— Відчиняй ворота! Зіна з чоловіком та дітьми вже їдуть! — цей дзвінкий голос Тамари Львівни пролунав з її машини, розбиваючи ранкову тишу, наче грім серед ясного неба.
Поліна так і застигла біля садової лавки, стискаючи в руці пензлик, яким щойно фарбувала огорожу. Сонце вже з дев’ятої години припікало спину, обіцяючи нестерпно спекотний серпневий день.
Свіжа фарба мерехтіла на дерев’яних планках, а поруч на траві, чекаючи свого часу, лежала викрутка. Перед фарбуванням Поліна підтягнула нею розхитані кріплення.
Машина свекрухи стояла прямо перед зачиненими воротами, Тамара Львівна навіть не вийшла з салону. Опустивши вікно, вона нетерпляче показувала рукою в бік воріт.
— Поліно, ну чого ти стоїш? Відчиняй вже швидше! Я зажену машину у двір. Зіна буде десь за сорок хвилин.
Поліна обережно поклала пензлик на край банки, намагаючись не забруднити свіжопофарбовану поверхню. Голос її звучав на диво спокійно, хоча всередині вже наростала хвиля здивування:
— А навіщо Зіна взагалі їде до нас усією родиною?
— Як навіщо? Пожити ж!
Свекруха сказала це так буденно, так спокійно, ніби йшлося про найочевиднішу річ у світі, що Поліна спершу подумала, ніби не розчула.
— Де пожити?
— Тут. У вас.
— І з чоловіком, і з дітьми?
— Ну не залишить же вона їх самих у місті, — розсміялася Тамара Львівна, не помічаючи дивного виразу на обличчі невістки.
— Канікули тривають, погода чудова. Дітям тут просто роздолля буде!
Поліна взяла шматок ганчірки й повільно витерла забруднені фарбою пальці. Її наступне питання прозвучало тихо, але з виразною твердістю:
— На який термін вони приїжджають?
— До кінця серпня. Може, навіть раніше з’їдуть, якщо всі питання швидко вирішаться. Ну чого ти, Поліно, відчиняй вже ворота, сонце прямо в обличчя світить!
Поліна перевела погляд з воріт на свекруху, а потім знову на ворота. На її обличчі з’явився рішучий вираз.
— Ні. Спочатку ви мені поясните, з якого моменту родина Зіни збирається жити в моєму домі до кінця серпня.
Усмішка на обличчі Тамари Львівни помітно зів’яла. Вона вже не виглядала такою впевненою.
— Федот тобі хіба нічого не говорив?
— Вчора він згадував, що у Зіни виникли проблеми з орендованою квартирою.
— Ну от бачиш.
— І все. Більше ні слова.
— Значить, просто не встиг договорити.
— Судячи з усього, Зіна вже в дорозі з речами, домовлятися пізно. Думаю, час на розмови минув.
Тамара Львівна нарешті заглушила двигун своєї машини, здається, усвідомивши, що ситуація не така проста, як їй здавалося.
— Поліно, не створюй проблем на рівному місці. Зараз Федот вийде і все тобі детально пояснить.
Але Поліна вже чудово розуміла найголовніше: хтось вирішив, що її згода в цій ситуації — це лише остання, і до того ж абсолютно необов’язкова, частина їхнього грандіозного плану.
Напередодні ввечері Федот і справді розповідав про сестру. Вони якраз вечеряли на затишній веранді, коли чоловікові зателефонувала мати. Після тієї розмови він повідомив, що Зіна мала неприємну сварку з власником їхньої орендованої квартири.
Сестра Федота вже кілька років поспіль винаймала житло разом зі своїм чоловіком Андрієм та двома дітьми — дев’ятирічним Єгором і шестирічною Лізою. Район їх цілком влаштовував: школа була поруч, Андрію було зручно добиратися до роботи, та й магазини знаходились у пішій доступності.
Проте на початку літа власник квартири раптово вирішив змінити умови оренди. У місті саме відбувалося кілька великих заходів, і влітку сюди приїздило чимало туристів.
