– Мама каже, що ви тільки вдаєте, ніби добре живете, а самі все в кредит берете! – Незворушно сказала донька сусідів

– Артеме, ми вже п’ятнадцять хвилин чекаємо на тебе! – гукнула Наталя з передпокою. – Якщо зараз же не спустишся, батько поїде без тебе!

– Іду! – долинуло з другого поверху.

Наталя похитала головою. Вона чудово знала, що означало це «іду». Скоріш за все, син знову сидів за комп’ютером і навіть не дивився на годинник.

– Я сказала, що ми їдемо! Цуценя вибиратимемо без тебе!

За кілька секунд на сходах почувся тупіт. Дев’ятирічний Артем біг униз, на ходу застібаючи куртку.

– Вже йду!

На подвір’ї в машині на них чекав Олексій. Побачивши сина, він похитав головою.

– З цими іграми ти про все на світі забуваєш!

– Саме так, – підтримала чоловіка Наталя. – Ми ж спеціально будинок купили, щоб ти міг гуляти, грати у дворі. А ти весь вільний час проводиш перед екраном.

– Сподіваюся, із цуценям так само не вийде?

– Не вийде, – ображено буркнув Артем. – Я люблю собак. З нею займатимуся.

Батьки переглянулись, але нічого не сказали. Олексій завів машину та виїхав із двору.

…Рішення завести собаку далося їм не просто. Тварин вони любили, але розуміли, що вихованець – це не іграшка. За ним доведеться доглядати щодня, незалежно від настрою, роботи та планів.

До приватного будинку сім’я перебралася, коли Артему виповнилося чотири роки. Спочатку хлопчик був у захваті. У нього з’явився власний двір, невеликий футбольний майданчик за гаражем та багато місця для ігор.

Але час минав, Артем ріс, і його інтереси змінювалися. Футбол поступово поступився місцем віртуальним іграм. Тепер, повертаючись зі школи, хлопчик одразу йшов до кімнати і сидів там за комп’ютером до самого вечора.

Спочатку батьки не надто переживали.

– Час зараз такий, – казав Олексій.

– Згодна, – кивала Наталя. – Уже краще хай за комп’ютером сидить, ніж гасає будь-де.

Потім вони помітили, що ігри перестали бути для сина просто розвагою. Артем все частіше забував про уроки, не чув, коли його звали вечеряти, і сердився, якщо просили вимкнути комп’ютер.

Батьки намагалися встановлювати обмеження, домовлятися та навіть ховали провід від ноутбука, але нічого не допомагало. Якщо комп’ютера не було, Артем переходив на телефон. А якщо забирали і його, то він йшов до друга і грав там.

Якось Олексій, спостерігаючи за сином, задумливо сказав:

– Треба щось робити.

– Наприклад? – Запитала Наталя.

– Давай собаку заведемо.

Дружина здивовано глянула на чоловіка.

– Думаєш, допоможе?

– Не знаю. Але може, він хоч відволікатиметься на неї. Адже собаку не вимкнеш однією кнопкою. За нею треба доглядати, гуляти, годувати.

Ідея синові сподобалася. Коли батьки розповіли про свої плани, Артем навіть відклав телефон.

– Ми справді купимо собаку?

– Якщо пообіцяєш, що доглядатимеш за нею, то так.

– Обіцяю! Гратиму, годуватиму і гулятиму з нею.

– Подивимося, – посміхнулася Наталя.

За тиждень сім’я вирушила до заводчика. Песика вони вибрали невеликого, пухнастого, з білою грудкою та рудуватими плямами на вухах. Коли Артем узяв малюка на руки, його обличчя одразу ж розпливлося в посмішці.

– Він такий смішний!

Собаку назвали Плюшем. Перші тижні батьки допомагали синові доглядати вихованця. Потім Артем втягнувся, і вже сам стежив за чотирилапим другом.

