Мені 24 роки, колишньому хлопцеві 31. Рік були разом. Він працює в іншій країні, тому часто їздили одне до одного, підтримували стосунки на відстані, і спочатку стосунків він запитав, чи я переїду до нього (на той момент я закінчувала університет).
Стосунки були з перспективою, з великою ініціативою від хлопця. Нам було комфортно вдвох. Кохання, як здавалося, спільні плани, відпустки, знайомство з батьками. Протягом року обговорювали мій переїзд та працевлаштування там. Все по-справжньому. Сумнівів у мене не було. Та й ставився хлопець до мене як до найулюбленішої та найкращої дівчини.
Минув рік, я знову приїхала до нього, добре провели час, знову обговорювали наше майбутнє спільне життя, ціни на продукти, комуналку. Але відбулася неприємна розмова (за вечерею з друзями) про шлюб, цивільний шлюб, сім’ю.
Мій хлопець за всіма параметрами був за проживання пари без штампа. Я вже жила 3 роки так, і більше не хочу. Приїхавши додому дуже посварилися, я сказала, що переїду або дружиною або ніяк. Він сказав, що шлюб це відповідальність і обмеження свободи, чому він все життя комусь щось винен. Сказав, що думав, поживемо пів року та одружимось (напевно).
Продовжили сваритися, але в результаті помирилися. Сказав, що не хоче мене втрачати, кохає. Навіть якщо у нас різні погляди на шлюб, це не причина розлучатися (його слова). Ситуація якось вщухла.
Я повернулася до себе додому і через місяць він почав мене повільно ігнорувати, почалися причіпки, сварки, почав говорити, що нам нема про що розмовляти, з його слів я зрозуміла, що йому стало нудно зі мною.
Коли я через 3 дні зателефонувала йому і прямо запитала, в чому справа, чому ми так спілкуємося, він сказав, що сумнівається чи потрібні йому стосунки зі мною. Сказав, що ми дуже різні, я не кар’єристка, домашня, у нас різні цілі у житті (весь рік я йому підходила, а зараз – різні).
А ще додав: «я міг би пробачити тобі якісь твої недоліки, але не твою істерику. Ти форсуєш події». Вийшло, що я не знаю чого хочу. Сказав, що мені потрібний інший хлопець. Взяли паузу. Але за 3 тижні він не подзвонив жодного разу.
Я знаю, що повелася некрасиво. Мене прорвало на емоції та істерику. Минув час, я подзвонила йому сама. Сказала: «вибач за ту реакцію, сумую за тобою, давай поговоримо спокійно, знайдемо компроміс». Але він знову сказав, що мені потрібен інший і про мої почуття він знає.
Тоді зі мною розмовляла зовсім інша людина. Холодний, відсторонений. Не такий ніжний і коханий, котрий мною дорожив, цікавився. Сказав, що навіть, якби нічого не вийшло, я прожила б не з дуже поганою людиною, не в найгіршій країні. Для мене ця фраза була образливою.
Як і те, що він не захотів навіть поговорити по-людськи. Звинувачую себе за ту істерику. Адже пари проходять через труднощі і залишаються разом! Через час він видалив мене в соцмережах, а ця безстрокова пауза, мабуть, нічого не означала.
Я досі не можу прийти до тями і відпустити його. У голові він. До мене виявляє симпатію один добрий хлопець, а я порівнюю його з колишнім, згадую наші чудові моменти та подорожі, і він досі найкращий для мене. Як відпустити та забути. Просто нема сил.
Цілий рік я була особливою, з якою він хотів сім’ю (все, мабуть, пішло в слова). Іншої дівчини там немає. Знаю через знайомих. В голові не вкладається, ще тільки від нього кохання йшло, а потім різкий холод. До речі, серйозних стосунків у нього не було, він дуже віддається та живе роботою
