Іноді кажуть, що не завжди жінка сама обирає стати матір’ю. Часом саме життя приводить до неї дитину, якій потрібне її кохання

Того сірого, похмурого дня за вікном лікарні лив дощ. Я, як завжди, чергувала у відділенні. Проходячи повз палату для новонароджених, я помітила крихітного малюка, який повільно ворушив ручками.

Він виглядав таким задоволеним! Я підійшла до ліжечка і легенько полоскотала його за животик, але тут же інша медсестра обсмикнула мене:

– Не чіпай його! Бідолашний малюк… йому, схоже, не судилося довго прожити.

– Що? Чому? Адже він виглядає абсолютно здоровим! – Здивовано запитала я.

– Здоровим? Хіба ти не бачила, що написано в його медичній карті?

Я подивилася на картку біля ліжечка. Хлопчика звали Артем, йому було всього два дні від народження. Його мати, Оксана, не вижила під час пол.огів.

Вона страждала на залежність від заборонених речовин і була невиліковно інфікованою. А результати аналізів показали, що у малюка також виявили цю недугу.

У мене все всередині стиснулося. Я знову подивилася на крихітну дитину – таку беззахисну, таку спокійну. Він радісно ворушив ручками, ніби ще нічого не знав про те, які випробування можуть чекати на нього попереду.

Здавалося, у цьому маленькому чоловічку було стільки життя!

Кілька днів я не могла припинити думати про Артема. Мені дуже хотілося хоч чимось йому допомогти. Батька у хлопчика не було, мати покійна, і невдовзі його мали передати в будинок малюка.

Але хто захоче взяти на себе турботу про дитину з таким діагнозом? Адже йому особливо потрібні любов, увага і постійна медична допомога.

З кожним днем ​​я все частіше помічала, як в лікарню  приходять сімейні пари, які бажають усиновити дитину.

Багато хто зупинявся біля ліжечка Артема, посміхався йому, але варто було їм прочитати медичну карту, як вони відразу переходили до інших дітей.

Якось я побачила, як жінка з чергової пари спохмурніла, прочитавши діагноз, і заперечливо похитала головою.

Вона навіть не захотіла підійти ближче. А Артем тим часом тихенько гукав і радісно розмахував ручками, наче намагався привернути до себе увагу.

Я розуміла, що люди бояться невідомості та переживають за майбутнє. Але бачити, як одного малюка щоразу відкидають тільки через його діагноз, було нестерпно.

Я знала, що цей діагноз, як і раніше, оточений забобонами, але не думала, що все виявиться настільки сумно. Адже Артем був ще зовсім крихітним! Його життя тільки починалося, а йому вже доводилося стикатися з відмовами.

Від цих думок у мене боліло серце. Я ніяк не могла змиритися з тим, що дитина, яка ще навіть не навчилася говорити, вже виявилася нікому не потрібна.

Якось увечері я сиділа вдома на веранді і задумливо дивилася, як вітер розгойдує  листя на дереві. Чоловік, Сергій, якийсь час спостерігав за мною, а потім сів поруч.

– Я помітив, що ти вже кілька днів сама не своя. Що сталося?

– У лікарні є одне маля… У нього імунодефіцит. Мені так його шкода. Я весь час про нього думаю і сама не розумію, чому так прив’язалася до нього.

– І що тебе так турбує?

– Його майбутнє. Боюся, що ніхто не захоче його всиновити. Адже йому потрібна сім’я, яка піклуватиметься про нього і любитиме його.

Сергій помовчав, а потім зненацька запитав:

– А може, ти вже полюбила його?

Я здивовано глянула на чоловіка.

–  Що ти таке кажеш, любий?

– А що, коли це і є материнська любов? Чому б нам самим не всиновити цього хлопчика?

Я навіть розгубилася.

– Ти серйозно? Хіба ми це можемо зробити?

– Звісно, ​​можемо! Адже ти завжди мріяла про дитину. Просто робота, домашні справи та вічна зайнятість весь час відсували цю мрію на потім. А тепер у нас є можливість подарувати сім’ю малюкові, якому вона так потрібна. Я тебе підтримую.

Я посміхнулася, відчуваючи, як на очі навертаються сльози. Тоді я знову зрозуміла, чому колись вибрала Сергія своїм чоловіком. Він умів почути мене, зрозуміти мої почуття і підтримати саме тоді, коли це було найпотрібніше.

Так ми й вирішили всиновити Артема.

Коли я вперше взяла його на руки, серце закалатало так сильно, що мені здалося, ніби воно ось-ось вистрибне з грудей. Я відчула, як до щок приливає тепло, і не змогла стримати щасливої ​​посмішки.

Я ніжно погладив малюка по щоці і поцілувала його в чоло. Вперше в житті я тримала на руках свою дитину. І це почуття було неможливо передати словами.

Сьогодні Артему вже десять років. Він виріс веселим, допитливим хлопчиком. Любить грати у футбол і чудово справляється з математикою.

Ви, напевно, запитаєте:

– А хіба його хвороба не завдає труднощів?

Звичайно, іноді доводиться бути особливо уважними, дотримуватися рекомендацій лікарів та стежити за здоров’ям. Але в багатьох відношеннях Артем – звичайнісінька дитина. Він грає, сміється, навчається, мріє і будує плани на майбутнє.

Іноді кажуть, що не завжди жінка сама обирає стати матір’ю. Часом саме життя приводить до неї дитину, якій потрібне її кохання.

І я щаслива, що одного разу моє життя привело мене до Артема…

Ось така зворушлива життєва історія до вашого прочитання! Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!

You cannot copy content of this page