Телефон на тумбочці Олексія задзеленчав рівно о пів на восьму ранку в суботу. Олена прокинулась раніше за чоловіка від цього звуку й машинально потягнулася за ґаджетом. На екрані було повідомлення від Лариси Павлівни.
«Сьогодні миємо вікна у вітальні та на кухні, знімаємо й переперемо штори, розморозити холодильник. І нехай Олена захопить свій засіб для плитки, бо мій не бере», — значилося у тексті. Олена мовчки поклала телефон долілиць і ще хвилину дивилася в стелю. Просто над люстрою вже третій місяць висіла павутина. У їхній власній оселі теж давно треба було вимити вікна, і тюль стояв непраний. Але до своєї квартири її руки вже давно не доходили.
Так тривало довгих десять років. Майже кожну суботу Олена їхала через усе місто до трикімнатної квартири свекрухи, одягала старі джинси, які тримала там спеціально, і до самого вечора без упину мила, терла, переставляла. Лариса Павлівна слідом ходила за нею і вказувала пальцем.
Варто було Олені вимити підлогу — свекруха одразу знаходила пляму під диваном. А якщо вона до блиску відчистила ванну, одразу виявлялося, що давно час перебрати антресолі. Робота в тій квартирі ніколи не закінчувалася.
Олексій зазвичай приїздив разом з нею. Він вмощувався у вітальні перед телевізором і зрідка гукав із кімнати:
— Мамо, може, досить на сьогодні?
А Лариса Павлівна у відповідь спокійно казала:
— Ще трішки, — і це «трішки» затягувалось аж до дев’ятої вечора.
Марія, молодша сестра Олексія, з’являлася ближче до обіду. Вона винаймала квартиру з хлопцем на іншому кінці міста і працювала фотографинею на весіллях. Приїздила завжди ошатна, з пакетом солодощів з кондитерської, цілувала матір і одразу сідала за стіл.
— Мамусю, а що в нас сьогодні на обід? Ой, голубці! Олено, а ти чого така розпатлана? — сміялася вона, коли Олена, захекана, виходила з ванної з відром у руці.
Лариса Павлівна накладала доньці повнісіньку тарілку, а потім ще й виносила зі спальні коробку.
— Марійко, це тобі подарунок. Гарний фен, мені в магазині його радили.
Олена жодного разу не бачила, щоб Марію попросили хоча б прибрати за собою чашку.
— Марійці не можна, — одного разу пояснила свекруха.
— Їй же з камерою працювати.
— А ти все одно вже звична.
Того разу Олена лише засміялася, наче почула невдалий жарт. А потім всю дорогу додому розглядала свої руки з зламаними нігтями.
Олена працювала технологинею на хлібозаводі. Її зміна починалася о шостій ранку, і до п’ятниці вона буквально валилася з ніг. Отримувала тридцять чотири тисячі гривень, і раз на квартал їй виплачували премію — іноді десять тисяч гривень, іноді п’ятнадцять тисяч гривень.
Олексій обслуговував ліфти у підрядній фірмі, його зарплата була близько тридцяти семи з половиною тисяч гривень. Жили вони в орендованій двокімнатній квартирі, за яку щомісяця віддавали тринадцять тисяч гривень.
Свого житла не мали, і десять років тому вирішили, що спочатку куплять дачу, а вже потім, можливо, й квартиру. Олені так хотілося мати хоч якийсь клаптик землі, де вона могла б займатися чимось для себе, для душі.
Гроші вони відкладали на накопичувальному рахунку, який відкрив Олексій. Так зручніше, казав він, мовляв, у його банку відсоток вищий. Олена щомісяця переводила туди по сім з половиною тисяч гривень і всі свої премії повністю.
Олексій теж відкладав, але нерегулярно — лише тоді, коли щось залишалося після маминих переказів та своїх власних витрат. Останні два роки вона взагалі не їздила у відпустку, ходила в одних зимових чоботах четвертий сезон поспіль і не купувала собі нічого, що не було б абсолютно необхідним.
Навіть ранкову каву по дорозі на роботу перестала брати. Кожну потенційну трату вона про себе подумки називала «розкішшю» і відкладала гроші.
