– Хотіла привітати вас із новосіллям, – сестричка Єлизавета зайшла до передпокою і гидливо прикрила носа мереживною хустинкою. – Але, бачу, вітати тут особливо нема з чим. Хіба що з придбанням особистого звалища.
Вона обвела поглядом наш «замок». Будинок був старенький, похилий, з гулкою луною в порожніх кімнатах і запахом сушених трав та пилу.
Він дістався моєму чоловікові Максимові у спадок від бабусі. Ділянка заросла бур’яном у людський зріст, дах вимагав термінового ремонту, а стіни – фарбування. Роботи тут було, непочатий край, але на все були потрібні гроші, а їх катастрофічно не вистачало.
– Так, тут багато роботи! – примовляла сестричка, походжаючи по невеликих кімнатках. Вона тицяла пальчиком у кути, ніби перевіряючи, чи не розвалиться будинок від її дотику.
– Ага, – кивнула я. – Ось тут шпалери змінимо, Максим обіцяв сам стіни вирівняти. Тут підлога здулася, треба теж міняти.
– А легше все це знести до чортової матері й новий побудувати, – пирснула Ліза, роздивляючись каламутне вікно. – Жити в цьому кублі – себе не поважати.
– Чуєш, легше, сестричко! – Не витримала я. – Ти спочатку свою сім’ю заведи, мужика нормального знайди, дім свій придбай, а потім уже викаблучуйся!
Ліза повільно обернулася до мене, на її губах грала переможна усмішка. Вона не стала сперечатися. Натомість вона демонстративно підійняла праву руку і виставила вперед безіменний палець. На ньому сліпуче блиснула нова каблучка з великим діамантом.
– Все буде, люба, – пафосно сказала вона. – Більше скажу, – все вже є! І все – за вищим розрядом.
– Рада за тебе, чесно, – щиро сказала я.
Але Ліза тільки пирхнула у відповідь і вийшла надвір.
На вихідні ми зібралися у батьків. Мене вітали з новою (старою) домівкою, Лізку – з новим хлопцем.
Але ні Максим, ні новий хлопець Лізи не приїхали. Мій змився на рибалку з друзями, а її весь у роботі, – він же там якась важлива шишка.
Зате Ліза весь вечір не затуляла рота, розписуючи переваги свого обранця.
– Сам! Уявляєте, сам! – нахвалювала вона свого мужика, постійно поглядаючи на мене. – З самих низів вибився, із простої родини, і заснував свою компанію. У його роки!
Я слухала цей потік пафосу і відчувала, як у мені прокидається злість.
– Ну, однаково не зовсім сам, – вставила я свій вагомий коментар. – У нас зараз без «поштовху» чи хороших зв’язків ніхто так хвацько стартанути не зможе!
Сестра різко відставила тарілку і скривилася.
– Ти просто заздриш, – отруйно відповіла вона. – Заздриш, що твій Макс досі на будівництві на дядька працює за копійки.
– Нічого я не заздрю. У нас все є для життя: міцна сім’я, машина під боком. Дім ось тепер свій з’явився.
– Машина? – Ліза розреготалася. – Та ваша розвалюха скоро на ходу по запчастинах розлетиться! Якби ти хоч раз сіла у позашляховик мого Василя, у тебе б язик не повернувся назвати ваш віз машиною.
Мама злякано подивилася на нас, тато завмер.
– Про будинок я взагалі мовчу, – продовжувала Ліза. – У Василя в заміському маєтку, мабуть, вольєр для вівчарки комфортніший і чистіший за ваш будинок буде.
– Знаєш що, господиня життя? – я піднялася з-за столу, відчуваючи, як до горла підкочується грудка. – Зарозумілася ти, Лізо! Раніше ти була простішою.
Коротше, розмова не вийшла. Батьки весь вечір, що залишився, тільки й займалися тим, що брали в облогу нас і намагалися перекласти тему. Я не витримала й поїхала.
Увечері того ж дня я зрозуміла: якщо не виплесну все це комусь, то просто вибухну. Набрала номер своєї найкращої подруги Рити.
– Рито, рятуй. Пляшку, ролів і терміново до мене. Тут таке діється – гасіть світло.
Вона примчала швидко. Ми влаштувалися на кухні. На столі красувалися два великі сети суші та пляшка сухого білого.
Я биту годину розписувала Риті, як Ліза задирала ніс і хвалилася своїм святим Василем.
– Та ти не хвилюйся так, Лєно, – заспокоювала мене подруга. – Гроші – справа наживна. Зате твій Макс – справжній мужик, симпатичний, руки, звідки треба ростуть. А цей її багатій… Ну, стопудово ж якийсь лисий пузань в окулярах.
