Навіть у житті мужика настає такий момент, коли хочеться просто виговоритись. Усередині щось переповнюється і все, відчуваєш, що скоро не зможеш стриматися, а це може вилитися в справжню катастрофу.
Ми з дружиною два роки вже у розлученні. За цю подію я з себе відповідальність у жодному разі не знімаю. У будь-якому конфлікті винні завжди дві сторони й не може бути винна лише одна людина.
Ніхто з нас нікому не зраджував. Принаймні, я такої інформації не маю. Просто останніми роками обстановка в будинку все більше нагнітається. Самі розумієте, що здоровим стосункам у сім’ї це не сприяє.
Перші серйозні сварки розпочалися, коли дружина була у другому своєму декреті. Зі старшим сином все куди легше пройшло, а от із дочкою – не так гладко.
Донька, поки була маленька, дуже погано спала. Дружина відповідно також. Додому з роботи прийдеш, а вона вже на нервах. У двері зайти не встиг, а в тебе вже претензії полетіли одна за одною.
Я старався як міг, щоб дружині допомогти, якось розвантажити її, відпочити. Але нічого не допомагало. Соромно зізнатися, але часом і додому йти не хотілося. Брав додаткові підробітки аби тільки затриматися.
Потім декрет закінчився. Але претензії дружини нікуди не поділися. А я наївний думав, що після виходу дружини на роботу стане легше. Ми знову лаялися, потім мирилися.
Одного разу я зрозумів, що мені куди краще і легше одному, ніж завжди бути цапом-відбувайлом у своєму ж будинку. Я сам запропонував розлучення. Дружина ж ніби чекала на цю пропозицію і погодилася, не роздумуючи ні секунди.
Нині нашим дітям дев’ять та дванадцять років. Спілкування ми з ними не перериваємо. Часто телефонуємо. У міру можливостей я намагаюся якось їх розважати та проводити разом вихідні. Донедавна колишня дружина ніколи проти не була.
А з місяць тому вона зненацька потрапила до лікарні. Погано їй стало в одну мить, нікого з родичів, щоб допомогти з дітьми, поряд не було. Колишня дружина сама зателефонувала мені прямо зі швидкої. Пояснила ситуацію та попросила доглянути дітей.
Ми хоч із дружиною і розлучилися, але ненависті до неї я ніколи не відчував. А спілкування з дітьми для мене це не праця, а радість.
Два тижні я щодня їздив до дітей. Готував їм їжу, допомагав із якимись домашніми справами. До себе забирав тільки на вихідні, бо від мене незручно діставатися їхньої школи.
Ще кілька разів приїжджав до колишньої дружини у лікарню. Купував ліки, привозив якісь речі з дому, які вона просила. Два дні тому колишню дружину виписали з лікарні, але вона про це мені не повідомила.
Я як завжди після роботи помчав відвідати дітей і зіткнувся там із колишньою. Стало відразу зрозуміло, що вона не в дусі. Вона одразу викотила на мене цілий список претензій, основною з яких була: ти нас покинув, так навіщо ти знову тут.
Може це наслідки хвороби або побічні дії від якогось лікарського препарату, але вона верещала і почала кидатися на мене чи не з кулаками. Кричала, що я не посмію їй нічого зробити. А якщо хоч слово скажу, яке їй не сподобається, вона через суд заборонить мені спілкуватися з дітьми.
Ось у той момент я і справді задумався, що, як би колишня себе не поводила, а я їй і насправді нічого зробити не зможу. Вдариш її, а потім тебе ж за це й покарають.
Я справно сплачую аліменти. Та й просто так постійно дітям грошей підкидаю, коли щось просять. У фінансах вони точно не потребують. Коли ми були у шлюбі, я ніколи колишній дружині не зраджував. Дітей я не забув – регулярно з ними проводжу час.
То невже я такий поганий батько, щоб так мені загрожувати? Коли вона потрапила до лікарні – навіть слова не сказав, відразу погодився придивитися за дітьми. І все одно я після всього цього поганий?
Що робити у такій ситуації? Адже це не тільки її діти, а й мої теж. А у колишньої такі перепади настрою періодично трапляються. То нормальна, то з кулаками кидається.
