— Ти що, справді розказала дітям, що їхня мама їх покинула, бо поїхала на роботу? — голос Віктора тремтів від обурення.
Він стояв посеред кухні-вітальні, слухаючи п’ятирічного сина, і ніяк не міг повірити, що ця абсурдна розмова відбувається в його власному домі.
Антоніна Павлівна першою відвела погляд, її обличчя скривилося.
— Та що ти вигадуєш? Ніхто такого не казав. Я лише пояснила, що діткам потрібна жінка поруч. Сім’я має бути сім’єю, а не прохідним двором: сьогодні один вдома, завтра інший поїхав.
— А я тоді щойно що почув? — Віктор різко підвищив тон. — Син мене прямо запитав, чи Лариса стане їхньою новою мамою, якщо Ольга знову їх «кине». Це він сам вигадав, так?
Лариса, що сиділа скраю столу, різко поставила чашку, аж дзенькнуло.
— Вітьку, я взагалі не знала, що так вийде. Твоя мама сказала, що ти затримуєшся на роботі, Ольга у відрядженні, діти нудьгують, і ми могли б просто посидіти разом. Я думала, це буде звичайна вечеря.
— Мамо, ти зовсім глузду з’їхала?! Моя дружина жива-здорова, поїхала у відрядження — а ти вже встигла дітям нову маму привести?! Що це за вистави про «правильну маму»?! Ану забирай цю пані, і щоб я вас обох тут більше й близько не бачив!
Лариса миттєво зблідла, злякано підвелася.
— Вікторе, не треба мене так ображати. Я тобі повторюю: я нічого не знала про її плани.
— Тоді збирайся і йди. До тебе в мене значно менше претензій, ніж до неї.
Антоніна Павлівна презирливо смикнула плечем, наче її це не стосувалося.
— Дуже гарно. Рідний син виставляє матір за двері, зате дружина в нього свята. По п’ять днів дитини не бачить, роз’їжджає по містах, а винна чомусь я.
— Вона працює, мамо. Працює. І поїхала саме тому, що ми разом вирішили, що нам потрібна велика премія.
Віктор уже не кричав, а говорив твердо, майже карбуючи слова. Почувши цей тон, Антоніна Павлівна нарешті перестала вдавати із себе скривджену господиню. Він підійшов до столу і простягнув руку.
— Ключі.
— Що таке?
— Ключі від нашої квартири. Ти більше сюди сама не заходиш.
До цього вечора Віктор щиро вірив, що складні стосунки між Ольгою та його матір’ю можна якось пережити. Не налагодити — на це він вже давно не сподівався, — але принаймні тримати їх у певних рамках.
Антоніна Павлівна не злюбила невістку майже з першої зустрічі. Ольга здавалася їй надто самостійною, занадто зайнятою роботою і зовсім не схожою на ту жінку, яку мати колись у думках обрала для сина.
Цією жінкою багато років була Лариса, донька давньої знайомої Антоніни Павлівни. Жодного роману у Віктора з нею ніколи не було. Вони бачилися на сімейних святах, кілька разів разом їздили великою компанією за місто, могли спокійно поговорити, але не більше.
Антоніна Павлівна колись намагалася натякати синові, що Лариса «домашня, спокійна і чудово розуміє, що таке справжня сім’я». Віктор лише відмахувався від цих розмов.
Потім у його житті з’явилася Ольга.
На той час Ольга вже кілька років працювала у великій торговій компанії, займалася регіональними постачаннями і звикла покладатися лише на себе.
Вона не чекала, що чоловік повністю її забезпечуватиме, не вимагала від Віктора дорогих подарунків і загалом дуже тверезо ставилася до грошей.
Після народження першої дитини вона вийшла на роботу раніше, ніж планувала. З другою дитиною засиділась довше, але й тоді частину завдань брала додому, працюючи віддалено.
Антоніна Павлівна зовсім цього не розуміла.
— Куди ви всі так поспішаєте? — допитувалася вона сина. — У тебе ж пристойна зарплата. Їй що, вдома не сидиться?