Господар порахував, що подобова оренда принесе йому значно більше грошей. Зіні поставили ультиматум: або вона платить помітно дорожчу суму, або мусить звільнити квартиру.
— Яка неприємність, — сказала тоді Поліна, відчуваючи щире співчуття. — Сподіваюся, вони швидко знайдуть інший варіант.
— Мама теж дуже переживає, — лише відповів Федот, і на цьому розмова про Зіну тоді й завершилася.
Ані слова про те, що вже наступного ранку до їхніх воріт приїде ціла родина з валізами, коробками та дитячими велосипедами, чоловік не вимовив.
І якби Тамара Львівна з’явилася хоча б на півгодини пізніше, Поліна, можливо, таки почула б продовження цієї історії вже від самого Федота.
Але свекруха вирішила випередити всіх, зруйнувавши будь-які шанси на мирне обговорення.
Будинок, біля якого вона тепер терпляче чекала відкриття воріт, був власністю Поліни.
Ділянка дісталася їй від діда кілька років тому. На ній тоді стояв лише старий, маленький будиночок, який вже зовсім не годився для постійного проживання.
Поліна спершу просто хотіла його відремонтувати, але після консультації з будівельниками швидко зрозуміла: розумніше буде збудувати все наново.
Вона оформила всі необхідні документи, стару споруду розібрали, і на її місці поступово, цеглинка за цеглинкою, з’явився новий, сучасний дім.
Будівництво розтягнулося надовго. Поліна не намагалася завершити все за один сезон, бо розуміла, що це нереально. Коли основні роботи були вже закінчені, вона продала свою однокімнатну квартиру в місті, а всі отримані гроші вклала у завершення будинку.
Так з’явилися зручна, простора кухня, сучасне опалення, повноцінний санвузол, три світлі спальні та затишна вітальня. За кілька місяців Поліна остаточно перебралася за місто.
До найближчого великого міста було близько сорока кілометрів. Для щоденних поїздок це, звісно, не ідеальна відстань, але Поліні дуже подобалася тиша, мальовнича ділянка та можливість щоранку виходити на власне подвір’я, а не у спільний під’їзд багатоквартирного будинку.
Федота тоді в її житті ще не було.
Вони познайомилися набагато пізніше, коли Поліна привезла свою машину на планове обслуговування. Федот працював майстром-приймальником в автосервісі, і відразу вразив її своєю манерою.
Він пояснював усе без поблажливого тону, не намагаючись нав’язати зайвих робіт. Після другого візиту на сервіс він наважився попросити її номер телефону.
Майже цілий рік вони просто зустрічалися, пізнаючи одне одного.
Потім Федот переїхав до Поліни. Кілька місяців спільного життя показали, що їм удвох дуже комфортно, вони чудово ладнають. І тільки після цього вони офіційно зареєстрували свій шлюб.
Федот ніколи не мав ілюзій щодо питання власності. Він прекрасно знав, звідки взялася ця ділянка, на які гроші добудовувався дім і хто є єдиним власником у всіх документах.
Тому те, що відбувалося зараз, дивувало Поліну вдвічі більше, ніж могло б.
Вона почула легкий скрип — це відчинилися вхідні двері будинку.
Федот вийшов на ґанок у футболці та домашніх штанах. Одного погляду на машину матері та її нетерпляче обличчя вистачило, щоб він одразу все зрозумів.
— Мамо, ти вже тут?
Федот не встиг закінчити питання, як Тамара Львівна вже жваво відгукнулася з машини. Вона не розуміла, чого вони зволікають, адже Зіна з родиною мала приїхати з хвилини на хвилину, а в домі, схоже, ще нічого не було готове для гостей.
Поліна повернулася до чоловіка, дивлячись йому просто у вічі. Вона підозрювала, що Федот міг щось приховати.
— Ти знав, що твоя сестра збирається переїхати до нас сьогодні і житиме тут аж до кінця серпня? — запитала вона, навмисно наголошуючи на кожному слові.
Федот завагався лише на мить, але цієї секунди вистачило, щоб усе стало зрозуміло.
— Вчора мама телефонувала…
— Я не питаю, хто телефонував, Федоте. Я питаю, чи знав ти.