— Ще трішки, — повторював Олексій, коли вона запитувала, скільки вже назбиралося. — Скоро буде.
За ці роки власна квартира Олени зовсім занепала. У ванній відходила плитка, на кухні зламалася полиця, яку Олексій обіцяв повісити вже третій місяць.
Білизна накопичувалася в кошику до пізнього недільного вечора. Одного разу подруга зайшла в гості без попередження і, озирнувшись навкруги, обережно поцікавилася, чи не хворіє Олена.
— Олексію, — сказала Олена того вечора, намагаючись бути максимально спокійною, — давай хоч одну суботу на місяць ми будемо залишати собі.
— Я ж допомагаю! — обурився він.
— Ти сидиш перед телевізором.
— Ну я ж диван їй минулого разу рухав! Олено, ну чого ти починаєш? Мама ж сама, їй важко. Наступного разу я сам усе зроблю, чесно.
Наступного разу в нього захворіла спина. Потім подзвонили з роботи. А ще пізніше він поїхав за Марійкою на вокзал.
Найбільше Олена досі пам’ятала свій минулорічний день народження. За два тижні до свята вона замовила столик у затишному грузинському ресторані на набережній, на сьому вечора, біля вікна. Олексій сам виступив з ініціативою:
— Давай цього разу відсвяткуємо як слід. Тільки вдвох. Я давно тебе нікуди не водив.
Вона купила собі сукню. Першу за три роки. Синю, з довгим рукавом. Повісила її на дверцята шафи, щоб бачити щоранку і відчувати передчуття свята.
Вранці у день народження, о дев’ятій, зателефонувала Лариса Павлівна. Олена чула лише репліки Олексія, які ставали все тихішими й більш невпевненими:
— Мамо, сьогодні ніяк… Це терміново? Просто сьогодні? Ну гаразд. Добре, зараз приїдемо.
Він поклав слухавку, зайшов на кухню і, уникаючи її погляду, повідомив, що в мами в коридорі відклеїлися шпалери. Мовляв, сусіди зверху затопили, все здулося, а завтра до неї прийдуть подруги.
— А ресторан? — ледь чутно спитала Олена.
— Я вже скасував замовлення. Зателефонував, вони не проти. Перенесемо на наступні вихідні.
Олена перевела погляд на синю сукню, що висіла на дверцятах шафи.
— Ти скасував, навіть не запитавши мене?
— Олено, ну це ж мама. Ти б бачила, що там коїться.
Цілий день Олена провела на драбині, віддираючи старі шпалери. Вона їх розмочувала, скребла шпателем, і клей застигав на руках, а побілка набивалася у волосся.
Олексій тим часом лише різав рулони та виносив сміття на сходи. Марія, як завжди, не змогла приїхати — у неї була «зйомка».
Ввечері Лариса Павлівна пройшлася коридором з ліхтариком на телефоні, уважно оглядаючи кожен сантиметр.
— Тут бульбашка. І ось тут шов відійшов, — її голос звучав невдоволено.
— Олено, ти візерунок не підігнала.
— Ну що ж ти так недбало, я ж просила акуратніше.
Олена пішла у ванну відмивати руки. Клей ніяк не зникав, вона довго терла долоні щіткою, поки шкіра не почервоніла до болю. Коли вона вийшла, її очі були мокрими. Олексій це помітив, але замість того, щоб підтримати дружину, відвернувся до матері.
— Мамо, ну та бульбашка підсохне, розгладиться, — намагався він її заспокоїти.
Про день народження того вечора вже ніхто й не згадав. Олексій так і не замовив ресторан на наступні вихідні, а Олена сховала свою синю сукню у шафу, навіть не знявши етикетку.
Відтоді вона перестала чекати від свят чогось особливого. Дні народження, Новий рік, річниця весілля — все минало однаково. Вона заборонила собі ображатися, бо знала, що образа нічого не змінить. Трималася лише думкою про омріяну дачу.
У вересні нарешті знайшлася підхожа ділянка: шість соток у старому садовому товаристві, якихось сорок хвилин від міста. На ній стояв невеличкий щитовий будиночок, а через хвіртку можна було вийти до озера.
