— Та спить вона, Карино. Я ж не просто так чекав, поки засне. Хіба я настільки дурний, щоб при ній тобі дзвонити?
Яна розплющила очі. На електронному годиннику світилося 00:47. З кухні долинав тихий, але до болю знайомий голос Сергія.
— Перекажу я тобі гроші, скільки можна одне й те саме повторювати? Дев’яносто тисяч залишилося, правильно?
Від цих слів Яна різко сіла на ліжку. Лише вранці чоловік переконував її, що 90 000 гривень піде на комплект інструменту та ремонт їхнього робочого фургона.
— Тільки машину одразу на себе оформляй, — продовжив Сергій. — Мені тут, удома, зайві запитання ні до чого.
Яна відкинула ковдру, її ноги торкнулися прохолодної підлоги. Вона відчула, як її починає трясти.
— Ні, зараз іти я не збираюся. У Михайлика ж за два тижні день народження! Ти що, пропонуєш влаштувати хлопцю свято, коли татова валіза стоятиме біля дверей?
Настала неприємна пауза. Напруга зависла в повітрі, навіть крізь стіни спальні.
— Карино, не починай, будь ласка. Я ж сказав: після Михайликового дня народження поговорю з Яною. Вона ж нормально заробляє, квартира є, не пропаде.
Яна відчула, як кров закипає в жилах. Вона мовчки дійшла до кухні й різко клацнула вимикачем. Яскраве світло залило кімнату.
Сергій від несподіванки аж підстрибнув і завмер, дивлячись на дружину широко розплющеними очима.
— Закінчив розмову? — Яна підійшла ближче, її голос був на диво спокійним, але крижаним.
— Яно?! — прошепотів він, немов побачив привида.
— Я питаю: ти закінчив? Чи є ще щось, що ти б хотів обговорити зі своєю… подругою?
— Ти чого вискочила? — Сергій спробував зіграти на випередження.
— Кому ти там гроші переказуєш? І що це за дивні імена в розмові? — Яна не давала йому перепочинку.
Він кілька секунд дивився на неї, як баран на нові ворота, шукаючи відповідь. На обличчі Сергія відбилася розгубленість і переляк.
— Я тобі потім усе поясню…
— Ні. Зараз. Так он який у тебе ремонт фургона й які інструменти — Карина? — Яна зробила крок до столу, де він сидів.
Сергій повільно прибрав телефон від вуха, намагаючись закінчити дзвінок.
— Навіть не думай класти слухавку! — голос Яни став голоснішим, вона майже кричала.
— Ти п’ять хвилин тому вирішував, коли підеш від мене. Ось і продовжуй. Мені навіть цікаво, що там далі за твоїм планом.
— Тихіше, будь ласка. Михайлик спить.
— Мого сина ти згадав дуже вчасно! А коли наші спільні гроші збирався переказувати іншій жінці, син тобі не заважав? — Яна не стримувалася.
Сергій нарешті натиснув відбій. Його обличчя почервоніло.
— Вони не спільні, — пробурмотів він.
— Що ти щойно сказав?
— Я їх заробив! — підвищив голос Сергій.
— Чудово! А продукти в холодильнику самі з’являються? А комуналку дядько оплачує? Куртку Михайлику феї пошили? Чи твої гроші — твої, а мої раптом стають спільними, щоб ти ними Карину обдаровував?
— Знову починається…
— Ні, Сергію. Усе щойно закінчилося, — відрізала Яна, її слова звучали як вирок.
Він повільно сів за стіл. На сушарці стояли три тарілки після вечері, поруч лежав пакет з вівсяними пластівцями, які Яна приготувала на ранок. Усе в будинку було на своїх місцях, тільки людина навпроти неї за лічені хвилини стала майже чужою.
— Ти все ж таки не до кінця зрозуміла, — спробував він знову.
Яна гірко розсміялася, але вчасно прикрила рот долонею, щоб не розбудити сина.
— Обожнюю цю фразу. Давай перевіримо мій слух. Жінка на ім’я Карина чекає від тебе дев’яносто тисяч гривень. Ти кажеш їй оформити машину на себе. Ще ти збираєшся піти від мене після Михайликового дня народження. Де саме я помилилася?