— Мамо, їй подобається працювати.
— Жінці з двома дітьми має подобатися щось зовсім інше.
Спочатку Віктор сперечався. Потім просто перестав відповідати. Ольга теж намагалася не розпалювати ворожнечу.
Вона запрошувала свекруху на дні народження, дозволяла бачитися з онуками, не забороняла забирати їх на прогулянки. Але справжньої близькості між жінками так і не склалося.
Особливо сильно Антоніну Павлівну дратували відрядження Ольги. Їх було не так уже й багато — кілька разів на рік по два-три дні, — але свекруха сприймала кожну таку поїздку як особистий доказ того, що невістка «зовсім не сімейна».
За вісім років шлюбу Ольга встигла засвоїти одну просту істину: якщо Антоніна Павлівна запитує про щось надто ласкаво, то слідом обов’язково буде докір чи осуд.
Спочатку це стосувалося дрібниць: чому діти йдуть у садок, якщо бабуся готова посидіти? Чому вечерю іноді замовляють готовою? Чому Ольга в суботу йде на манікюр, а Віктор тим часом гуляє з дітьми? Згодом питання ставали дедалі жорсткішими.
— А тобі не соромно, що син сам собі сорочки прасує? — одного разу спитала свекруха при гостях.
— Ні, — спокійно відповіла Ольга. — Він цілком уміє користуватися праскою.
— Я Віктора не для цього виховувала.
— А для чого тоді?
Віктор тоді одразу втрутився.
— Мамо, досить.
Антоніна Павлівна замовкла, але потім два дні скаржилася синові, що невістка «розмовляє з нею як із чужою». Він вислухав і знову попросив не втручатися.
Саме тому йому здавалося, що ситуація під контролем: він же не мовчав, не погоджувався з матір’ю, не дозволяв їй відкрито командувати Ольгою.
Та Ольга дивилася на ситуацію зовсім інакше. За її словами, Віктор щоразу гасив лише окремий вогонь, але вперто не бажав визнавати, що всі ці займання влаштовує одна й та сама людина.
— Ти після кожного її скандалу кажеш їй: «Мамо, не лізь», — якось втомлено промовила вона. — А вона за місяць знову знаходить інший шлях, щоб втрутитися в наше життя.
— То що ж ти пропонуєш, Ольго? Зовсім з матір’ю не спілкуватися? — роздратовано запитав Віктор.
— Я просто хочу, щоб ти перестав удавати, що одна розмова щось виправляє, — твердо відповіла Ольга. — Це повторюється знову і знову.
— Але ж вона бабуся для наших дітей!
— Я ніколи не забороняла їй бути бабусею, — заперечила Ольга. — Мені не подобається, коли вона намагається стати головною дорослою в нашій родині.
Тоді вони посварилися, потім, як завжди, помирилися, і ця неприємна тема знову відійшла на другий план. Діти обожнювали бабусю. Антоніна Павлівна справді вміла розважати їх, часто приносила смачну випічку і пам’ятала про всі свята в садочку.
Якби не її постійні зауваження на адресу Ольги, її допомога була б дуже цінною. Саме це заважало Вікторові провести чітку межу раніше.
Про Ларису мати згадувала десь раз на кілька місяців.
Іноді це звучало цілком невинно.
— Уявляєш, Ларису на роботі підвищили, така розумниця, — могла вона сказати з приємною посмішкою.
Або: «Лариса квартиру собі сама купила, ось молодець!»
І майже завжди, через кілька хвилин, додавала щось на адресу Ольги. Непрямо, натяками, але Віктор чудово розумів, до чого хилить Антоніна Павлівна.
— Ось людина — і працює, і вдома все встигає, — зауважувала свекруха, явно порівнюючи невістку з донькою своєї давньої знайомої.
— Мамо, ти що, живеш у неї вдома, щоб це знати? — не витримав Віктор.
— Мені достатньо бачити, — відповіла Антоніна Павлівна, хитро посміхаючись. — Все видно і так.