Вранці він вставав трохи раніше, щоб насипати Плюшу корм і погратись з ним. А після школи насамперед вибігав із собакою у двір.

Якось Наталя, спостерігаючи за сином, сказала:

– Треба ж… Навіть не думала, що собака його так змінить.

– Якщо чесно, я сам сумнівався, – зізнався Олексій. – Зате тепер комп’ютер йому справді майже не потрібен.

Так було. Артем став набагато менше грати в ігри. Він вчив Плюша командам і міг годинами гасати з ним по саду.

За цією метушнею нерідко спостерігали сусіди. Ліворуч від їхнього будинку жила родина Кириленко: Віктор, Світлана та їхня одинадцятирічна донька Софія.

Колись Соня дружила з Артемом. Щоправда, їхня дружба швидко закінчилася. Дівчинка любила командувати і постійно намагалася вирішувати за Артема, у що їм грати та що робити. Сина це дратувало, і одного разу їх чергова сварка закінчилася чубаниною.

Після цього батьки вирішили, що дітям краще триматися один від одного подалі. Поступово і дорослі стали спілкуватися менше.

– Дивні вони якісь, ці Кириленки, – сказала Наталя чоловікові.

– З чого ти взяла?

– Пам’ятаєш, Артем розповідав, як Соня якось прийшла до нас у гості і піввечора хвалилася, що в них будинок більший і машина крутіша? А потім вона сказала: «Мама каже, що ви тільки вдаєте, ніби добре живете, а самі все в кредит берете».

Олексій усміхнувся.

– Просто так і сказала?

– Слово в слово.

Після цього Наталя намагалася зайвий раз із сусідами не перетинатися. Але коли в їхньому будинку з’явився Плюш, Софія одразу звернула на нього увагу.

– Мамо, дивись, який гарний! – вигукнула дівчинка, коли Наталя проходила з собакою повз їхню хату.

Світлана глянула на цуценя та спитала у сусідки:

– Давно завели?

– Місяць тому.

– А де брали?

– У заводчика.

– У нього ще лишилися цуценята?

– Начебто були. Напевно, ще не всіх продали.

– То ви його купили? – Здивувалася Світлана.

– Звісно! Це ж породистий шпіц.

Світлана ще раз окинула цуценя поглядом.

– І навіщо стільки грошей витрачати? Он скільки бездомних собак вулицями бігає.

Наталя знизала плечима.

– Кожному своє.

Вона попрощалася і пішла далі. А Соня ще довго дивилася їй услід.

З того дня дівчинка тільки й говорила про собаку. Вона вмовляла батьків купити їй такого ж шпіца, обіцяла сама його доглядати. Але Віктор відмовився.

– Ні! Я не збираюся віддавати такі гроші за собаку! І в будинку її тримати не дозволю.

– Але ж у Артема є, я теж хочу!

– Це їхня справа!

На цьому розмова закінчилася. Соня пішла у кімнату і проплакала цілий день. Їй дуже хотілося пухнастого друга, але батьки купувати собаку не поспішали.

За кілька тижнів, під час осінніх канікул, Соня прокинулася одна вдома. Батьки пішли на роботу, і дівчинка ще довго лежала в ліжку, як раптом почула за вікном дзвінкий гавкіт.

Софія спочатку вирішила, що Плюш знову бігає у дворі Артема. Але, визирнувши з вікна, здивувалася: шпіц стояв просто на їхній ділянці.

Плюш якимось чином опинився з іншого боку паркану і тепер бігав по саду Кириленків.

Соня швидко накинула плащ і вибігла надвір. На подвір’ї нікого не було. Вона підійшла до собаки і сіла поряд.

– Ну, привіт, песик …

Шпіц завиляв хвостом і лизнув її долоню. Соня усміхнулася, а потім подивилася на сусідський будинок. З того часу Артем довго не бачив Плюша.

