Коли мені було тринадцять років моє життя з батьками розділилось на до та після

Коли мені було тринадцять років моє життя з батьками розділилось на до та після… До того, як тато знайшов собі коханку ми жили нормально, батьки я не пам’ятаю, щоб сильно сварилися. Були як і у всіх невеличкі недомовки.

І ось одного весняного вечора тато повернувся додому пізніше чим зазвичай і розповів все мамі. Я запам’ятала назавжди той жахливий вечір. Найгірший вечір у моєму житті. Мама била посуд на кухні, а батько збирав речі та ухилявся від чергової тарілки, що летіла у його бік.

Я того вечора не обмовилася жодним словом з ним. Поговорив він зі мною тільки через тиждень. Він сказав, що продовжить зі мною спілкуватися, мене підтримуватиме. Сказав, що не покине і завжди допоможе. Я хотіла йому вірити, я любила свого батька! Він ніколи, нічого поганого мені не робив. Тому він мене своїми словами трішки заспокоїв.

Але ж насправді це була остання розмова з батьком. Більше я його не бачила та не чула. Він зник. Я знала, що він живе у місті, навіть знала, де він працює. Але він не зателефонував. Жодного разу!

Ось і вся допомога від батька. Нині мені 24 роки. Хлопець зробив мені пропозицію. Ми почали організовувати весілля, запрошувати гостей. Я повністю поринула у приготування до свята.

І ось одного вечора у мене задзвонив телефон. На екрані був незнайомий номер і я чомусь подумала, що це, мабуть, з приводу організації весілля мене турбують. Радісно підняла слухавку і ніяк не очікувала почути “Привіт, доню!”.

Я була в такому шоку, не могла підбирати слів, що відповісти. Тому просто мовчала в слухавку. Він запитав, чи рада я його чути, почав розказувати, що він дуже сумував і що в нього так склалися обставини, що він не зміг зі мною спілкуватися.

А обставини в нього були у вигляді його нової жінки, яка забороняла йому підтримувати зв’язок з сім’єю. Від цього мені стало, ще огидніше його слухати!

-Та що ти за мужик такий, що тобі вказують що робити!? Ти що немов собака на ціпку весь цей час сидів? – дуже розлютилася я і єдине, що могла із себе видавити.
-Доню, пробач мені, якщо колись зможеш! – тихо відповів він.

Потім він казав, що дізнався про моє весілля і хотів би бути присутнім. Що він вже дуже хворий і можливо це єдиний шанс нам зустрітися. Я відповіла, що категорично проти зустрічей і що він для мене чужий дядько.

Після цих слів він розплакався…
– Тату, ти мені ніколи не допомагав, не підтримував, тебе не було поряд. Сподіваюся, що я тебе ніколи більше не побачу! – відрізала я і поклала слухавку.

Я ще досі на нього зла за своє зруйноване дитинство! А він, мабуть, на старість років згадав, що йому потрібний нагляд і вирішив з’явитися, але тут він прогадав.

You cannot copy content of this page