— Так, знав.
Поліна повільно кивнула, її губи стиснулися.
— Цікаво.
— Поліно, я збирався зранку все обговорити з тобою.
— Зараз саме ранок.
— Я прокинувся лише півгодини тому.
— А Зіна вже в дорозі, — холодно відповіла Поліна.
Федот обернувся до матері, на його обличчі з’явилося здивування.
— Мамо, я ж просив тебе, спочатку я маю поговорити з Поліною.
— А чого там розмовляти? — здивувалася Тамара Львівна, ніби він сказав якусь дурницю. — Ти сам же казав, що сестрі треба допомогти.
— Допомогти — це одне, — поправив Федот. — А те, що вона сьогодні вже заселяється, я не говорив.
— Ну, значить, я трохи прискорила процес, — знизала плечима свекруха.
Поліна ледь чутно посміхнулася. Оце «трохи» особливо припало їй до душі. Усю цю історію Поліна згодом склала докупи з розповідей. Учора ввечері Тамара Львівна зателефонувала синові одразу після розмови із Зіною.
Донька тоді скаржилася, що гарні варіанти оренди розбирають миттєво, а платити господарю квартири підвищену суму вони з Андрієм зовсім не хотіли.
Тамара Львівна тоді знайшла рішення блискавично. У Федота ж є великий будинок! Три спальні! Свій двір! До міста можна на машині їздити, а дітям влітку на свіжому повітрі точно буде краще. А головне — це ж абсолютно безкоштовно.
Федот, почувши про сестрині клопоти, справді відповів:
— Звісно, треба допомогти.
Він мав на увазі, що ввечері або вранці обговорить ситуацію з Поліною, і вони разом вирішать, чим саме можуть допомогти. Але Тамара Львівна почула лише першу частину фрази. Через десять хвилин вона вже радісно телефонувала доньці.
— Збирайтеся! До кінця літа поживете у Федота!
— А Поліна не проти? — все ж таки запитала Зіна, хоча її голос звучав невпевнено.
— Та чому їй бути проти? Будинок великий!
Цієї відповіді зовиці вистачило. Вона не зателефонувала Поліні, не уточнила у брата, не поцікавилася, чи справді господарі готові прийняти чотирьох людей майже на місяць. Увечері Зіна з Андрієм почали збиратися, немов у довгу подорож.
До ранку в одну машину вони завантажили одяг, коробки з дитячими речами, ноутбук Андрія, постільну білизну та два велосипеди. В іншу вирушили решта сумок і складаний робочий стіл, бо Андрій працював віддалено і планував обладнати собі повноцінне місце в одній із кімнат.
Більше того, Зіна встигла змінити адресу для кількох доставок. Найближчими днями до будинку Поліни мали приїхати замовлення з інтернет-магазинів. Ніхто з майбутніх мешканців не вважав за потрібне повідомити про це господиню.
— Вони ж не чужі люди, — тим часом пояснювала Тамара Львівна, намагаючись пом’якшити ситуацію.
— Місця у вас повно. До вересня потерпите, зате Зіна з Андрієм за цей час відкладуть гроші. Потім спокійно знімуть інше житло.
Поліна притулила ганчірку до краю банки з фарбою і уважно подивилася на свекруху.
— А чому ж вони не можуть пожити у вас?
— У мене? — Тамара Львівна навіть вказала на себе пальцем, наче Поліна сказала щось абсолютно нелогічне.
— Так, у вас. У вас трикімнатна квартира.
— Поліно, ну ти порівняла! У мене звичайна міська квартира, а тут — будинок.
— Але ж три кімнати у вас є?
— Є. Але дітям буде тісно.
— Двоє дорослих і двоє дітей чудово вміщуються у трикімнатній квартирі.
— Андрій працює з дому! Йому тиша потрібна!
— Отже, одну кімнату можна виділити Андрію.
Тамара Львівна нахмурилася.
— А я тоді де маю знаходитись?
— У себе вдома.
Федот відвернувся, приховуючи мимовільну усмішку. Мати одразу це помітила.
— Тобі смішно?
— Ні, мамо.
