Мене звуть Світлана. Пишу реальну історію зі свого життя для того, щоб отримати пораду. У сім’ї у мене склалася безвихідь. Подругам довіритись не можу, а батьків у мене вже немає. Щодня я приймаю нове рішення і сама знаю, що виходу іншого поки що немає.
Розкажу все по черзі. Заміжня я вже вісім років. Живемо у батьків чоловіка. Ми маємо сина і зовсім недавно народилася донька. Відносини з чоловіком були прекрасні, сина він любив, тож я вирішила народити ще одну дитину. Свекруха нещодавно пішла на пенсію, сказала, що допомагатиме з дітьми.
Але за місяць до пологів я помітила, що чоловік до мене став байдужим. Постійно затримується на роботі, перестав приділяти увагу синові. Якось навіть не ночував удома. Я не стала нічого з’ясовувати, вирішила, що після пологів все налагодиться само собою.
Але одного разу, коли ми були вдома, він сказав, що хоче поговорити зі мною відверто, бо далі він так жити не хоче. Розповів, що він має іншу жінку, і він її любить, але поки не народиться дитина, він буде зі мною. Мене це так вразило, так було несподівано, що я не могла в це повірити.
Може тому, що я нервувала, але дитина народилася трохи раніше, ніж треба. Донька народилася здоровою, зараз їй уже пів року. З чоловіком ми чужі люди. Він досі зустрічається із тією жінкою. Я думаю, що він чекає, щоб я пішла. Але мені нема куди йти з двома маленькими дітьми, хіба що на вулицю.
Його батьки одразу не втручалися, думали, розберемося самі. А зараз вони на моєму боці дуже люблять дітей. Сказали, що це мій дім, а якщо йому не потрібна сім’я, то хай іде він. Але мені від цього не легше. Я все одно почуваюся тут сторонньою, але що робити не знаю. Так і я живу.