Господиня, літня вчителька, просила за неї чотириста двадцять п’ять тисяч гривень і погоджувалася зачекати до кінця жовтня, поки вони дозбирають решту суми.
Олена їздила туди двічі. Другого разу спустилася до води й довго стояла на містках, вдивляючись у темну, спокійну гладь озера. Десь на тому березі хтось палив листя, і дим розносився по вітру.
— Олексію, скільки у нас на рахунку? — спитала вона ввечері. — Власниця чекає відповіді до двадцятого числа.
Олексій довго не відповідав, гортаючи щось у телефоні.
— Слухай, тут така справа. Мама хотіла кухню поміняти. І меблі в залі. Гарнітуру в неї вже тридцять років, дверцята відвалюються. Я їй переказав гроші.
— Скільки? — серце Олени тривожно стиснулось.
— Ну… майже все.
Олена поставила чашку на стіл, намагаючись зберегти спокій.
— Майже все — це скільки?
— Чотириста сімдесят п’ять тисяч гривень. Олено, вона ж поверне. Ну, не одразу, звісно. Це ж мама. Рідній родині треба допомагати, ми ж не чужі їй.
— А я тобі хто?
— Ти теж родина, — відповів він. — Тому я й думав, ти зрозумієш.
Тієї ночі Олена не спала. Сиділа на кухні під зламаною полицею і намагалася згадати, коли востаннє купувала собі щось просто так, для душі.
Згадала лише каву, від якої відмовилася минулої весни, щоб заощадити. Тоді вона вперше задумалася, скільки насправді коштує її шлюб і хто за нього платить.
Вчительці вона зателефонувала сама й сумно повідомила, що купити ділянку не вийде.
Та помовчала трохи, а потім тихо відповіла:
— Шкода. Вам там так подобалося, я бачила.
Через тиждень, у п’ятницю ввечері, Олексій вийшов з кімнати з телефоном у руці і радісним голосом заявив:
— Завтра їдемо до мами. Їй кухню привезли, майстри все зібрали й поставили, а тепер треба мити й розкладати. Ще й старі меблі на балкон винести. Мама просила, щоб ти приїхала раніше, годинки на дев’яту.
Олена, мовчки складаючи рушники, дійшла до кінця стопки, вирівняла її долонею і поклала на полицю.
— Кухню, куплену на наші гроші? — прозвучало у відповідь, холодно і гостро.
— Ну Олено… — Олексій спробував її заспокоїти.
— До твоєї мами я більше ні ногою! Хоче допомоги — їдь сам і сестричку не забудь! — її голос, зазвичай м’який, тепер звучав рішуче.
Олексій хмикнув і легенько поплескав її по плечу.
— Гаразд, образилася, зрозуміло. Завтра охолонеш. Олено, ну неправильно так. Це моя мати, вона старша. Перед старшими у нас є обов’язки. Вона нас виростила.
— Тебе вона виростила, — заперечила Олена. — Не мене.
— Яка різниця, — відмахнувся він.
Олена відклала рушник і сіла на край дивана, дивлячись йому прямо в очі.
— Добре. Давай чесно. У твоєї мами двоє дорослих дітей. Ти і Марійка. Давай розподілимо. Одну суботу ти, одну Марійка. Вікна, штори, холодильник, ця нова кухня. Я в цей графік більше не входжу.
Усмішка зникла з обличчя Олексія.
— Ти серйозно? Марійка працює по вихідних, у неї ж весілля.
— А я працюю з шостої ранку. П’ять днів на тиждень, — нагадала Олена.
— Це егоїзм, Олено. Справжнісінький. Мати попросила раз у житті…
— Раз у житті? Десять років кожну суботу, — її голос зазвучав майже шепотом, сповненим розпачу.
— Ти могла відмовитись!
— Ось я й відмовляюся, — її відповідь пролунала твердо.
Олексій, роздратований, пішов на балкон курити, хоча кинув півроку тому. Через скло Олена бачила, як він комусь телефонує, жваво жестикулюючи вільною рукою.