— Тоді дивись на неї і радій, — сказав він. — Моя дружина до цього не має жодного стосунку.
Вікторові тоді здавалося, що він достатньо чітко розставляє акценти. Одного разу Ольга навіть висловила думку, що свекруха не шукає йому іншу дружину буквально, а просто прагне постійно показувати, ніби його вибір був невдалим.
Він тоді розсміявся. Надто вже безглуздою йому здавалася ідея, що мати, якій за шістдесят, розіграє справжню виставу з «відповідною жінкою».
Після того вечора йому вже не було до сміху.
Ольга вирушила у відрядження, яке мало тривати п’ять днів. Від успіху цієї поїздки залежала велика премія. Подружжя заздалегідь не витрачало ці гроші, але вже вирішило: якщо Ольга виконає план, вони нарешті візьмуться за ремонт кухні.
Вони жили в цій сімейній квартирі вже сім років, і ремонт робили поступово. Спальню оновили два роки тому, дитячу — минулого літа, а кухня залишалася кумедною сумішшю старого й нового.
Частину фасадів вже замінили, а до решти все ніяк не доходили руки. Старий ламінат місцями потерся, стіл давно хотілося змінити, і Ольга навіть зберегла кілька варіантів недорогого гарнітура.
— Потерпимо ще місяць, — сказав тоді Віктор. — Отримаєш премію — і закінчимо це без кредитів.
— Якщо отримаю, — усміхнулася Ольга.
— Отримаєш, — впевнено відповів він. — Ти ж заради неї вже другий місяць працюєш, не покладаючи рук.
Коли виявилося, що в дні відрядження Вікторові доведеться затримуватися на роботі, Антоніна Павлівна сама запропонувала свою допомогу.
— Я буду забирати дітей із садочка, — спокійно сказала вона. — Повечеряю з ними, дочекаюся тебе. Що тут такого складного?
Ольга не надто зраділа такій пропозиції.
— Може, краще я попрошу няню на ці п’ять днів? — запропонувала вона.
— І скільки ти їй віддаси? — спитав Віктор. — Мама справді зможе. Усього п’ять днів.
— Я пам’ятаю, що вона казала старшій доньці про мої поїздки, — тихо промовила Ольга, згадуючи колишні претензії свекрухи.
— Я поговорю з нею ще раз, — запевнив Віктор.
— Ти вже сто разів з нею говорив, — сумно констатувала дружина.
Та Віктор тоді все одно наполіг. Йому здавалося, що Ольга занадто рано чекає якогось підступу. Та й няню на вечірні години знайти за пару днів було б дуже непросто. Зрештою, Антоніна Павлівна була бабусею для їхніх дітей, любила їх і дійсно могла допомогти.
Перший день відрядження минув спокійно. Другий теж. Віктор повертався додому близько дев’ятої вечора, бачив чисту кухню, нагодованих дітей і матір, яка підкреслено нічого не говорила про Ольгу. Він навіть здивувався, що все вийшло нормально.
На третій день нараду несподівано скасували, і начальник відпустив відділ раніше. Віктор дорогою додому купив дітям морозиво і написав матері, що буде за хвилин сорок. Вона повідомлення так і не прочитала.
Двері своєї квартири він відчинив ключем і спершу почув голоси, що долинають з кухні.
— От, бачите, як добре, коли мамочка вдома, — говорила Антоніна Павлівна надто голосно. — Лариса і суп зварила, і вас нагодувала, і нікуди не поспішає.
— Я суп не варила, — тихо заперечила Лариса. — Ви ж самі його принесли.
— Яка різниця? — махнула рукою Антоніна Павлівна.
— Ти ж могла б зварити.
— Ти вмієш готувати.
Віктор завмер у передпокої.
Потім він почув голос сина, п’ятирічного Вітька:
— Бабусю, а Лариса буде тепер нашою мамою, якщо наша мама знову поїде?
Ось тоді Віктор і увійшов на кухню.
