Дощ зарядив з обіду і, мабуть, не збирався закінчуватися. Люда постояла на ґанку, подивилася, як дощова вода ллє на грядки, і зрозуміла, що її робота на сьогодні закінчена.
– Людо, а поїхали з нами, – крикнула через паркан сусідка Люба, – ну чого тобі тут до неділі мокнути?
– А й справді, – подумала Люда і почала збиратися.
До будинку під’їхали о п’ятій годині. Люда піднялася на свій поверх, підійшла до дверей, відчинила їх… і застигла на місці. Бо в коридорі стояли жіночі туфлі, а зі спальні долинав сміх.
І це явно був не телевізор.
Двері спальні відчинилися, і з’явився Гена. Він здивовано глянув на дружину.
– Людо? А чого ти так рано? – Він глянув на годинник. – Я на тебе тільки завтра чекав…
За його спиною біля вікна стояла жінка. Молода, років тридцяти п’яти, у суворому сірому костюмі. Вона ввічливо кивнула Люді.
– Дощ пішов, – вимовила Люда неслухняними губами. – Сусіди підвезли. А це хто?
– То я ж це… – трохи метушливо почав Гена. – Ми ж з тобою про обмін думали, пам’ятаєш? Ну я й покликав людину з агенції. Це Світлана Миколаївна, оцінювач.
Жінка зробила крок уперед:
– Доброго дня. Вибачте, що зустріч відбувається у вашу відсутність.
Вона обвела поглядом кімнату.
– Ну що ж, квартира гарна, вікна на південь. За таку у вашому районі просять пристойно.
Тут Люда подала голос:
– Дякую, – сухо відповіла вона, – ми… подумаємо.
Вони справді думали про обмін, але поки що нічого не планували. Про це Людмила нагадала чоловікові, коли жінка пішла, і вони сіли пити чай.
– Та я знаю, – махнув рукою Гена, – це я так.
І він почав розповідати їй про свою роботу, про виконроба, ну і про все таке. Все було як завжди, і напруга, яка з’явилася, коли Людмила переступила поріг своєї квартири, відступила.
– До речі, – промовила Людмила, – я днями до Наді поїду й заночую там. Ти як, впораєшся тут один?
– Ну, а чого б і ні? – Знизав плечима Гена.
Вони ще трохи посиділи, а потім Люда почала готуватися до відбою. У спальні були крихти. Люда насупилась: ось скільки разів говорила чоловікові, щоб він не їв тут, а він…
Вона принесла з санвузла віник із совком, почала підмітати…
І раптом остовпіла. Під ліжком, біля самої ніжки, лежав слід. Люда його не носила. Тоді чий він?
Напруга знову повернулася, стала тривожною. Вона прибрала слід і на всякий випадок вирішила уточнити у чоловіка:
– Гено, а тут хтось був?
– У сенсі? – здивувався він.
– У прямому. Жінки тут були?
– Окрім Світлани Миколаївни нікого, – дивлячись на неї чесними очима, промовив Гена, – а що?
Люда хотіла пред’явити йому цей слідик, але потім уявила, що почнеться після цього: крик, виправдання… Ні, це їй не треба. Вона спочатку поспостерігає за чоловіком, збере докази, якщо вони будуть, а потім уже діятиме.
Весь наступний день вона придивлялася до нього. Гена був такий самий, як і завжди. Ну майже. Він чомусь смикався від кожного дзвінка, і перш ніж зняти слухавку, виходив в іншу кімнату.
Перед відбоем він вийшов на балкон. І так захопився розмовою, що забув про обережність. Двері на балкон вели з кухні, і Люда, що зайшла налити собі чаю, почула кожне його слово.
– …Та не переживай ти, кошеня, – ласкаво говорив Гена. – Пронесло ж. Вона нічого не зрозуміла, повірила, що ти оцінювач… Я теж сумую.
– Слухай, вона післязавтра до сестри їде на цілий день й з ночівлею. Тож у нас буде час. Приходь години до шостої… Ага… І я тебе. Цілую.