— Мені теж потрібен спокій! Я звикла жити сама. Від дітей шум, біготня з ранку до вечора. Андрій постійно розмовляє по роботі. Зіна ще зі своїми сумками все займе, я через три дні збожеволію!
Поліна розвела руками.
— От і розібралися.
— З чим?
— З тим, чому вони їдуть сюди.
— Тому що тут зручніше!
— Ні. Не тому. А тому, що ви не хочете терпіти у себе шум, сумки, велосипеди та віддалену роботу Андрія. І тому вирішили, що все це потерплю я.
Тамара Львівна різко відчинила дверцята машини і нарешті вийшла.
— Господи, місяць залишився до осені!
— Саме так. Лише місяць. Тож у себе і розмістіть.
— У вас ділянка величезна!
— А у вас квартира вільна.
— Я не казала, що вільна! Я там живу!
— Я теж тут живу.
Свекруха замовкла на кілька секунд, її обличчя почервоніло від обурення. Поліна підняла банку з фарбою, її погляд був спокійний і рішучий.
— Ворота для переїзду я відкривати не буду.
— Ти серйозно?
— Абсолютно.
— А Зіна куди подінеться?
— Це питання варто було вирішити до того, як вона завантажила машину.
Поліна повернулася до лавки, де лежали її інструменти. Розмова для неї була закінчена. Для Тамари Львівни — явно ні. Вона швидко попрямувала до сина.
— Федоте, скажи їй!
— Що сказати?
— Щоб відкрила ворота!
— Мамо, це її дім. Я без неї взагалі не повинен був нічого обіцяти.
— Ти нічого не обіцяв? Ти ж сказав, що сестрі треба допомогти!
— Так. І збирався обговорити це з дружиною.
— А зараз що змінилося?
Поліна обернулася.
— Зараз з’ясувалося, що «допомога» чомусь означає місячне проживання чотирьох людей у моєму домі.
Тамара Львівна сплеснула руками.
— До кінця серпня, а не цілий місяць! Вже половина літа минула!
— Від цього мені має стати легше?
Свекруха подивилася на сина так, ніби саме він був зобов’язаний негайно відновити «правильний» порядок речей. Але Федот мовчав, дивлячись у бік.
Можливо, саме в цей момент Федот нарешті усвідомив усю абсурдність ситуації, яку Тамара Львівна зранку так старанно «організувала». Він дивився на Поліну, на її спокійне обличчя, і щось в ньому змінювалося.
Не минуло й півгодини, як до воріт під’їхав білий автомобіль. За кермом сиділа Зіна, поруч — дев’ятирічний Єгор, а позаду, серед сумок та пакунків, дрімала шестирічна Ліза.
Слідом за ними зупинилася ще одна машина, з якої вийшов Андрій. На її даху були міцно закріплені дитячі велосипеди, а багажник до країв забитий коробками.
Зіна нетерпляче натиснула на клаксон. Проте ворота, як і раніше, залишалися зачиненими. Вона посигналила ще раз, довше, але Поліна незворушно продовжувала фарбувати останню планку садової лавки.
Раптом задзвонив Федотів телефон.
— Ти де? — голос сестри, роздратований і гучний, було чутно навіть Поліні. — Чому зачинені ворота?
— У дворі.
— То відчини їх!
— Зіно, тут є одна проблема.
— Яка ще проблема? Ми вже приїхали!
— Мама сказала тобі раніше, ніж я встиг поговорити з Поліною.
Настала коротка, напружена тиша.
— І що тепер?
— Вона не погоджується.
— Федоте, ти знущаєшся? У мене діти в машині, вони стомилися! Ми сюди півхати привезли!
— Я бачу.
— Тоді відчиняй!
Федот підвів погляд на дружину. Поліна спокійно занурила пензлик у банку з фарбою, навіть не обернувшись.
— Поль, — звернувся він до неї, прикривши рукою телефон, — може, пустимо їх хоча б зараз? На кілька днів? Вони ж уже тут.
— Для чого?
— Щоб вони могли спокійно знайти собі інше житло.
— Гаразд, — погодилася Поліна. — Оплати їм готель на три дні.