Далі все сталося дуже швидко. Віктор попросив старшу доньку відвести брата в кімнату і увімкнути йому мультфільм. Діти пішли, але старша дівчинка дивилася на батька так насторожено, що у нього все всередині стиснулося від болю.
Лариса почала виправдовуватися. Мати — сперечатися, підвищуючи голос. За кілька хвилин Віктор вже вимагав ключі і велів їм обом негайно йти з його квартири.
— Я тобі ключі дала не для того, щоб ти мене ними шантажував! — обурено заявила Антоніна Павлівна.
— Це я тобі їх дав, — відповів Віктор, ледь стримуючи гнів. — Від моєї квартири.
— Від нашої сімейної квартири, де мої внуки живуть! — не здавалася свекруха.
— Саме так, — кинув Віктор. — І ти більше не будеш приходити сюди без мене або Ольги.
Лариса піднялася першою. Її обличчя було блідим.
— Антоніно Павлівно, віддайте йому ключі, — промовила вона. — Я не хочу в це взагалі вплутуватися.
— Звісно, ти тепер хороша! — роздратовано кинула свекруха, злісно поглянувши на неї.
— Я і до цього не погоджувалася нікого замінювати, — твердо відповіла Лариса. — Ви сказали, що просто попросили допомогти з дітьми.
Антоніна Павлівна з грюкотом дістала зв’язку ключів зі своєї сумочки і поклала її на стіл так, ніби робила величезну послугу.
— Візьми, — процідила Антоніна Павлівна, намагаючись сховати гіркоту за удаваною зневагою. — Згодом і сам зрозумієш, що я мала рацію.
— Мамо, прошу, йди, — спокійно, але твердо відповів Віктор. Коли двері за жінками зачинилися, він не відчув жодного полегшення.
Чоловік одразу пішов до дітей. Старша донька сиділа на ліжку, здавалось, глибоко замислившись, а Вітько вже дивився мультфільм і, на щастя, майже забув про ту неприємну сцену на кухні.
— Тату, а мама вже приїде? — тихенько поцікавилася донька.
— Звісно, донечко. Вона обов’язково повернеться.
— Бабуся казала, що для мами робота важливіша за нас, — несміливо промовила дівчинка.
Саме тоді Віктор усвідомив, що справа не обмежувалася сьогоднішнім вечором.
— Коли вона тобі таке казала?
Донька лише знизала плечима.
— Вчора. І позавчора. Вона ще сказала, що справжня мама ніколи не залишає маленьких дітей.
Віктор опустився поруч.
— Послухай мене уважно, донечко. Мама поїхала у відрядження. Вона працює. Вона ніколи вас не кидала і не кине. Зрозуміла?
— А чому тоді бабуся так казала?
На це запитання Віктор не знайшов гідної відповіді.
Ользі він зателефонував, щойно діти лягли спати. Спочатку хотів пом’якшити ситуацію, розповісти все делікатно, але швидко зрозумів, що це лише погіршить.
— Щось трапилося? — стривожено запитала Ольга після кількох його слів. — Ти говориш якось дивно.
— Я сьогодні раніше приїхав. Мама була тут із дітьми. І Лариса теж.
— Яка Лариса?
— Та сама, про яку ти й думаєш.
Ольга замовкла.
— І що далі? — нарешті видихнула вона.
Віктор розповів усе без прикрас: і про «правильну маму», і про запитання сина, і про розмову зі старшою донькою.
— Я завтра ж виїжджаю додому, — рішуче заявила Ольга.
— Ольго, у тебе ж ще цілий робочий день.
— Мені байдуже.
— Але ж ти втратиш ту велику премію, — зауважив він, згадавши про ремонт на кухні.
— Ти зараз серйозно пропонуєш мені залишитись, після того, як твоїй матері дали три дні спокійно переконувати наших дітей, що я їх покинула?
— Я не про це. Я просто кажу, що діти зараз зі мною. Я їм усе пояснив.
— П’ятирічному сину? А старшій доньці скільки ти ще будеш пояснювати? Ти взагалі усвідомлюєш, що вона робила?