Коли він повернувся, вона знову заговорила.
— І ще. Нехай мама поверне гроші за ділянку. Хоча б частину. Вчителька, може, ще не продала.
— Ти що, з глузду з’їхала? Вона ж уже все купила.
— Подзвони і спитай, — наполягла Олена.
Олексій набрав матір при ній і ввімкнув гучномовець. Мабуть, розраховував, що Лариса Павлівна швидко поставить невістку на місце.
— Мамо, тут Олена питає… Ну, щодо грошей. Скільки у тебе залишилося?
— А що таке? — Голос свекрухи одразу став різким і настороженим.
— Кухня двісті сімдесят тисяч гривень.
— Меблі в зал сто п’ять тисяч гривень, диван і стінка.
— Решту я Марійці віддала, їй холодильник потрібен був і пральна машинка, у них таке старезне все.
— Олексію, ти що, мені рахунок виставляєш?
— Ні, мамо, я просто…
— Кухня на кого оформлена? — голосно спитала Олена, не чекаючи відповіді чоловіка.
На тому кінці лінії запала тиша.
— На мене, а на кого ще? Я ж у ній живу. Ти, Олено, не забувайся. Це мій син мені допоміг, а не ти.
Олексій швидко вимкнув гучномовець, кинув коротке «мамо, потім» і поклав слухавку. Олена дивилася на нього, її погляд пронизував його наскрізь.
— Ти знав про Марійчин холодильник?
Олексій лише знизав плечима, уникаючи її погляду.
— Ну, знав. Мама сказала, що допоможе їй трохи.
— Трохи — це сто тисяч гривень із наших грошей, — Олена простягнула руку. — Дай мені свій телефон.
— Навіщо? — Олексій притиснув апарат до себе.
— Відкрий застосунок банку. Я хочу бачити всі перекази з цього рахунку. І з твоєї картки теж.
— Олено, це вже переходить усі межі! Це приниження!
— Відкривай.
Він іще довго тримав телефон, ніби обмірковуючи щось, але врешті відімкнув застосунок і поклав його на стіл. Потім різко відвернувся до вікна, демонструючи образу.
Олена гортала історію операцій майже годину. Спочатку вона ще тихенько коментувала деякі перекази, потім замовкла. Гроші йшли з року в рік.
— Л. П. Сергієнко, — сім з половиною тисяч, десять, чотири, знову сім з половиною.
— М. Сергієнко, — на телефон, на об’єктив, на день народження, до зарплати.
Два роки тому, у червні, двадцять чотири тисячі гривень перерахували туристичному агентству. Тоді вони з Олексієм скасували свою поїздку на море, бо, як він сказав, грошей обмаль, і краще відкласти на омріяну дачу.
А того ж червня Лариса Павлівна з Марією відпочивали в Болгарії. Олена тоді навіть щиро тішилася за свекруху, яка давно мріяла побачити море.
З накопичувального рахунку, крім великого жовтневого переказу, теж потроху зникали кошти. По п’ять тисяч, по десять, раз на кілька місяців. Олені Олексій завжди називав приблизну суму, ніколи не показуючи точних цифр.
— Тобто, поки я ходила у старих, побитих чоботах, — голос Олени бринів від обурення, — ти оплачував Марійці об’єктив?
— Ну, він їй для роботи був потрібен, — невиразно пробубонів чоловік.
— А мені мої чоботи для чого? Для краси, думаєш?
Олексій не відповів. Олена чітко пригадала минулу зиму, як стояла перед вітриною взуттєвого магазину, переконуючи себе, що старі чоботи ще послужать, що підошву можна підклеїти.
Пригадала, як відмовляла собі у ранковій каві, як вони не брали відпустку вже два роки, як новенька сукня з етикеткою висіла в шафі, чекаючи на кращі часи.
— Ну, ти ж сама розумієш, — нарешті озвався Олексій, — у нас усе спільне. Моя зарплата, твоя. Я розпоряджався нашими грошима, мав на це повне право.
— А мамині забаганки, виходить, обговоренню не підлягають?
— Мама — це інше, — пролунало у відповідь.