Федот спочатку не зрозумів.
— Що саме?
— Готель. Або орендуй квартиру на кілька днів. Зі своїх заощаджень. На три дні, на тиждень — стільки, скільки їм знадобиться для пошуку.
— Але ж на чотирьох це вийде помітно дорожче.
— Напевно.
— Це просто викинуті гроші!
Поліна відклала пензлик.
— А тепер уяви, що замість тих «викинутих грошей» хтось збирається безкоштовно використовувати мій будинок, мій час і мій комфорт. Безкоштовно це лише для Зіни. Для мене ж це має свою ціну.
Федот нахмурився.
— Я мав на увазі не це.
— А що ж тоді? Ти вважаєш готель занадто дорогим, тому пропонуєш мені надати житло просто так. Ось чому такі речі потрібно обговорювати заздалегідь, перш ніж родичі приїжджають з валізами.
Чоловік нічого не відповів.
Тим часом Зіна вийшла зі своєї машини, а за нею — Андрій, знімаючи сонцезахисні окуляри.
— Ми ще довго тут стояти будемо? — крикнула зовиця крізь зачинені ворота, її голос був сповнений роздратування.
Тамара Львівна поспішила до доньки.
— Зараз ми все вирішимо, рідна.
— Що тут вирішувати? Ти ж сказала, що можна приїжджати!
— Можна було!
Поліна підійшла ближче до воріт.
— Ні, Зіно. Не можна було. Ваша мама сказала вам це, не спитавши моєї згоди.
Зовиця розгубилася.
— Але ж Федот погодився!
— Федот погодився допомогти, — спокійно пояснила Поліна. — Дозволу поселити тут вашу родину він у мене не питав.
— І що нам тепер робити?
— Шукати житло.
Зіна озирнулася на дітей. Єгор вже вийшов з машини і з цікавістю роздивлявся велосипеди на даху батькового авто. Ліза, очевидно, хотіла пити.
— Ми з самого ранку збиралися, — вимовила Зіна, її голос був втомлений. — Діти ж виснажені.
— Вірю. Тому мені особливо незрозуміло, навіщо ваша мама відправила вас сюди, не переконавшись, що вас тут чекають.
Тамара Львівна миттєво втрутилася, захищаючись:
— Годі вже все звалювати на мене! Я просто хотіла допомогти доньці!
— Тоді допоможіть, — парирувала Поліна.
— А що я зараз роблю?!
— Стоїте біля мого паркану і вимагаєте, щоб допомагала я.
Андрій, який до цього мовчав, підійшов до дружини.
— Зіно, ти точно сама з Федотом не розмовляла?
— Мама сказала, що все вже вирішено.
— Я ж питав тебе вчора.
— Ти запитав, чи точно нас приймуть. Я тоді мамі передзвонила.
Андрій повільно видихнув і поглянув на Тамару Львівну, його обличчя виражало неприховане розчарування.
— Тобто господарів будинку ніхто не питав?
— Федот мій син! — вигукнула свекруха.
— Я не про це.
Свекруха, схоже, не очікувала, що зять теж не підтримає її. Вона спробувала знову перевести розмову.
— Вам зараз немає де жити, а ви тут з’ясовуєте, хто кому що сказав!
— Саме тому і з’ясовую, — відповів Андрій, його голос був спокійний, але твердий. — Я б не вантажив речі, якби знав, що нас сюди ніхто не запрошував.
Зіна сердито подивилася на чоловіка.
— І куди ми тепер?
— Давайте спочатку дітей напоїмо.
Поліна, не втягуючи дітей у сварку дорослих, принесла дві пляшки води і передала їх через хвіртку.
Тамара Львівна негайно вхопилася за цей жест.
— Ось бачиш! Діти ж тут ні до чого! Відчини хоча б заради них. Нехай зайдуть, відпочинуть!
Поліна подивилася на свекруху прямо в очі.
— Сідайте всі по машинах і їдьте до Тамари Львівни.
— Знову те саме!
— У вас є вода, ванна, кухня і три кімнати. Дітям не доведеться стояти на вулиці.
— А мій спокій?