— Усвідомлюю.
— Ні, Вікторе. Якби ти усвідомлював це раніше, ти б не вмовляв мене залишати дітей з нею.
Ця фраза зачепила його значно сильніше, ніж він очікував.
— Я не міг знати, що вона дійде до такого.
— А я тебе попереджала.
— Ти попереджала, що вона буде говорити гидоти про твою роботу. Але не про те, що вона приведе Ларису і почне готувати дітям нову матір.
— І цього було мало? — з гіркотою запитала Ольга.
Розмова закінчилася на поганій ноті. Віктор сидів сам на кухні, дивився на старі фасади, що вицвіли від часу, і вперше подумав, що великої премії, на яку вони так розраховували, найімовірніше, не буде.
Наступного вечора Ольга повернулася. Вона майже не спала, була роздратована і виснажена довгою дорогою, але насамперед кинулася до дітей. Молодший міцно обійняв її і відразу почав розповідати про садок. Старша донька довго стояла поруч, притискаючись, а потім запитала:
— Мамо, ти знову скоро поїдеш?
— Можливо, колись по роботі й доведеться. Але не зараз, люба.
— А нас зовсім не залишиш?
Ольга присіла перед нею.
— Зовсім — ніколи, моя рідна. Звідки такі думки?
— Бабуся казала, що якщо мама обирає роботу, то діти їй заважають.
Після цієї розмови, вже пізно ввечері, подружжя знову взялося до обговорення.
— Я хочу, щоб твоя мати більше ніколи не залишалася з дітьми наодинці, — твердо сказала Ольга.
— Згоден.
— Не просто «поки все не заспокоїться». А взагалі.
— Добре.
— І ключів від квартири в неї теж більше не буде.
— Я вже їх забрав, — відповів Віктор.
— І ти сам будеш пояснювати родичам, чому так сталося.
Тут Віктор напружився.
— Яким родичам? Я нікому нічого розповідати не збираюся.
— Вона сама розповість. Повір мені.
Ольга мала рацію.
Через два дні Віктору подзвонила тітка. Потім двоюрідний брат. Потім сестра. У всіх була одна й та ж версія: Антоніна Павлівна просто допомагала онукам, Ольга влаштувала справжній скандал через «безневинну розмову», а Віктор під впливом дружини вигнав рідну матір з дому.
— Ти взагалі при своєму розумі, Вікторе? — запитала сестра, не стримуючи обурення. — Мама три доби моталася до вас щодня, забирала дітей, а ви її тепер ворогом зробили?
— Вона говорила моїм дітям, що їхня мати їх покидає, — ледве стримуючи гнів, пояснив він.
— Ну, невдало сказала. Можна ж було просто поговорити.
— Я поговорив. Ключі забрав.
— І дітей їй тепер зовсім не даєте?
— Наодинці — ні.
Сестра образилася. Через тиждень вона відмовилася взяти племінників на вихідні, хоча раніше сама завжди пропонувала свою допомогу.
— У мене свої справи, — сухо відповіла вона. — Ви тепер такі принципові, тож самі й давайте раду.
Великої премії Ользі так і не виплатили. Керівник навіть не сперечався: умови проєкту були відомі заздалегідь, і вона зірвала останній день. Гроші, на які розраховували для ремонту кухні, зникли ще до того, як встигли потрапити на рахунок.
Довелося шукати няню.
Спочатку на три вечори на тиждень, потім на чотири. За перші місяці роботи няні пішла майже вся сума, яку подружжя додатково відкладало на ремонт. Нові фасади так і залишилися лише в мріях, а Віктор почав дратуватися щоразу, коли бачив збережені Ольгою фотографії гарних кухонь.
Суперечки з родичами тривали ще майже місяць. Причому кожен, хто дзвонив, знав історію трохи по-різному. Одним Антоніна Павлівна казала, що Лариса випадково зайшла на чай.
Іншим — що Ольга сама нібито просила знайти допомогу на час поїздки. А третім — що п’ятирічний Вітько «щось не так зрозумів».