Це «інше» Олена потім згадувала найчастіше. Вона підвелася, поклала телефон екраном донизу на стіл і мовчки пішла до спальні. Ту ніч вони провели у різних кімнатах, розділені стіною мовчання та нерозуміння.
У суботу вранці Олексій довго ходив квартирою, голосно грюкаючи дверцятами шаф, шукаючи ключі від машини. Олена сиділа на кухні, попиваючи чай, і не піднімала голови.
— Ну що, не їдеш? — запитав він із передпокою.
— Не їду, — спокійно відповіла вона.
— Гаразд. Сам упораюся.
Він повернувся близько одинадцятої вечора. Важко сів на табуретку в передпокої і довго, ніби сил не було, розв’язував шнурки. На його руках виднілися дрібні порізи від пакувального картону.
— Марійка так і не приїхала, — сказав він, не дивлячись на дружину.
— Написала, що в неї зйомка допізна.
— А мама весь день бурчала, що ти невдячна.
— Я їй усі шафи перемив, а вона потім казала, що сама за мною перемивала.
Олена нічого не відповіла. Вперше за десять років вона провела суботу вдома, без свіжих пиріжків у духовці свекрухи, без їдкого запаху мийних засобів і нескінченної метушні.
Вона випрала тюль, розібрала кошик із білизною і викинула два пакети старих речей із шафи. Їй зовсім не хотілося тріумфувати. Просто хотілося, аби Олексій хоч раз відчув, як це — бути на її місці.
У неділю, вперше за довгий час, зателефонувала Лариса Павлівна. І не синові, а Олені.
— Оленочко, — почала вона м’яко, майже ласкаво.
— Я розумію, ти стомилася, на роботі, мабуть, важко.
— Але так із рідними не чинять.
— Льоша вчора ледь живий поїхав, у нього ж спина болить.
— Ти ж дружина, ти повинна його берегти.
— Приїжджай наступної суботи, посидимо, чаю поп’ємо на новій кухні, помиримося.
— А шафи мити не доведеться? — прямо запитала Олена.
Свекруха на мить замовкла.
— Ну, раз уже приїдеш, то посуд би розставити. Льоша ж усе не туди поставив.
— Ларисо Павлівно, цю кухню ви купили на гроші, які я відкладала на ділянку. Тож розставляйте посуд самі.
— Ах ось як! — голос свекрухи миттєво змінився, ставши різким.
— Значить, ти гроші рахуєш?
— Я так і знала, що ти з таких.
— Олексій даремно на тобі одружився, я йому ще тоді казала.
Олена спокійно поклала слухавку. Дивно, але руки в неї зовсім не тремтіли. Це здивувало її саму.
У понеділок після зміни вона дістала зі шафи стару папку з документами: паспорт, свідоцтво про шлюб, а також знімки екрана банківських переказів, які вона зробила, гортаючи телефон чоловіка. За тиждень, після розмови з юристом, Олена подала до суду позов про розлучення та розподіл накопичень.
Олексій дізнався про це з повістки. Він увірвався до кімнати з папером у руці, очі горіли від гніву.
— Ти що коїш? Через кухню?!
— Через десять років, — спокійно відповіла Олена.
— Рахунок на мені. Гроші на мені. Ти нічого від мене не отримаєш, зрозуміло? Залишишся ні з чим, зі своїми рушниками.
Олена підняла папір, який він жбурнув на ліжко, і поклала його в ту саму папку.
— Подивимося.
Юриста їй порадила колишня однокласниця, яка сама пройшла через болісний поділ майна. Немолодий чоловік із втомленим обличчям уважно вислухав Олену, погортав виписки і спокійно промовив:
— Гроші, накопичені в шлюбі, вважаються спільними, незалежно від того, на чиє ім’я відкритий рахунок. Якщо один із подружжя розпорядився спільними коштами без згоди іншого і не на потреби сім’ї, суд може врахувати це при розподілі. Переказ чотирьохсот сімдесяти п’яти тисяч гривень матері за тиждень до запланованої купівлі ділянки, про яку ви домовилися, — це дуже вагомий аргумент. Дрібні перекази за всі ці роки довести буде значно складніше, їх я б не чіпав.
