Коли ми з чоловіком купили квартиру, відразу розпочалися візити його родичів, які мешкають у передмісті. То в зоопарк, додому на таксі дорого, у нас переночують.
То в лікарню зранку треба, звечора до нас приїдуть. То погуляти, то з дітьми в парк, то свекрам у театр треба, а ночівля у нас.
Напружувало те, що кожного разу вони тягли із собою пляшку. Хтось випиває після вечері келих — ще можу зрозуміти, але коли вранці на УЗД нирок, а ввечері два літри пінного — це за межею мого розуміння.
Сестра з дітьми приїжджала, теж випивку тягла. Навіщо пити при дітях, причому не по келиху, а пляшками, а потім дізнаватися, де вночі можна купити, і за добавкою бігти.
Бачила, що рідня чоловіка випиває. Але, до покупки житла, ми їздили до них у гості на свята, а їхали додому раніше за всіх.
На свята було все культурно, а що далі відбувалося, і як часто вони це робили, я не знала. Чоловікові сказала, що не треба мені таких ночувальників.
Хай краще тортики привозять, чи тістечка, байдуже. Просила, щоб він із ними поговорив, хай без напоїв їздять. Чоловік попросив, але йому було сказано, що не варто заглядати у келихи дорослих людей.
Якось я пожартувала, точніше, замаскувала прохання під жарт. Чоловікова сестра зі старшою дитиною приїхала, їм треба було платно зробити рентген. Не встигли поріг переступити, вона одразу пляшку з сумки дістала, келихи в мене попросила.
– А все! У нас удома тепер сухий закон! – пожартувала я.
– Я не горда, з чашки вип’ю, — сестра взяла зі столу чашку, обполоснула її й налила.
Нам із чоловіком запропонувала, ми відмовилися, бо вживаємо дуже рідко. Ми ведемо здоровий спосіб життя, займаємось спортом.
Після цього візиту його сестри, у нас із чоловіком була ще одна розмова. Я нічого не мала проти гостей, мене напружував той факт, що кожного разу вони приїжджають з пляшками.
Сидять допізна, самі не сплять, нам не дають. То закуска потрібна, то сестру до магазину потрібно проводити.
Ще раз попросила чоловіка зробити так, щоби на нашій кухні ніхто не пив. Я потім цей безлад прибираю: пляшки, тарілки, недоїдки.
Якось свекруха приїхала. З жартами та примовками, потягла нас до магазину. Між всім іншим, вона також прихватила пляшку.
Але чоловік їй щось сказав, і вона поклала її на місце. Весь вечір свекруха скаржилася на нудьгу і пропонувала зганяти, хоча б за пінним. Мені здавалося, вона готова була додому поїхати, аби випити.
Наступного разу свекри приїхали разом. Свекор, як фокусник, знову дістав із сумки пляшку, але чоловік йому сказав, що у нас вдома більше не п’ють.
Свекор пореготав, і сказав, що питиме там, де захоче, і зажадав стопку. Свекруха поряд сиділа, радісно потирала ручки.
Слово за слово, але свекрам пити не дозволили, вони образилися, та поїхали, навіть на таксі грошей не пошкодували.
Паломництво припинилося, зате почалися плітки. Я, виявляється, любителька випити, і коли гості “культурно” відпочивали у нас на кухні, я захлиналася слиною, тому проїла мізки чоловікові, і він заборонив гостям пити.
За їхніми словами виходить, що це я ненормальна, а вони нормальні. Я тут навіть задумалася, а чи взагалі було таке, щоб я їх бачила, і вони в день зустрічі не випивали?
Не змогла згадати, щоразу у них все, як по накатаній. Вони себе залежними не вважають, хоча піти з дому, де не дали пити, як на мене, сигнал.
Я навіть не про себе думаю, а про своїх майбутніх дітей. Що б вони бачили? Нескінченні гулянки? Є стільки різних способів провести вечір: прогулянки, настільні ігри, кіно…
А їм лишень пляшку подавай, і це я ненормальна! Я дуже задоволена, що до нас більше ніхто не їздить! Нехай собі пліткують, аби нам жити не заважали! Ви зі мною згодні?