Віктор спочатку намагався пояснювати кожному докладно. Але потім втомився.
— Я не збираюся обговорювати це вдесяте, — сказав він двоюрідній сестрі. — Мама говорила дітям, що Ольга їх покидає. Для мене цього достатньо.
— Ну, слова можна по-різному зрозуміти, Вікторе.
— Дитина запитала про нову матір. Що тут ще розуміти?
— Антоніна Павлівна просто дуже переживає за своїх онуків.
— Тоді хай турбується про онуків у себе вдома, — відрубав Віктор, відчуваючи, як у ньому закипає втома.
Ольга, випадково почувши частину цих розмов, злилася ще дужче. Її особливо дратувало те, що замість обговорювати вчинок Антоніни Павлівни, рідні зосередились на тому, чи «правильно» Віктор повівся з матір’ю.
— Тобто питання вже не в тому, навіщо вона таке дітям казала? — гірко запитала Ольга чоловіка. — Тепер головне, чи мав ти право забрати у неї ключі?
— Для них, схоже, так, — Віктор лише зітхнув.
— Чудово влаштувалися, — процідила Ольга.
Спочатку Вікторові здавалося, що дружина несправедливо виливає гнів на всю його рідню. Але згодом сестра справді перестала допомагати з дітьми.
Тітка, яка раніше щороку запрошувала їх на сімейні свята, цього разу не подзвонила. А один із двоюрідних братів при зустрічі дошкульно запитав, чи не треба тепер з Ольгою заздалегідь узгоджувати кожне слово.
Після цього Віктор остаточно припинив сперечатися з дружиною на тему «вони тут ні до чого». Звісно, не всі були залучені, але наслідки материної витівки вийшли далеко за межі їхньої квартири.
Няню вдалося знайти лише через знайомих. Жінці було сорок вісім років, раніше працювала вихователькою, і вона погодилася приходити ввечері, забирати дітей із садочка й залишатися до повернення батьків. Коштувало це відчутно. Якщо раніше подружжя могло відкладати частину зарплати, то тепер майже всі вільні гроші йшли на оплату няні.
— Ось тобі й велика премія, — якось похмуро зауважила Ольга, переказуючи чергову суму за послуги. — Тільки тепер ми ремонтуємо не кухню, а наслідки чужої дурості.
Віктор хотів заперечити, що няня все одно могла б знадобитися згодом, але промовчав. У цій ситуації сперечатися було безглуздо. Якби його мати не влаштувала свою «виховну акцію», то кілька місяців вони точно обійшлися б без цих витрат.
Найнеприємнішим було те, що Ольга не звинувачувала його в прямій змові. Віктор навіть волів би відкрите обвинувачення — на нього було б легше відповісти. Натомість вона говорила інше.
— Ти знав, як вона до мене ставиться, але все одно вирішив, що я перебільшую.
— Я помилився, — визнав Віктор.
— Так. І розплачуватися тепер будемо всі.
— Але ж я її вигнав. Ключі забрав. Що ще мені треба було зробити?
— Зараз — нічого. Я кажу про те, що було до цього.
Іноді розмова на цьому закінчувалася. Інколи вони знову починали сперечатися. Віктор захищався: він не міг заздалегідь передбачити конкретний вчинок матері.
Ольга відповідала, що конкретний — ні, але сам напрямок її дій був очевидний роками. Жоден не міг повністю переконати іншого.
Діти теж додавали складнощів. Молодший син досить швидко перестав згадувати про «нову маму». Старша донька, яка була вже більшою, чула більше і сприймала гостріше. Якось вона відмовилася їхати на день народження до Вікторових родичів, бо вирішила, що там буде бабуся.
— Я не хочу, щоб вона знову про маму щось погане говорила, — тихо промовила дівчинка.
Після цього Віктор сам подзвонив родичам і відмовився від свята. Нікому він не пояснював причини. Просто сказав, що їхня родина не прийде.
Лариса подзвонила лише один раз.