Поліна навіть на мить забарилася з відповіддю, не вірячи своїм вухам.
— Тамаро Львівно, ви зараз серйозно питаєте мене про це?
Свекруха осіклася, не знайшовши слів.
— Ви не бажаєте, щоб у вашій квартирі галасували діти. Не бажаєте, щоб Андрій працював з кімнати. Не бажаєте терпіти чужі сумки. Але з самого ранку переконуєте мене, що все це зовсім не складно. То покажіть це на власному прикладі.
Федот ледь чутно кашлянув, намагаючись приховати посмішку. Цього разу мати навіть не глянула на нього.
Поліна продовжувала, її голос звучав упевнено:
— Доти, доки Зіна не знайде житло, ви можете прийняти доньку та онуків. Андрій, якщо буде потреба, на кілька днів орендує собі робоче місце. Варіант є.
— У мене ж буде прохідний двір!
— А тут, значить, не буде?
Тамара Львівна міцно стиснула ручку своєї сумки. Відповісти їй було нічого.
Саме тоді, коли Поліна поставила це запитання, суперечка з Тамарою Львівною немовби завмерла. Не тому, що свекруха зненацька погодилася.
Просто будь-яка її спроба заперечити наштовхувалася на одне й те саме: як так вийшло, що незручності, які Тамара Львівна вважала неприйнятними у власній оселі, мали б бути для Поліни дрібницею в її будинку?
Зіна першою порушила мовчанку, її голос був втомленим.
— Мамо, поїхали вже до тебе. Чого ми тут будемо стирчати?
— Зіночко…
— А куди нам іще? Федот не збирається платити за готель, а тут нас, виявляється, ніхто не чекав. Поїхали.
Андрій, не чекаючи, вже відчиняв дверцята машини.
— Сьогодні розвантажимося, а ввечері я почну переглядати оголошення про оренду.
Обличчя Тамари Львівни одразу налилося багрянцем.
— Це що, тепер ви всі до мене перебираєтеся?
— Ідея про безкоштовне житло була ваша, — спокійно нагадала Поліна.
Свекруха мовчала. За кілька хвилин обидві машини розвернулися на вузькій дорозі.
Тамара Львівна затрималася, коли інші вже рушили. Її погляд був сповнений докору.
— Я зовсім такого від тебе не сподівалася.
Поліна взяла в руки банку з фарбою, її плечі були розслаблені.
— А я, знаєте, зовсім не очікувала прокинутись зранку і дізнатись, що до мене на місяць переїжджає четверо людей. Такі от несподіванки бувають.
— Федоте, ти їдеш?
Чоловік лише мотнув головою.
— Ні, мамо. Я лишуся вдома.
Тамара Львівна, стиснувши губи, сіла в машину і рушила слідом за донькою. Ворота Поліниного будинку так і залишились зачиненими.
Поліна повернулася до лавочки. Фарба на одній її стороні вже почала підсихати, тож слід було поспішати.
Федот кілька хвилин мовчки ходив по двору. Потім зайшов у сарай, приніс стару газету і акуратно підклав її під банку з фарбою.
— Злишся? — запитав він.
— Так, — коротко відповіла Поліна, не відриваючись від роботи.
— На маму?
Поліна глянула на нього, в її очах була суміш досади та розчарування.
— На тебе теж.
Федот кивнув, його погляд був задумливим.
— Заслужено.
— Ти ж знав про все ще вчора.
— Знав, що мама хоче запропонувати їм наш дім, — уточнив він.
— І вирішив повідомити мені про це вранці?
— Так.
— А якби вона не приїхала раніше? Як мала виглядати наша ранкова розмова? «Доброго ранку, Поліно, через годину сестра з дітьми приїде до нас жити до вересня»?
— Коли ти так кажеш, це звучить просто жахливо.
— Тому що це було б саме так.
Федот опустився на сухий край лавки.
— Я думав, ми поговоримо, я поясню ситуацію. Ти до Зіни добре ставишся, діти тобі подобаються. Мені здавалося, кілька тижнів не стануть катастрофою.
— А мені здавалося, що мій чоловік спочатку запитує мене, перш ніж обіцяти комусь мій дім.