– Та в тому й річ, що ні! – я замахала руками. – Дуже навіть нічого! Зараз фотку покажу. Ліза мені ще до нашої сварки скидала, хвалилася.
Я дістала телефон, перегорнула листування і розвернула екран до Рити. На фото високий хлопець у дорогому костюмі недбало сперся на капот білого позашляховика. Обличчя впевнене, погляд примружений.
Рита примружилася, вдивилася в екран, а потім просто зайшлася в істеричному реготі, ляскаючи долонею по столу.
– Цей?! – Видавила вона крізь сльози. — Цей багатій?! Ой, Оленко, ну ти, звичайно, приколістка! Ну, сестричка твоя дає!
– Рито, ти чого? Ти його знаєш? – я здивувалася, дивлячись на її реакцію.
– Та це ж Васька! Васька Боднар, водій нашого генерального директора! Господи, ось це поворот! Так-так. І що він, кажеш, наплів твоїй наївній сестрі?
– Стривай, Рито, ти, може, щось плутаєш? Так, Василь його звуть, прізвище не знаю. Але Ліза каже, у нього власна фірма, якесь інноваційне газове обладнання вони виробляють.
– Вихлопні гази твій Васька виробляє! Зі службового «Рейндж Ровера»! – Рита ніяк не могла заспокоїтися. – Набрехав він їй з три короби.!Яка фірма?
– Його за пів року наш шеф уже три рази звільняв за косяки та за те, що машину в особистих цілях ганяє. Та тільки дружина генерального щоразу втручалася, просила, щоб залишили.
– Чия дружина? Васьки? – Я зовсім заплуталася.
– Та якого Васьки? Такі, як Василь не одружуються. Дружина шефа за нього просила. В офісі шепочуться, що заходить він до неї «на чай», поки бос у відрядженнях.
– Але я свічку не тримала, брехати не буду. Хоча, знаючи Ваську, все може бути. Він бабник першорозрядний. Де вони, кажеш, із сестричкою твоєю познайомилися?
– У клубі начебто.
– Ось! Він же по клубах тільки й вештається, там довірливих дівчат чіпляє. Йому шеф машину на вихідні довіряє під нагляд, ось цей прищ і ганяє на ній по таких місцях.
– Костюмчик у шефа з шафи «позичив», чужа тачка – от і весь бізнесмен. Дівчатам мізки пудрить, що він важлива шишка.
Я сиділа, відкривши рота. У голові не вкладалося.
– Ну-у, я не знаю… Може, у нього все серйозно з Лізою?
– У кого? У Васьки? Олено, я тебе благаю! Тільки вчора бачила, як він із нашою молоденькою бухгалтеркою з комірчини виходив.
– Вони особливо не приховували, чим там займалися, судячи з її розпатланого вигляду. Так що моя тобі порада: біжи до сестри й вивалюй все, як є. Нехай тримається від нього якомога далі, поки він її остаточно в дурнях не залишив.
Цілу ніч я не спала. Наступного ранку зателефонувала Лізі. Голос у неї був такий же зарозумілий, але я наполягла на зустрічі в кафе в центрі міста.
Ми сіли за маленький стіл біля вікна. Я не стала ходити кругом та навколо і виклала їй все, що дізналася від Рити.
– Це брехня! – Ліза схопилася, мало не перекинувши стілець. – Нахабна, бридка брехня! Ти все це придумала із заздрості!
– Ну де я вигадала, Лізо? – я намагалася тихо говорити, щоб не привертати до нас уваги. – Рита брехати не буде. Вони в одній компанії працюють, розумієш? Вона щодня його бачить!
– Та в тому й річ, що не працює ніде мій Вася. У нього своя компанія.
– З виробництва локшини у нього своя компанія! – я теж почала закипати. – Обдурив він тебе, Лізо! Він фальшивка! І каблучка на твоєму пальці теж фальшивка!
Ліза не дослухала. Вона схопила сумочку та вибігла з кафе. Весь день від неї не було звісток. Я вже почала докоряти собі: може, дарма я так різко? Може, треба було м’якше?
Але ввечері Ліза зателефонувала з вибаченнями. Вона все дізналася. Приперла до стіни Василя, і той у всьому зізнався.
Мені було щиро прикро за сестру. Зрада – це завжди боляче. Але як згадаю, як вона з нас з Максом знущалася, відчувши себе багатою…
Думаю, цей струс їй не завадить. Василь знатно опустив її на землю, прямо в той самий пил, який вона так зневажала.
Може, тепер, коли діаманти виявилися скельцями, вона нарешті подивиться на світ нормальними очима. Стане скромнішою. І, що найголовніше, – людянішою. А може, до чергового “Васьки”…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