— Вікторе, я хочу ще раз сказати, що нічого не знала, — заговорила вона. — Твоя мама сказала, що Ольга у відрядженні, ти приїдеш пізно, а діти мене знають. От і все.
— Я зрозумів, — відповів Віктор.
— Вона про «правильну маму» вже при дітях сказала. Мені самій стало дуже ніяково.
— Чому ти тоді одразу не пішла?
Лариса помовчала.
— Бо розгубилася. Та й ти прийшов хвилин через десять. Я не збиралася нікого у тебе відбивати, якщо ти про це.
— Я вже ні про що таке не думаю, — втомлено сказав Віктор.
Більше вона не з’являлася.
З Антоніною Павлівною Віктор не спілкувався майже пів року. Вона телефонувала спочатку щодня, потім рідше. Писала повідомлення, передавала через родичів, що «син колись одумається». Жодних вибачень не було.
Ольга поступово перестала запитувати про свекруху. З дітьми стало спокійніше. Старша донька ще кілька тижнів поверталася до теми Лариси, але потім, здавалося, відпустила це.
Тільки от сімейне життя після тієї історії все одно змінилося. Ольга тепер болісно реагувала на будь-яку фразу про допомогу родичів. Вікторові здавалося, що дружина автоматично чекає підступу навіть від його сестри. Він кілька разів намагався сказати про це, і кожна розмова закінчувалася одним і тим же.
— Я чекала підступу від твоєї матері, і виявилася правою.
— Але сестра тут до чого?
— Сестра після її дзвінка перестала навіть дітей брати до себе.
— Бо ви з нею теж наговорили одна одній.
— Звісно. Тепер уже я винна.
— Я цього не казав.
Місяців через п’ять після скандалу Антоніна Павлівна подзвонила Вікторові з незнайомого номера.
Він скинув.
За хвилину прийшло повідомлення:
— Це я. Просто хочу почути, як ти.
Він нічого не відповів.
Через тиждень вона знову подзвонила. Цього разу Віктор був на роботі й усе-таки зняв слухавку.
— Чого ти хочеш? — запитав він, ледь стримуючи роздратування.
— Нічого. Голос твій почути, Вітьку.
— Почула.
— Вітю, пів року минуло, — голос матері звучав уже не так упевнено.
— І що?
— Я що, мушу померти, щоб ти перестав на мене злитися?
— Мамо, тільки не починай, — Віктор потер скроні.
Розмова тривала близько трьох хвилин. Потім, за два тижні, був ще один дзвінок. Потім ще.
Віктор не розповідав Ользі. Не тому, що вирішив таємно повернути матір у життя сім’ї. Він, як і раніше, не збирався давати їй доступ до дітей і не хотів приводити її додому. Але зовсім не відповідати виявилося важче, ніж він думав.
Так минув майже місяць. Якось увечері Ольга випадково глянула на робочий телефон Віктора, який він приніс додому. Серед останніх викликів вона побачила знайоме ім’я — Антоніна Павлівна. Це стало для неї як удар, адже розмови про матір були під табу.
— Ти з нею спілкуєшся? — голос Ольги був тихий, але Віктор одразу зрозумів, що кривити душею марно.
— Інколи, — видихнув він. — Вона дзвонить.
— І давно це триває?
— Кілька тижнів вже…
— І чому мені нічого не казав?
— Бо знав, що саме так відреагуєш, Ольго.
— Отже, проблема в моїй реакції, а не в тому, що ти приховував? — у її очах спалахнув болісний докір.
— Олю, ну ти ж розумієш! Я ж її до дітей не пускав. Ключі не давав. Вдома не приймав! Просто кілька разів поговорив з матір’ю телефоном…
— З тією матір’ю, яка нашій доньці розповідала, що я їх покинула?
— Я пам’ятаю, — зітхнув він. — Усе пам’ятаю.
— Тоді навіщо ж ти це від мене ховав?
Віктор важко провів долонею по обличчю, ніби стираючи втому.