***

– Мамо, ми повинні знайти його! — плакав хлопчик, коли зрозумів, що песик зник.

– Звісно, ​​знайдемо. Як він узагалі міг втекти?

– Мабуть, вибіг, коли я закочував велосипед у двір.

– Не хвилюйся, синку. Скоро він з’явиться.

Перші дні батьки шукали Плюша з ранку до вечора. Вони обійшли сусідні вулиці, зазирнули у посадки та навіть розпитали перехожих.

Артем теж не сидів склавши руки. Він роздрукував фотографію Плюша, розвісив оголошення на стовпах, а потім написав про зникнення до місцевого чату. Але ніхто собаку не бачив.

Минув тиждень, потім другий, третій…

Артем майже не випускав телефон із рук. Тільки ось ігри його більше не цікавили. Він постійно перевіряв повідомлення, переглядав фотографії знайдених собак і сподівався якось побачити серед них знайому мордочку.

Батькам було важко дивитись на сина. Вони навіть запропонували взяти іншого цуценя.

– Не хочу іншого, – одразу відповів Артем. – Мені потрібний Плюш!

Пройшов майже місяць. Наталя вже почала втрачати надію, але одного ранку почула у дворі знайомий гавкіт, який доносився з боку ділянки Кириленко.

– Не може цього бути!

Наталя підійшла до паркану і зазирнула через щілину. У дворі сусідів бігав Плюш, а поруч із ним порпалася Соня. Наталя одразу попрямувала до них.

Двері відчинила Світлана.

– Ви, бува, не бачили нашого собаку? – з прожогу спитала Наталя.

– Ні.

– Дивно. Я щойно чула її гавкіт у вас.

– Мабуть, здалося.

Наталя уважно подивилась на сусідку. І тут із глибини двору знову долинув гавкіт. Обидві жінки замовкли.

– Це що зараз було?

– Нічого!

– Світлано, скажи правду! Ви забрали нашого собаку?

– Та як ти смієш звинувачувати мене в крадіжці? – обурилася сусідка.

У цей момент з-за рогу будинку з’явилася Соня. У руках вона тримала песика. Наталя зблідла.

– Так де він…

Світлана відразу стала перед дочкою.

– Це наш собака! Ми його купили!

– Правда? Тоді покажіть документи.

– Ще чого! Хто ти така, щоб ми перед тобою звітували?

– Добре. Не хочете віддавати по-хорошому, викликаю поліцію. Нехай вони зясують, чий це собака.

– Він сам до нас прийшов! – пролунав голос Віктора. – Ми його не забирали.

– Тоді чому нам не повідомили? – насупившись, спитала Наталя.

Віктор нічого не відповів. Світлана також відвела погляд. Тоді Наташа зрозуміла, що сперечатися із сусідами безглуздо.

– Значить так! Або ви зараз же віддаєте Плюша, або я дзвоню в поліцію і повідомляю про крадіжку!

Кириленки переглянулись. Зв’язуватися із правоохоронними органами їм явно не хотілося. Світлана неохоче забрала собаку у дочки та передала її Наталці.

– Забирай свого вихованця, – кинула вона. – Від нього лише проблеми. Вже втомилася вовну із меблів збирати.

Наталя нічого не відповіла. Вона притиснула Плюша до себе і пішла додому. Коли Артем побачив свого улюбленці, він дуже зрадів.

– Нарешті! Я так сумував! А де ви його знайшли?

– У сусідів, – досить обережно сказала Наталя. Їй не хотілося розповідати синові всю ситуацію.

– Правда? Добре, що вони віддали його! – усміхнувся Артем.

– Ага, – пробурмотіла мама і вирішила закінчити цю розмову.

Після цього випадку стосунки між сусідами остаточно зіпсувалися. А Артема попросили більше не залишати Плюша на подвір’ї без нагляду. Мало що ще можуть задумати недолугі сусіди…

А як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!

You cannot copy content of this page