— У нас із нею все складно… — Сергій уникнув прямої відповіді.
— Та невже?! — єхидно перепитала Яна.
— Яно, не заводься.
— Я ще навіть не починала! — відповіла вона, відчуваючи, як у ній підіймається хвиля відчаю і гніву.
— Розбудиш дитину, — Сергій нервово потер лоба, його очі бігали по кухні. — Давай зранку поговоримо.
— Скільки? — Яна перейшла в наступ.
— Ти про що?
— Скільки грошей ти їй уже віддав?
— Я не мушу перед тобою звітувати!
— Тоді я сама подивлюся, — Яна рішуче потягнулася до свого телефону.
— Що ти там зібралася дивитися?
— Наш накопичувальний рахунок, — слова Яни прозвучали як погроза.
— Яно!
— Замовкни! — її голос був на межі.
— Не смій мені наказувати!
Вона відкрила банківський додаток. Останні місяці Яна майже не перевіряла їхні заощадження. Гроші відкладали на заміну старої машини.
Сергій постійно повторював, що навесні ціни можуть знову піднятися і краще зібрати більше.
На рахунку виявилося набагато менше, ніж вона очікувала. Набагато менше, ніж мало бути.
Яна подивилася на нього з жахом в очах.
— Де, до біса, двісті десять тисяч гривень? — прошепотіла вона.
— Частина пішла на роботу, — Сергій відвів погляд.
— Куди?
— Інструмент, витратні матеріали.
— Покажи покупки!
— Зараз, вночі?
— Так, зараз! — Яна була непохитна.
— Ти взагалі себе чуєш?
— Чудово чую! Гроші де?
Сергій підвівся зі стільця. Він виглядав змученим і винним.
— Сто двадцять тисяч я позичив Карині.
— Позичив?! — це слово прозвучало як знущання.
— Саме так.
— А решту дев’яносто тисяч теж вирішив їй «позичити»? — Яна вказала на нього пальцем.
— Вона машину хоче купити, — спробував він виправдатися.
— Чудово! Я три роки їжджу на нашій розвалюсі, у якої взимку через раз замок багажника відкривається, а твоя Карина отримає машину за наші гроші? — голос Яни став пронизливим.
— Не за наші!
— Ще раз це скажеш — я в тебе щось кину!
З кімнати почувся ледь чутний шурхіт. Обидва миттєво замовкли.
У дверях дитячої з’явився сонний Михайлик, потираючи очі.
— Мамо, ви чого? — запитав він, ледь розплющивши очі.
Яна різко повернулася до сина, намагаючись приховати свої сльози.
— Нічого, синку. Іди спати.
— Ви сваритеся?
— Ми розбираємося з дорослими справами, — відповіла Яна, намагаючись усміхнутися.
Сергій підійшов до хлопчика, поклав йому руку на плече.
— Усе нормально, Михайлику.
Яна люто подивилася на чоловіка.
— Не треба зараз робити вигляд, що все нормально.
— Мамо…
— Михайлику, будь ласка, іди в ліжко. Завтра ж школа.
— Уже сьогодні, — зауважив хлопчик.
Яна подивилася на годинник.
— Тим більше.
— Ви розлучитеся? — запитав Михайлик, його голос був сповнений тривоги.
Сергій здригнувся.
— З чого ти взагалі це взяв?
— У Кирила батьки так вночі сварилися, — пояснив хлопчик.
— Ніхто зараз нічого не вирішує, — сказала Яна, намагаючись говорити якомога спокійніше.
— І ти точно не повинен сидіти й це слухати. Вранці я зроблю тобі сирники. Іди вже.
Хлопчик побрів назад до своєї кімнати.
Сергій дочекався, поки двері зачиняться.
— Бачиш, що ти наробила?
Яна повільно повернулася до нього, її погляд був сповнений презирства.
— Я?!
— Можна було до ранку потерпіти.
— Ти обговорюєш зі своєю коханкою, коли кинеш сім’ю, а винна я, бо не вибрала зручний час для скандалу?
— Не називай її коханкою!
— А як називати?
Сергій промовчав.
— Ось саме. Давно це триває? — вимагала відповіді Яна.
— Не знаю.
— Дуже складне питання. Рік? Місяць? Вчора познайомилися?
— З лютого.
