щоб все було, як належить.
Ольга вдала, що не помітила цього погляду. А таємні зустрічі Ганни та Іллі тривали
Ганна сиділа на краю лави, погладжуючи холодну деревину. Перед нею стояв Ілля із заклопотаним обличчям:
– Я більше не можу так.
– Тоді треба щось робити, – твердо сказав Ілля.
Ганна подивилася на нього, як на божевільного.
– Ми витримаємо. Разом. Але спочатку треба зробити рішучий крок.
Ілля стиснув її руку, немов передаючи їй частину своєї рішучості.
Павло та Ольга стояли біля ґанку, зустрічаючи гостей – родину Павла. Його мати, енергійна жінка в дорогому пальті, вдивлялася в Ольгу з підозрою.
– Ну що, Олю, як ти? – Запитала вона, з посмішкою оцінюючи майбутню невістку.
– Добре, – коротко відповіла Ольга, її голос пролунав рівно, але погляд був байдужим.
Пізніше, коли вони залишилися вдвох, Павло лагідно заговорив:
– Ти не хочеш все скасувати?
– Що? – Ольга різко обернулася. – Чому ти так кажеш?
– Бо я бачу, – Павло похитав головою. – Ти не щаслива. Навіщо тобі це все?
-Тому, що я повинна, – її голос здригнувся. – Якщо це те, що потрібно бабці, то я зроблю це.
Павло глянув на неї уважно, але не став нічого говорити. Він тільки кивнув, ніби схвалюючи її слова, але всередині вже зріло рішення.
Старий сарай на задньому дворі бабусиного будинку став для Ганни укриттям від важкої атмосфери. Тут вона любила проводити час, та приводити думки в порядок. Павло знайшов її там, коли мимохідь помітив, як вона щось задумливо перебирає в руках.
– Важко? – Запитав він, сідаючи поруч.
Ганна підняла на нього очі, в яких читалася розгубленість.
– Що саме?
– Дивитись на все це. На весілля, яке не мало бути.
Ганна різко випросталася.
– Ти ж знав, на що йшов, – сказала вона. – Ти погодився!
– Погодився, – кивнув Павло. – Але зараз мені здається, що ми всі робимо помилку. Я не хочу одружуватися з людиною, яка мене не кохає.
– Вона робить це заради нас, заради сім’ї, – видихнула Ганна. – Це не правильно, я знаю, але…
– Ні, не заради вас, – перебив Павло. – Заради неї. Заради бабусі. Вона все вирішила за вас усіх.
– Ти хочеш усе це припинити? – тихо спитала Ганна, вдивляючись у його обличчя.
– Я хочу, щоб вона була щасливою. І ви також, – Павло розвів руками.
Їхня розмова залишилася недомовленою, але Павло вже знав, що має зробити.
Наступного дня Ілля рішуче увійшов в будинок, де в центрі кухні, як завжди, сиділа Марія Іванівна. Вона чистила картоплю, задумливо дивлячись у вікно. Його поява змусила її здивовано підняти брови.
– Ти чого це з’явився? – Запитала вона, відкладаючи ніж.
– Маріє Іванівно, я хочу поговорити, – твердо почав Ілля, але від її погляду в грудях щось стислося.
– Ну, кажи, якщо вже прийшов, – озвалася вона, витираючи руки об фартух.
– Я кохаю Ганну. І ми хочемо бути разом. Вона гідна щастя. Як і Ольга. Як і ви, – додав він.
– Ти це до чого хилиш? – голос бабусі став твердішим.
– До того, що ваші традиції роблять усіх нещасними. Ольга виходить заміж за хорошу людину, але без кохання. А Ганна страждає, бо боїться вас засмутити.
Бабуся повільно підвелася зі стільця.
– Кохання… – сказала вона з гіркотою. – Усі зараз лише про це й твердять. А як же борг? Як родина? Ти думаєш, я щаслива, коли бачу, що світ котиться до дідька?
Ілля витримав її погляд.
– Можливо, він котиться туди, бо надто довго люди ставлять борг вище за кохання?
Його слова зачепили її. У кімнаті зависла тиша.
Увечері Ольга сиділа у себе в кімнаті, обіймаючи стару ляльку – ту саму, що бабуся подарувала їй у дитинстві. Ганна зазирнула до неї, притиснувши руку до одвірка.
– Олю… – тихо покликала вона.
– Що? – Ольга навіть не обернулася.
– Ти маєш сказати їй. Бабусі. Якщо ти не можеш зробити це для себе, зроби це заради нас.
Ольга підвела очі, і в них був біль, змішаний з розпачем.
– Я не можу, Ганно. Я не хочу її розчаровувати.
– А ти подумала, як це – жити без кохання? Ти сама розчарована, Олю, тільки боїшся в цьому зізнатися.
Слова Ганни розірвали тонкий край, за який Ольга чіплялася останні тижні. Вона розплакалася, закривши обличчя руками.
– Я не хочу, щоб все було так, – схлипувала вона.
