Коли ми з Антоном були одружені, його сестра зі мною не ладнала. Саме так: я кілька років намагалася з нею потоваришувати, але всі доброзичливі жести, та аванси, вона залишала без відповіді.
Надалі наше спілкування скоротилося лише до вітань. Прямих конфліктів у нас не було.
Наш шлюб раптово розпався. Вдаватися в подробиці не буду, обидва винні. Квартиру, куплену у шлюбі, продали, гроші поділили.
Я купила в іпотеку двокімнатну квартиру, щоб дитина мала свою кімнату, Антон після розлучення переїхав до своїх батьків.
Якщо адекватно поділити житло ми змогли, то аліменти стали каменем спотикання.
– Я сам усе купуватиму синові, ти тільки скажи, що йому потрібно, — такою була позиція Антона.
Гроші до рук він мені давати не збирався. Я вирішила спробувати. Антон одягав дитину, годував її — привозив продукти, які любить син, оплачував садок та додаткові послуги.
Загалом, усе було нормально, якби не один момент: Антона з кожним днем ставало дедалі більше в моєму житті.
Щоденні листування про сина, які ненароком прослизають, питання особистого характеру, постійні дзвінки, його візити…
Мені почало здаватися, що ми не розлучалися, єдине, що кардинально змінилося — ми не ночували разом.
Я довго все зважувала: з одного боку, син часто бачить батька, який бере участь у його житті, з іншого боку — моя зона комфорту страждає.
Якби я змогла терпіти Антона заради дитини, то не подала б на розлучення. На мою думку, оптимальним став би такий варіант: колишній чоловік, як прописано в законодавстві, платить чверть зарплати на сина, і зустрічається з ним двічі-тричі на тиждень, на нейтральній території, або вдома.
Розмова з Антоном не задалася з самого початку. Він намагався мене прогнути, маніпулюючи грошима:
– Ти впевнена? Зараз я витрачаю на сина більше, ніж двадцять п’ять відсотків від зарплати.
Я була впевнена! Миром ми не домовились, аліменти вибила через суд.
Поки кипіли ці пристрасті, я не бачила сестру колишнього чоловіка. У мене навіть її номера телефону не було, у соціальних мережах ми не «дружили». А щойно суд зобов’язав Антона платити аліменти, вона активізувалася:
– Ваше розлучення — ваша справа, ви дорослі люди. Дитина не повинна залишитися без рідних людей: без мене, без бабусі та дідуся. Дозволиш спілкуватися з племінником? Обіцяю, буду толерантною.
Я не стала відмовляти, вирішивши забути минуле. Сестра Антона возила племінника до своїх батьків у гості, гуляла з ним, купувала йому різні приємності.
Бачачи її ставлення до сина, я навіть почала відчувати до неї симпатію. Що далі, то частіше ми засиджувалися в мене на кухні, або гуляли втрьох.
Але вона чомусь часто розпитувала мене про гроші: чи вистачає, чи не потрібна допомога. Здавалося, що її цікавість продиктована турботою, але ні, вона просто винюхувала долю аліментів. Іноді вона цікавилася моїм особистим життям, на правах приятельки.
Якось я їй обмовилася, що до мене залицяється мій колега по роботі. В подробиці не вдавалася, це була відповідь на її запитання, чи довго я збираюся «тухнути на самоті».
Того ж вечора до мене з’явився Антон. Від нього я й дізналася, що його сестра — шпигунка, яка чудово впоралася зі своєю місією.
Перегляд домовленостей про аліменти він сприйняв негативно, плюс його ще накрутили: раз намагаюся мінімізувати його спілкування з дитиною і припинити його перебування у нас удома, то я точно знайшла собі мужика.
А аліменти потрібні, щоб жити з цим міфічним мужиком, і ні в чому собі не відмовляти. Йому друг розповів, що його колишня дружина на аліменти хахаля утримує.
Антон ще в інтернеті порився, із сім’єю підозрами поділився, вони всі дружно ці підозри звели до рангу істини.
І ось, ці дорослі, дієздатні люди, вирішили мене викрити. Фільмів для шпигунів надивилися, не інакше!
Смішно стало, коли Антон, шалено зиркав очима по моїй квартирі, мабуть, у пошуках мужика, ласого на аліменти, все це мені озвучив.
Я не стала нічого спростовувати, чи підтверджувати, пригрозила, що викликаю поліцію, а потім із папірцем від них піду до суду, покажу, в якому стані батько приходить до дитини.
Коли Антон пішов, я не змогла додзвонитися до його сестри, щоб поставити їй кілька запитань. З того часу з нею ми більше не бачилися.
Колишньому чоловікові, тверезому та впевненому у власній правоті, я все пояснила: мужика немає, а якщо буде, то точно не такий, якого мені доведеться утримувати на аліменти.
Хто взагалі в здоровому глузді в таку дурницю вірить? На жодному сайті знайомств не бачила такого, щоб у профілі у чоловіка була інформація приблизно такого змісту: «Шукаю тільки отримувачів аліментів, якщо ви їх не отримуєте, проходьте повз»! Ви зі мною згодні?
