Мені вже 55. Я пенсіонер, колишній військовий. У 2010 р розлучилися з дружиною і я поїхав в інше місто починати життя з нуля. Син уже дорослий.
Майже через рік, після розлучення, я познайомився з Олею. У той час їй було 25 років, а мені 49. Вона була розлучена і виховувала 4-х річного сина.
У свої 25 років, Оля вже була кандидатом наук і викладала в університеті. Познайомилися випадково. Вона сиділа на лавці з сином в парку і намагалися запустити керовану на пульті машинку, а я проходив повз і хлопчик попросив допомогти.
Ось так і познайомилися. Трохи поспілкувалися. Мені вона сподобалася, особливо її тихий, приємний голос (в дитинстві їй видалили щитовидку, пошкодили голосові зв’язки і вона взагалі не може навіть голос підвищити).
Через тиждень, випадково зустрілися в супермаркеті. Я допоміг їй донести сумки, а в подяку, був запрошений на чашечку кави. Ми потоваришували. Іноді разом ходили на прогулянки. Петю, так звали її сина, брав з собою на риболовлю. Я допомагав їй там, де була потрібна чоловіча рука (пересунути меблі, відремонтувати розетку і т. п.).
Про нашу дружбу знали її батьки і ставилися до цього негативно. Мати у неї декан в тому ж університеті, де і Оля викладає, правда на різних факультетах. Батько – директор коледжу. Я трохи старший за її батьків.
Вони – наукова інтелігенція, ну я простий пенсіонер, хоча і колишній військовий. Про якісь відносинах навіть і не замислювався. Просто дружили. У цьому, чужому для мене місті близьких людей у мене не було.
За рік у мене з’явилося тільки кілька знайомих, та сусіди по майданчику. Наша дружба тривала напевно з пів року, поки під час урагану на мене не впав рекламний щит.
Я потрапив до лікарні з переломом правого плеча і лівої кисті. Через 3 тижні мене виписали, але гіпс не зняли. Якщо в лікарні допомагали санітарки або сусіди по палаті, то вдома я не міг себе повноцінно обслуговувати.
Всі турботи про мене взяла на себе Оля. Я дуже соромився, але завдяки їй, я був ситий, чисто одягнений. Іноді, коли Петю на вихідні забирали бабуся з дідусем, Оля залишалася у мене ночувати.
Так ми стали жити разом. І ось уже 4 роки ми чоловік і дружина. У найближчі місяці, Оля готується захистити докторську дисертацію, до того ж ми чекаємо дитину.
Ну, а її батьки, так і не змогли прийняти мене в свою сім’ю. Оля, спочатку переживала через це, але потім заспокоїлася, головне ми разом і любимо одне одного, та й Петя називає мене татом.
За всі ці роки у нас не було жодної сімейної сварки, куди їй лаятися, з її то голосом. Вона дала мені шанс почати нове життя. Я її дуже люблю і зроблю все, щоб не затьмарити її життя.