— Вона все одно моя мама, Олю. Так, я на неї серджуся. Я й досі не пробачив їй того. Але ж я не можу просто взяти й викреслити її з життя, ніби її й не існувало.
Ольга довго дивилася у вікно, за яким вже згущувалися сутінки.
— А я, — нарешті промовила вона, — не можу зробити вигляд, що все це не мало жодного значення.
Приховані розмови Віктора з матір’ю були лише верхівкою айсберга, що створив нову напругу. Після тієї моторошної історії Ольга почала заздалегідь перевіряти будь-які домовленості, які стосувалися дітей.
Якщо Віктор казав, що його сестра може допомогти з малечею, дружина неодмінно питала, чи обговорювала сестра це питання з Антоніною Павлівною. А коли мова заходила про родинні свята, Ольга першим ділом уточнювала, чи буде там свекруха.
— Ти розумієш, що так теж неможливо жити? — не витримав Віктор одного вечора. — Постійні перевірки, постійна підозра…
— Як саме? — Ольга підняла на нього втомлені очі.
— Ну, нібито кожен мій родич щомиті готовий привести нашим дітям чергову «нову маму», — у його голосі бриніло роздратування.
— Я так не думаю, — тихо відповіла вона.
— Тоді навіщо щоразу все перевіряєш?
Ольга з легким стукотом поставила чашку на стіл.
— Бо минулого разу я вирішила тобі довіритися. Повірила, що ми обійдемося без няні. І чим це обернулося, Вікторе? Чим? — гірко запитала вона.
— Я вже визнав, що був неправий, — пробурмотів він.
— А я вже визнала, що не хочу повторювати таку помилку.
Вони обоє відчували, що справа вже давно не лише в Антоніні Павлівні. Її вчинок залишив глибоку тріщину у їхньому шлюбі. Тепер Ольга підсвідомо чекала, що Віктор знову може недооцінити якусь загрозу, а Віктор, своєю чергою, дратувався від самого вигляду її недовіри.
І все ж, життя тривало. Сім’я, попри все, продовжувала свій звичайний ритм. Вони возили дітей до садочка, разом ходили за продуктами, ретельно рахували кожну витрачену гривню.
Часом сперечалися через дрібниці, а інколи навіть вдавалося нормально провести вихідні. Про розлучення серйозно не йшлося ніколи. Між ними все ще залишалося надто багато справжнього, хоча колишньої легкості вже не було й сліду.
Вони не розійшлися. Ні того вечора, ні будь-коли потім. Їх утримували разом двоє дітей, їхня спільна квартира, робота, повсякденні турботи та ще досить багато щирих почуттів, щоб не зруйнувати все дощенту.
Та правило Ольги залишалося незмінним. Антоніна Павлівна не бачилася з онуками без присутності Віктора, і тим більше ніколи не залишалася з ними наодинці. Перші місяці після того випадку вона взагалі їх не бачила.
Віктор продовжував інколи дзвонити матері, але робив це лише з роботи. Додому її, звісно, не запрошував. Ольга знала про ці дзвінки і не заперечувала, але сама з Антоніною Павлівною більше не спілкувалася.
Кухню вони так і не відремонтували того року. Старі, потерті фасади так і залишилися поруч із кількома новими елементами, що лише підкреслювало незавершеність. Гроші, які планували витратити на повне оновлення, більшість з яких мала стати великою премією Ольги, майже повністю пішли на оплату няні.
Іноді старша донька, зі своєю дитячою щирістю, питала Ольгу:
— Мамо, а чому тоді бабуся вирішила, що тебе можна кимось замінити?
Ольга щоразу відповідала майже однаково, але з відчутною гіркотою:
— Тому що дорослі, доню, теж іноді чинять дуже нерозумно. І думають, що мають право вирішувати за інших.
Віктор зазвичай чув цю відповідь з сусідньої кімнати. Мовчав, нічого не додаючи. Він надто добре пам’ятав той вечір, його наслідки та той біль, що оселився у серці Ольги, аби знову сперечатися…