– Отакої, – подумала Люда. – Ось тобі й оцінювальниця…
Скандалити вона знову не стала. І через день, ближче до вечора, справді почала збиратися до Наді.
– Вона прийде до шостої, – розмірковувала жінка. – Ну що ж…
Люда пішла в сусіднє подвір’я і почала чекати. Слідочок був при ній. Вона сиділа і думала про роки, які вони з Геною прожили разом.
Про квартиру… до речі, квартира була Людина, дошлюбна. Про дітей, які давно жили окремо та вже виховували своїх дітей…
Про те, що останнім часом він начебто й намагався поводитися як раніше, але водночас поступово віддалявся від неї.
Близько сьомої Люда повернулася до своєї квартири. Безшумно увійшла і побачила, що двері до спальні щільно зачинені. У передпокої акуратно стояли ті самі жіночі туфлі, а за дверима чувся добре знайомий Люді сміх.
Її огляд метнувся до комірчини, де стояли дачні граблі. Не думаючи про наслідки, вона взяла граблі в руку, й рішуче відчинила двері спальні.
І побачила картину маслом: її чоловік і «оцінювалниця», не зовсім одягнені, сиділи на ліжку, розпивали червоне сухе, щось їли й мило щебетали.
Побачивши її, обидва схопилися. Переляканий Гена побачив граблі і раптом заревів:
– Людо! Людо, ти що, ти… Це не те, що…
– Оцінювальниця, значить, – посміхнулася Люда. – Ну-ну…
Вона вийняла з кишені слідок і подала переляканій кох анці чоловіка.
– Ви впустили минулого разу, – чемно сказала вона.
– Д… якую… – промимрила Світлана.
– І як ви їх тільки носите? – Похитала головою Люда. – У мене від них ноги болять.
Світлана злякано подивилася на неї й почала одягатися. Гена теж почав натягувати штани. Люда схилила голову набік:
– А ви що це робите?
– Одягаємось… – пробелькотіла Світлана.
– Та зараз! Одягнетесь на вулиці!
– Що-що? – Заморгав на неї Гена.
– Що чув! – Люда підняла граблі. – Ану пішли звідси! Тут вам не готель!
І вона рушила на них. Гена щось бурмотів, Світлана теж намагалася щось говорити, і обидва задкували до дверей.
– Людо… Що за цирк? Дай одягнутися! – Закричав зрештою Гена, зриваючись на фальцет.
– Це… це взагалі… Це що таке? – белькотіла Світлана.
– Ану, геть! – гаркнула Люда.
Світлана вискочила першою – в поспіхом натягнутій сукні, з туфлями в руках. Гена – слідом, у майці та в трусах, притискаючи до себе сорочку та штани.
На подвір’ї стояв теплий серпневий вечір, і людей, що гуляли, було чимало. І ось туди і вивалилися з під’їзду напіводягнений Гена та розпатлана Світлана, а потім – Люда з граблями.
– О-го-го… – свиснув юнацький басок. – А це що у нас? Адюльтер, чи що?
– Походу так, – озвався другий підлітковий голос.
– А хто кого, хто з ким? – весело поцікавився дівочий голос.
– А що, незрозуміло хіба? Он тітка з граблями, а он солодка парочка. Знімай давай!
Двір був на кшталт колодязя, тому чутність була хороша. Незабаром з вікон стали виглядати люди.
Гена заметушився по двору. Він спробував сісти на лавочку, але звідти його зігнали старенькі. Він рвонув було на дитячий майданчик, але мамочки, які гуляли з малечею зчинили крик. Зрештою, він під улюлюкання підлітків ганебно забіг у під’їзд.
Туди ж шмигнула і Світлана. Через кілька хвилин вони вийшли звідти повністю одягнені і рушили на зупинку.
– Речі твої я надішлю тобі на роботу! – Прокричала йому вслід Люда.
І пішла до свого під’їзду. Услід їй долинули бурхливі оплески.
Вдома Люда зібрала речі чоловіка та справді відправила з кур’єром йому на роботу. А потім подала на розлучення.
Через місяць їх розлучили. Подальшою долею колишнього вона не цікавилася, – багато честі…