— Я не обіцяв.
— Ти сказав матері, що сестрі потрібно допомогти, чудово знаючи, який варіант вона пропонує.
Федот задумливо потер долонею підборіддя.
— Так. Тут не сперечатимуся.
Поліна продовжила фарбувати, її рухи були розміреними.
— Я б, можливо, і погодилася прийняти їх на два-три дні, якби Зіна сама зателефонувала, пояснила все і попросила. Можливо. Але після того, як мені зранку повідомили про переїзд до кінця місяця… обговорювати вже нічого.
— Розумію.
— Сподіваюся.
Наступні два дні Тамара Львівна синові майже не телефонувала.
Зате Зіна дуже швидко зрозуміла, що жити в материній трикімнатній квартирі в місті, як виявилося, зовсім незручно.
Єгор з Лізою, яким було дев’ять та шість років, зайняли одну кімнату. Зіна спала в іншій разом із матір’ю, а Андрій намагався працювати віддалено в останній, що теж не сприяло ні його продуктивності, ні загальному настрою.
Велосипеди довелося тимчасово залишити у спільному коридорі на поверсі, отримавши дозвіл сусідів лише на короткий час. Коробки стояли уздовж стін, діти постійно бігали з кімнати в кімнату, створюючи нескінченний гамір.
Вже до вечора першого дня Тамара Львівна з помітним роздратуванням запитувала доньку, чи довго вона збирається шукати квартиру.
— Мамо, ти ж казала, до вересня взагалі ніяких проблем не буде!
— Я думала, ви у Федота будете.
— А я думала, ти з ними вже домовилася!
Після цих фраз тема зазвичай закривалася сама собою, а всі лишалися в розгубленості.
Андрій шукав житло ґрунтовно, але тепер уже без тієї повільності, яка була раніше. На третій день йому вдалося знайти невелику двокімнатну квартиру в сусідньому районі.
Вона була далі від колишньої школи, але зате господарі здавали її на тривалий термін і не збиралися змінювати умови щосезону. Це було те, що треба.
Того ж вечора Зіна зателефонувала братові.
— Завтра переїжджаємо.
— Знайшли?
— Так.
— Нормальний варіант?
— Цілком. Андрій договір передивився.
Настала невелика пауза.
— Зіно, вибач за суботу.
— Ти тут до чого? Це мама всіх нас так гарно організувала.
— Ні, я теж винен. Треба було одразу їй сказати, що без Поліни нічого не вирішено.
— Треба було, — погодилася сестра, її голос звучав тихо. — А мені треба було самій Поліні подзвонити.
На цьому їхня розмова і закінчилася.
Ніхто не посварився назавжди, діти не залишились на вулиці. А житлова проблема, яка в суботу вранці здавалася Тамарі Львівні абсолютно нерозв’язною без будинку невістки, чомусь вирішилася всього за три дні.
Того ж вечора Федот вийшов до Поліни у двір.
Вона саме знімала малярну стрічку з уже висохлої лавочки. Колір вийшов надзвичайно вдалим, і Поліна розглядала одну планку, де фарба лягла трохи щільніше.
— Зіна квартиру знайшла, — сказав чоловік.
— Добре.
— Завтра з’їжджають від мами.
Поліна посміхнулася.
— Швидко.
— Дуже. Мама, виявляється, чудово мотивує людей шукати житло.
Поліна розсміялася і нарешті подивилася на чоловіка.
Федот теж посміхнувся, але майже відразу став серйозним.
— Поліно, я хочу вибачитися.
Вона мовчки чекала продовження, даючи йому виговоритися.
— Я справді сказав мамі, що Зіні потрібно допомогти. І сам розумів, що вона пропонує наш дім. Мені здавалося, я вранці поговорю з тобою і ти погодишся. А мама вирішила, що моєї відповіді достатньо.
— Але недостатньо.
— Тепер я це добре знаю.
— Ти й раніше це знав.
Федот скривився.
— Гаразд. Це справедливо. Просто не подумав, наскільки нахабно все виглядатиме збоку.
— От це вже ближче до правди.
