— Мамо, що цікавого може статися за добу? Навіщо дзвонити щодня? — байдуже кинув мій син у слухавку.
Моя кровиночка, мій єдиний.
Ці слова встромилися в серце, як гострий осколок. Я йшла того дня парком з подругою — Тамарою Іванівною. Ми часто гуляємо, ділимося і радощами, і прикростями, скаржимося на болячки.
Звичайні розмови літніх жінок. Раптом у неї задзвонив телефон, вона відійшла, поговорила хвилин десять і повернулася сяюча.
— Невістка дзвонила, уявляєш? У онука перший зубчик виліз! Годувала його – побачила. Старший так рано зуби не показував, а цей раніше, ну треба ж! Ми так переживали! Зараз зайду до магазину, куплю торт і відвідаю їх — святкуватимемо. Сама запросила.
— І ви так довго говорили про це? – Запитала я з тугою.
— Та не лише про зуб. Про життя, про рідню, про всякі дрібниці. Ми з нею майже щодня балакаємо. Та й із сином зідзвонюємося — завжди знайде хвилинку. А з невісткою так взагалі почнемо з одного, закінчимо іншим. Навіть не згадаю потім, із чого почали. Як рідні.
– А в мене зовсім не так…
Мій син живе з сім’єю у тій самій квартирі, яку я йому залишила, я переїхала до села у будиночок, який залишився від покійного чоловіка. Син працює дружина в декреті з донькою. Конфліктів у нас із невісткою немає — все тихо, чемно. Але й душевності також немає. А якщо я намагаюся її знайти, натикаюся на стіну.
— Мамо, ти як завжди… Працював, поїв, спав. Дружина вдома, все гаразд. Навіщо дзвонити щодня? — ось і вся розмова.
Я не дістаю їх від ранку до ночі. Не лізу. Просто хочу дізнатися як справи. Як онука росте. Як здоров’я. Але якщо зателефоную — син скидає:
«Зайнятий».
Або відповідає сухо, з роздратуванням. А якщо додзвонюся до невістки — у відповідь лише «так», «ні» та «нормально». Ні тепла, ні душі.
З подругою йду — вона заскочить у магазин, придбає торт, піде до невістки у гості. В них свято. А в мене – тиша.
Я навіть не знала, коли у моєї внучки перший зубчик виліз. Дізналась потім, коли побачила вже сама. Мені не сказали. Мене не покликали.
Мої натяки на візит — пропускають повз вуха. Наче я порожнє місце.
Одного разу я наважилася. Зібралася з духом, спекла яблучний пиріг, одягла найкращу сукню і прийшла без попередження.
Невістка відчинила двері з подивом на обличчі. Пиріг ми з’їли… але сиділи, як на голках. Наче я прийшла не до рідного дому, а до чужих людей. Потім син підійшов і тихо, наче вибачаючись, сказав:
— Мамо, наступного разу попереджай, гаразд?
Попереджати? До своєї квартири? До сина? До внучки? До сім’ї, заради якої я все життя не шкодувала себе? Я відмовляла собі у всьому, аби йому було добре. А тепер – чужа. Зайва.
Два місяці я дзвонила, щоб побачити онучку. Весь час були причини — «хворіємо», «незручно», «не зараз». А потім з’ясувалося, що батьки невістки живуть за кордоном і навіть по відеозв’язку з онукою не спілкуються.
Але їхня дочка, моя невістка, не рветься до них. Не сумує. Зрозуміло, вона така ж черства. А син? Мій син став, як вона. Байдужим.
– Мамо, ти вічно ниєш. Тобі все не подобається. Ти псуєш мені настрій. У тебе ж подруги є — ось із ними й спілкуйся. Після твоїх дзвінків я взагалі не можу зібратися. І взагалі, про що щодня розмовляти? — випалив він одного разу. Без сорому. Без жалю.
І ось тепер я сиджу сама у своїй тихій квартирі. Без дзвінків, без гостей, без торта та без онуки. Знаю, якщо щось трапиться, він і не дізнається.
Хіба хтось зі знайомих здогадається йому зателефонувати. Моя подруга живе життям своїх дітей та онуків, а я — спогадами про те, як колись мала сина, який кликав мене «мамою» з ніжністю… а тепер просто просить не дзвонити.
От і живу. Мовчки. І з болем…
Як ви вважаєте, чому відносини з близькими людьми можуть ставати настільки відчуженими, і чи можна виправити таку ситуацію?
Чому наше бажання бути частиною життя своїх дітей та онуків часто сприймається як нав’язливість, і як ми можемо знайти баланс між турботою та повагою їхніх особистих кордонів?
Не забувайте ставити вподобайки та писати коментарі!
