У мене, можна сказати, півтори квартири. Я вдова, мені та дітям після чоловіка залишилася його однокімнатна квартира.
Мого тата давно немає, нам із мамою в рівних частках залишилася трикімнатна квартира. Живу з мамою, ми з дітьми займаємо дві кімнати з трьох.
Однокімнатну здаю, пенсію на дітей отримую, працюю. Живемо добре, грошей не потребуємо. З мамою стосунки завжди були добрі.
Крім мене, є ще старший брат. Він на десять років старший, йому сорок. Батько брата живий, але вони змалку не спілкуються.
Років двадцять брат проживав окремо від мами, я бачила його тільки у свята. Брат одружений, але незабаром у нього розлучення. У нього двоє дітей, син та дочка, обидва вже підлітки. Квартира у них була в іпотеці, і вони вже її сплатили.
Якось днями мама постукала у двері, зайшла, та сказала, що треба поговорити. Брат розлучається, у нього все погано, чи можна, щоб він у нас пожив.
Мама вже все придумала: одну дитину до мене в кімнату, другу дитину до неї в кімнату, брата в дитячу, що звільнилася.
Як я зрозуміла, ідея із заселенням брата до нас у трикімнатну була чимось, на кшталт “промацати ґрунт”.
– Щоб дітей не смикати, то можна попросити квартирантів з’їхати з однокімнатної, – продовжила мати.
– Чому він не хоче квартиру розміняти? Вона ж спільна.
– Не хоче своїм дітям робити погано.
– А моїм дітям, значить, можна погано робити? Можна думати про те, як позбавити їх дитячої, чи про те, як би скористатися їхньою спадщиною?
– Йому не обов’язково йти з квартири. Він такий самий власник.
– Нехай невістка йде? З дітьми? До сватів в однокімнатну? – запитала мама.
– Нехай брат обміняється з тещею. Мама, якщо вже шукати, у кого житло віджати на користь брата, то давай всі варіанти розглядати, навіть найбезглуздіші.
– Та чому одразу віджати? На якийсь час, за гроші. Він візьме іпотеку, переїде.
– Я взагалі не розумію, навіщо ти лізеш у проблеми дорослого мужика.
– Коли твоїм дітям буде по сорок років, вони все одно залишаться тобі дітьми!
Брат пішов від дружини, і з речами прийшов до нас. Мама спочатку ласкаво умовляла допомогти братові, а потім згадала, що її половина квартири – це не одна кімната, а півтори.
– Півтори? Окей. Заходь! – я відчинила двері до своєї кімнати та запросила туди брата.
Брат не пішов. Сказав, що на кухні перекантується, поки житло не винайме.
– Житло, аліменти, а гроші на іпотеку, звідки візьмеш? – розлютилася мама.
– Ціни бачила? Ставки бачила?
– Ну що ж, ноги витягну на орендованій квартирі, – навмисне весело відповів брат, і пішов влаштовуватися на кухні.
Мама взялася за проїдання мізків, чи бачите, брат у біді, треба допомогти, а я, як Кощій, над метрами чахну…
Я ще раз запитала, чому умови моїх дітей можна погіршувати, а умови дітей брата не можна? Позбавити їх дитячої кімнати, чи грошей за оренду – це погіршення умов їхнього життя.
Був би живий мій чоловік, ми б, як планували, продали однокімнатну, та взяли б іпотеку. Одна я не ризикнула. Я навіть з мамою розмінюватися, й однокімнатну продавати не ризикнула.
Там опіка в будь-якому разі, тому що діти також власники. Що купувати? Де? Чи порядні продавці будуть?
Нам, дотепер, і з мамою разом добре жилося. Думок навіть не було гнати її в однокімнатну. Але, коли вона долею брата перейнялася, ця думка з’явилася.
Брату сорок років, і він має житло. Сам би не пішов, ніхто б його не виселив. Це ж його квартира теж. Чому він має піти ні з чим?
Нехай тоді його дружина від частини аліментів відмовляється, щоб він міг винаймати житло, платити частину аліментів, і не оковизнути з голоду.
Звичайно, навіщо дозволяти йому розв’язувати проблеми самостійно, якщо їх можна вирішити моїм коштом. І не брат це ініціював, а мама. Мама!
Кілька днів з нею сваримося. Брат спить у кухні. Мама вигадує нові й нові схеми: її й брата в мою однокімнатну, а трикімнатну розмінюємо, мама і брат будуть разом іпотеку брати, щоб викупити мою половину трикімнатної… Коротше, маячня!
Брат, начебто, ні на що моє не претендує, на словах принаймні, але мамині витівки мовчазно схвалює.
Крім цього, братові постійно дзвонить дружина. Вона хоче і рибку з’їсти, і на одне місце сісти: їй і аліменти на дітей подавай, і частку у квартирі брат має на них переписати.
Про продаж та розмін тієї квартири ніхто, крім мене, не заїкається. Але я почала ділити чужі метри лише після того, як вони почали ділити мої.
Дивлюся на брата і розумію, що не бажаю до сорока років скотитися до того, щоб мама брала мене за ручку і бігла розв’язувати мої проблеми чужим коштом.
Максимум, що мати може отримати за свою половину кімнати, яку займають мої діти, це невелика оренда. Але тоді я перестану оплачувати комунальні послуги за всю квартиру.
Я б на місці брата одразу зняла собі хоча б ліжко-місце, а не потяглася б утискати чужих дітей. Та й дядько на кухні, знаєте, теж мало приємного.
Не знаю, що далі буде. Я за те, щоб мати не лізла, а брат пішов би розв’язувати проблеми сам. Він одружився, у нього двоє дітей з’явилося, він мав думати про майбутнє.
Як