Федот так і сидів навпочіпки поруч, лише трохи відсунувшись, щоб випадково не зачепити ліктем відкриту банку з фарбою. Він подивився Поліні в очі, а потім вимовив:
— Я більше ніколи не вирішуватиму за тебе. Навіть не заїкатимуся про будь-які домовленості.
— Особливо, коли йдеться про мій дім, — уточнила Поліна.
— Особливо тоді, — кивнув він, підводячись.
Поліна закрила банку кришкою. Їй зовсім не хотілося, щоб одна сімейна сварка перетворилася на тижневі докори для чоловіка. Федот визнав свою помилку, сестрі вже нічого не обіцяв і матір не виправдовував. Наразі цього було достатньо.
Через тиждень Поліні несподівано зателефонувала Зіна. Розмова вийшла трохи ніяковою, адже обидві жінки розуміли всю складність ситуації.
— Я хотіла сказати… Загалом, вибач за той цирк біля воріт, — промовила Зіна.
— Знаєш, і ти могла б набрати мене перед тим, як їхати, — спокійно відповіла Поліна.
— Могла. Просто мама тоді запевняла, що все вже домовлено. А я була така знервована через квартиру, що просто схопилася за цю думку і вже нічого не аналізувала.
— Буває, — Поліна зрозуміла це відчуття.
— Ми вже нормально влаштувалися. Дітям навіть район сподобався.
— От і добре, — Поліна щиро пораділа за них.
Зіна помовчала, немов збираючись з думками.
— До речі, я змінила адресу доставки для своїх речей. До тебе нічого не приїде.
Поліна мимоволі усміхнулася.
— Дякую. А то я вже уявляла, як мені привезуть твої коробки після всього, що сталося.
— Я б зі сорому крізь землю провалилася, — зітхнула Зіна.
На цьому неприємна історія із зовицею справді закінчилася.
А от із Тамарою Львівною все виявилося набагато складніше. Вона не з’являлася майже два тижні. Федотові телефонувала, але Поліну демонстративно ігнорувала, навіть не питаючи про неї. Проте згодом все ж таки приїхала.
Тієї суботи Поліна знову була у дворі. Лавка вже давно стояла на своєму місці, поруч буяли пізні літні квіти, а на яблуні вже починали червоніти перші плоди. Звична машина зупинилася перед воротами. Поліна підвела голову. Вікно опустилося, і цього разу Тамара Львівна не вимагала відкрити ворота.
— Федот удома? — запитала свекруха.
— Удома, — відповіла Поліна.
— Я можу заїхати?
Поліна витримала коротку паузу.
— Сьогодні можете.
Вона відчинила хвіртку, але свекруха не стала заганяти машину у двір. Залишила її на вулиці і зайшла пішки. Розмова про Зіну більше не заходила.
Тамара Львівна принесла пакет слив, передала його синові й майже півгодини розповідала про свої справи. Перед відходом затрималася біля тієї самої лавки, оглянула її уважним поглядом.
— Добре вийшло, — нарешті промовила вона.
— Мені теж подобається, — погодилася Поліна.
Свекруха провела пальцем над дерев’яною планкою, ледь не торкаючись її.
— Певно, я тоді погарячкувала.
Поліна подивилася на неї. Для Тамари Львівни це, мабуть, було максимально близько до визнання своєї помилки.
— Головне, що розібралися, — сказала Поліна.
— Я просто хотіла Зіні допомогти.
— Допомога — це добре. Тільки варто спершу з’ясувати, чим саме готові допомогти особисто ви, — тихо промовила Поліна.
Тамара Львівна нічого не відповіла. Але й сперечатися не стала. За хвилину вона вийшла за хвіртку. Поліна зачинила її й повернулася у двір.
Того серпневого дня Тамара Львівна приїхала абсолютно впевнена, що найскладніше вже зроблено: донька зібрала речі, велосипеди закріплені на машині, родичі попереджені, отже, господарям залишається тільки відчинити ворота.
Ворота тоді так і не відкрилися. І більше ніхто не намагався призначати будинок Поліни безкоштовним житлом без згоди його справжньої господині.