Втретє я завагітніла у 32 роки. На той момент я була заміжня і мала 2-х синів (10 і 7 років). Вагітність була для мене, як і для чоловіка, сюрпризом, тому що ми не планували більше дітей. Коли дізналися про вагітність, відразу вирішили її переривати. На той момент для мене було головне – мої сини, і я намагалася дати їм усе найкраще.
Не приховуватиму, що ще коли носила молодшого, то хотіла донечку і зараз, коли знала про своє становище, у глибині душі думала: може, все-таки дівчинка, може, залишити? Тож і тягла з направленням на аборт. Чоловік теж не наполягав, але й не пропонував залишати, тому я і наважилася, зробила аналізи, дізналася, що граничний термін, 6 тижнів. Лікар запропонувала ще подумати, але я сказала: “Вирішила так вирішила, назад дороги немає”.
Я думала майже весь цей час, мало спала і ось в одному з таких коротких снів, мені наснилося, що я стою на березі річки, а вода в річці чиста, прозора. Тут чую – мене хтось гукнув, я повернулася і дивлюся, стоїть дівчинка, маленька така, голенька, з довгим світлим волоссям і тягне до мене ручки, а я не можу зрушити з місця, ноги наче ватні. Раптом річка завирувала і з неї вийшов чоловік, рудий такий із волохатими ручищами, на водяного схожий, схопив дівчинку і почав тягти в річку. Вона кричала, а я стояла і не могла підійти, він затяг її в річку, і все пропало, вода знову стала прозорою, як і була.
Я прокинулася і розповіла все чоловікові, а він відмахнувся і сказав, щоб я менше думала і тоді такі дивні сни не будуть снитися. Наступного дня я пішла на роботу, розповіла там дівчаткам, а вони, що на кшталт це знак, донька буде, не треба аборт робити. І я вже була згодна, а тут молодший захворів, у лікарню потрапив, гроші на лікування були потрібні… все саме й наважилося.
11 травня я втратила дитину. Коли я прокинулася, відчула, що щось не так. У медсестри очі бігали, як мурахи в мурашнику. Покликали лікаря. Тоді мені й сказали, що під час операції виникли ускладнення, загалом завагітніти я більше не зможу. Якщо чесно, то я навіть зраділа, дурепа. Вийшла із лікарні, виходила свого хлопчика. Влітку поїхали відпочивати на море і все забулося.
11 травня буде вже 16 років, як я зробила цей фатальний крок. Чоловіка не стало через 6 років. Потім жила у цивільному шлюбі з прекрасним чоловіком, він дуже хотів свою дитину, але, на жаль, вагітність не наставала. Мої сини виросли, старший живе за кордоном, зі мною майже не спілкується, молодший поїхав учитися до столиці, дзвонить теж зрідка. Дивлюся я на свою подругу, а в неї донька теж живе далеко, але дзвонить мамі щодня, радиться. Ні, я не скажу, що сини у мене погані, ні, але не такі, як донька.
Подруга каже, що я вже починаю божеволіти, навіщо, я це згадую, навіщо душу краю, а я не можу – ну чому я тоді так вчинила? Адже могла б народити, нічого, виростили б, чоловік мав гарну роботу, квартиру дозволяв. Іноді мені здається, що я божеволію, навіть ім’я їй придумала – Вікторія. Не можу я пробачити себе, я не розумію, як жінки після цього живуть?
