Мама відмовляється приймати нашу з чоловіком дитину, яку ми всиновили рік тому. Вона вважає, що ми даремно це зробили, треба було й надалі намагатися завести свого малюка.
Але шансів на це у нас із чоловіком було замало.В нас обох були проблеми, які заважали зачаттю. Звичайно, ми лікувалися, обстежувались, але лікарі нас не запевнили, що шансів мало.
Питанням дітей ми з чоловіком зайнялися пізно. Розписалися у двадцять три роки та з головою пішли в роботу, щоби побудувати кар’єри, купити квартиру, а потім вже думати про дітей.
Ні він, ні я навіть гадки не мали, що в нас щось не так. Я регулярно проходила огляди гінеколога, але жодного разу не було жодних натяків, що я не зможу мати дітей.
До моїх двадцяти дев’яти років ми з чоловіком вже купили квартиру, у мене була хороша робота, чоловік успішно будував кар’єру, тоді ми й вирішили, що настав час подумати про потомство.
Але скільки ми не намагались, бажаного результату не було. Через пів року спроб я пішла до лікаря, але вона мене тоді заспокоїла, що пів року це ще не термін, намагайтеся далі.
Ще через два місяці я вирішила сходити до іншого лікаря, там і з’ясувалося, що в мене є деякі проблеми. Це не безпліддя, якісь фізіологічні особливості.
Потім пішов на обстеження і чоловік. У нього також знайшлися проблеми, які знижували можливість зачати дитину. Нам виписали лікування, якому ми слідували, але результату не було.
На лікування та різні обстеження ми витратили ще два роки, але зрозуміли, що результат може й не настати. Можливо, з іншими партнерами нам було б легше, але склалося так, як склалося.
Тоді ми з чоловіком вирішили, що візьмемо дитину із дитячого будинку. Поки ми ще самі молоді, а чи будуть свої діти – це невідомо.
Батьки чоловіка поставилися до цього з розумінням, підтримали нас. Сказали, що може і буде ще своя дитина, а поки що ми можемо зробити життя одного малюка щасливішим.
А ось моя мати відреагувала дуже різко. Вона заявила, що ми маємо краще намагатися, щоб була своя дитина, а не брати з притулку.
– Та ви ж не знаєте, хто в нього батьки, що в нього в генетиці! Навіщо ризикувати так! Ви ще молоді, у вас все попереду, – казала мама.
Мені вже за тридцять, шанс завести малюка і так знижується з кожним роком, а вже в нашому випадку з чоловіком шанс взагалі майже дорівнює нулю.
Ми всиновили хлопчика, тепер маємо сина. Свекри з ним спілкуються, допомагають нам із малюком, ніхто й словом не нагадує, що він не наш.
– З рідним онуком я сиділа б, а цей хлопчик мені ніхто, – твердо заявила моя мама.
Мені її поведінка не подобається. Боюся, що коли син підросте, вона говоритиме йому всякі гидоти. Ми не планували приховувати від дитини, що він всиновлений, але й сказати це можна по-різному.
Мамина позиція мені незрозуміла. Але й переконувати її я не буду, нехай живе, як їй подобається.