Ганна мовчки підійшла й обійняла сестру, даючи їй виплакати весь біль.
Ніч застала хату в абсолютній тиші. Тільки цокання старого годинника наповнювало порожні кімнати.
Ольга, зібравшись із духом, увійшла до кімнати бабусі. Марія Іванівна сиділа у кріслі, дивлячись на сімейний альбом. Вона підняла очі на онучку і насупилась.
– Щось сталося? – сухо спитала вона.
– Бабуся, я повинна сказати тобі правду, – голос Ольги тремтів, але вона продовжувала. – Я не можу вийти за Павла. Це не правильно. Я його не кохаю.
Бабуся мовчала довго, а потім її обличчя спотворилося від образи.
– Значить, я даремно все життя берегла вас? Даремно вчила, як правильно? Ти зраджуєш сім’ю заради своїх забаганок?
Ольга, дивлячись на бабусю, зробила крок уперед.
– Це не забаганки, бабусю. Це моє життя. Ти казала, що любиш нас, але хіба кохання має змушувати жертвувати всім?
Вранці Марія Іванівна зібралася з силами. Вся сім’я зібралася за столом, чекаючи на її слова. Ганна та Ілля сиділи поруч, тримаючи один одного за руки. Ольга нервово смикала край скатертини, а Павло мовчки дивився на бабусю.
– Ну що, все вирішено? – Запитала Ганна.
– Вирішено, – твердо сказала бабуся, але її голос звучав несподівано м’яко. – Весілля не буде.
У кімнаті зависла тиша. Ольга підвела очі, не вірячи своїм вухам.
– Що ви сказали? – Запитала вона.
– Ти не вийдеш за Павла. Ганна вийде за Іллю, якщо захоче. І це моє останнє слово, – відповіла бабуся.
– Бабуся… – почала Ольга, але та підняла руку.
– Досить. Я намагалася зробити з вами те саме, що зробили зі мною. У мене був час пригадати, якою нещасною я була всі роки заміжжя. Тож я не дозволю собі повторити помилки моїх батьків.
Після обіду Павло затримався наодинці з Ольгою. Вони стояли біля хвіртки, дивлячись на дорогу.
– Тепер ти щаслива? – Запитав він.
– Я не знаю, що сказати, – відповіла вона. – Мені шкода, що так сталося.
– Мені не шкода, – перебив він. – Ти заслуговуєш на більше. Ми всі заслуговуємо на кохання, а не компроміс.
Ольга вперше посміхнулася. Вона знала, що Павло має рацію.
У хаті пахло пирогами з яблуками. Бабуся, у старому фартуху, вперше за довгий час усміхалася щиро. Ольга сиділа за столом, розкладаючи тарілки. Ганна та Ілля увійшли в кімнату, тримаючи один одного за руки. Усі розсілися навколо столу.
– Ну що, дівчатка, здається, у нашій родині вперше за довгий час тиша та спокій, – сказала бабуся, наповнюючи кухлі чаєм.
Ганна посміхнулася, дивлячись на сестру.
– Дякую тобі, Олю. Я знаю, як тобі було тяжко.
Ольга знизала плечима.
– Головне, щоб ти була щасливою. А я… я впораюся.
Ілля кивнув, піднявши кухоль:
– За родину. І за бабусю, яка виявилася мудрішою, ніж ми думали.
– Не лестися до мене, – хмикнула бабуся, але очі її блищали від сліз.
Увечері Ольга вийшла на ґанок із кухлем чаю. Темне небо було всипане зорями. До неї приєдналася бабуся, спираючись на милицю.
– Ти не гніваєшся на мене, Олю? – тихо спитала Марфа Іванівна.
Ольга похитала головою.
– Ні, бабусю. Я все розумію. Ти хотіла якнайкраще.
– Я не розуміла, що завдаю біль тим, кого люблю найбільше. Традиції родини на якийсь час затьмарили мій розум, – прошепотіла бабуся. – Вибач мені.
Ольга обійняла її.
– Я вже вибачила. Ми всі вчимося. І це найголовніше.
Наступного дня будинок ожив. Ганна та Ілля почали обговорювати своє весілля. Марія Іванівна активно підключилася до процесу, хоч тепер її поради звучали м’якше.
– Бабуся, тільки без зайвих традицій, – попередила Ганна, сміючись.
– А якщо мені буде нудно? – підморгнула та. – Ну, гаразд. Головне, щоб ви були щасливі.
Ольга, спостерігаючи за цим збоку, відчувала дивне полегшення. Вона зрозуміла, що вперше за довгий час у неї з’явилося майбутнє, де вона може самостійно обирати своє щастя.
Уся сім’я знову зібралася за столом. Їх обличчя осяює світло лампи. Вони сміються, діляться планами на майбутнє, та насолоджуються спілкуванням.
– Бабуся, дякую, що ти дозволила все це, – каже Ганна.
– Дякую вам, дівчатка, – відповідає вона. – Ви дали мені зрозуміти, що родина – це не лише правила та обов’язки. Це ще й справжнє кохання…