Через суд юрист запросив повні виписки по рахунку за три роки. Виявилося, що до того великого переказу на рахунку Олексія лежало шістсот тридцять тисяч гривень. А після того переказу залишилося сто п’ятдесят п’ять тисяч. Про цей залишок Олексій Олені взагалі не говорив.
У суді Олексій спершу тримався впевнено. Він намагався пояснити, що мамина кухня розвалювалася, і допомога була просто життєво необхідна, а Олена, мовляв, сама дала згоду на це.
У відповідь Олена мовчки поклала на стіл роздруківку повідомлення, яке надіслала йому тієї ж ночі: «Я не давала тобі згоди на цей переказ, Олексію. Ти зробив це самостійно, за моєю спиною».
Лариса Павлівна з’явилася лише на одне засідання, просиділа в коридорі з новою сумкою на колінах і навіть не привіталася.
Зрештою, суд визначив розрахункову частку кожного в накопиченнях — по триста п’ятнадцять тисяч гривень. Переказ матері суд врахував як кошти, якими Олексій одноосібно розпорядився не в інтересах сім’ї.
Отже, залишок у сто п’ятдесят п’ять тисяч гривень відійшов Олені, а ще сто шістдесят тисяч Олексій мусив виплатити їй як компенсацію. Він оформив споживчий кредит і переказав гроші через два місяці після рішення, не додавши жодного слова до повідомлення.
Квартиру, яку вони винаймали, власниця погодилася залишити за Оленою. Олексій з’їхав у березні, переселившись до матері. Забрав із собою телевізор, ігрову приставку та свої інструменти.
Полицю на кухні, яку обіцяв повісити, так і не зачепив. Олена повісила її сама, за день після його від’їзду, переглянувши ролик в інтернеті. Вийшло трохи кривувато, але полиця трималася.
Тепер уже Лариса Павлівна щосуботи писала сину, викликаючи його на допомогу. Олена дізнавалася про це від спільних знайомих, а іноді бачила на сторінці Марії.
Одного разу в стрічці новин майнуло фото: Олексій у гумових рукавичках стоїть на підвіконні в материному залі, а під фото красувався підпис: «Ось він, наш золотий братик!» Сама Марія на знімок не потрапила. Судячи з усього, вона була по той бік камери.
Тим часом та вчителька ділянку так і не продала. Покупці приїздили, дивилися й їхали: комусь здавалося дорого, комусь далеко, когось відлякував старий будиночок. У квітні Олена знову зателефонувала їй.
— Ой, це ви! — зраділа та у слухавку.
— Так, ділянка все ще чекає.
— Я навіть ціну знизила, тепер триста сімдесят п’ять тисяч.
— Приїжджайте, подивитесь.
Угоду оформили в травні. Олена використала триста п’ятнадцять тисяч гривень, отриманих після розподілу, а також доклала решту зі своїх заощаджень, які дбайливо відкладала з жовтня.
Зарплату та зимову премію вона тепер тримала на власному рахунку. Вчителька віддала їй в’язку ключів із дерев’яним брелоком і старий зошит, де по роках було ретельно записано, які сорти яблук ростуть уздовж огорожі.
У першу ж суботу Олена приїхала на ділянку вранці. Відчинила будиночок, розчинила вікна навстіж, винесла на ґанок старі килимки, щоб їх вибити. Потім спустилася до містка і скинула кросівки.
Телефон завібрував у кишені. Писав Олексій, уперше з березня.
— Олено, — читала вона, — мама цікавиться, чи не підсобила б ти з вікнами цієї суботи? Мене трохи спина скрутила, а Марійка ж, ну знаєш, вона зараз на зйомках.
Олена прочитала, хвильку подумала, а тоді набрала відповідь:
— Я на своїй дачі, Олексію. І тут теж є вікна, які чекають моїх рук.
Вона відправила повідомлення, вимкнула звук і поклала телефон поряд із кросівками. Вікна в її новому будиночку й справді були брудні, в розводах після зими. Вона вимила їх до вечора, всі чотири, і до самої темряви більше нікуди не поспішала.