Яна перевела погляд на календар, що висів на холодильнику. Був жовтень.
— Вісім місяців? — ледь вимовила вона, хапаючись за спинку стільця, а потім одразу її відпускаючи.
— А в березні ти їздив зі мною до мами дах на сараї лагодити. В квітні ми обирали Михайлику літній табір.
Вона глибоко вдихнула.
— У травні ти сидів зі мною до другої ночі, коли я зводила графік після звільнення двох диспетчерів. У червні ми на дачі веранду фарбували. То ти вісім місяців приходив додому, вечеряв зі мною, обговорював відпустку, а паралельно будував інше життя?
Сергій відвів погляд.
— Я не планував так.
— І машину їй теж випадково купуєш?
— У неї стара зовсім розвалюється.
— Яка трагедія, — Яна ледь стримувала гнів.
— Їй на роботу далеко їздити.
— А я пішки ходжу? Телепортуюся?
— Не перекручуй слова, Яно.
— Боже, яка маячня!
Сергій насупився.
— Ось тому з тобою неможливо нормально розмовляти.
— А з Кариною можливо?
— Вона хоча б слухати вміє.
— За двісті десять тисяч гривень я теж можу дуже уважно слухати.
— Гроші тут ні до чого.
— Авжеж. Саме тому ваша нічна розмова почалася саме з них.
Сергій рушив до дверей.
— Куди це ти?
— Спати.
— У спальню ти сьогодні не підеш.
— Це ще чому?
— Бо я не хочу лежати поруч із тобою!
— Квартира й моя теж.
— Я тебе з квартири не виганяю. Диван у кімнаті вільний.
— Яно, годі цю виставу влаштовувати!
— А у тебе вистава тільки починається. Вранці покажеш мені всі рухи по рахунку і поясниш кожну велику суму.
— Не буду.
— Тоді розмовляти нам більше нема про що.
Ранок видався майже абсурдно буденним. О сьомій п’ятнадцять продзвенів будильник. Яна посмажила обіцяні сирники, перевірила спортивну форму Михайлика і знайшла під столом другий носок. Сергій сидів у кімнаті вже одягнений, але на кухню так і не заходив.
Михайлик виделкою колупнув сметану.
— Тату, ти сьогодні мене забереш зі школи?
— Звісно, Михайлику.
Яна поставила перед сином чай. Сергій поглянув на неї.
— О четвертій?
— У нього секція до п’ятої двадцяти.
— Ти вчора казала до п’ятої.
— Вчора був вівторок. Сьогодні середа.
— Точно.
Михайлик переводив погляд з одного батька на іншого.
— А ввечері що?
— Уроки, — сказала Яна.
— Я не про уроки.
Сергій зітхнув.
— Михайлику, ми з мамою просто посварились.
Яна різко поставила кружку на стіл.
— Не треба вдавати, що ми посперечалися через немиту чашку.
— А що я маю йому сказати?
— Поки нічого.
— Ти сама вночі казала…
— Я вночі сказала, що це доросла розмова.
Михайлик підвівся.
— Я рюкзак зберу.
Коли він вийшов, Сергій процідив крізь зуби:
— Ти спеціально це робиш?
— Що спеціально?
— При ньому мене виставляєш…
— Навіть не закінчуй цієї фрази. Я вісім місяців нічого не знала. Ти все зробив сам.
— Я ввечері заберу частину речей.
— Чудово.
Сергій зло глянув на неї.
Увечері Сергій дійсно зібрав одяг та робочі речі. Йому приїхав допомогти Микола, друг.
— Яно, можна тебе на хвилину? — звернувся Микола.
— Можна.
— Я взагалі нічого не знав.
— Про що?
Микола ніяково подивився в бік Сергія.
— Про цю жінку.
— А Сергій сказав, що житиме у тебе?
— Ось тому я й підійшов. Він мені годину тому зателефонував.
— І?
— Я сказав, тиждень може переночувати. Довше мені нікуди. У мене батько після операції приїхав, ще й племінник на вихідні буває.
Сергій вийшов з кімнати.
— Миколо, навіщо їй знати подробиці?
— Тому що я не хочу крайнім опинитися.
— Ніхто тебе крайнім не робить.
— Ти вже зробив!
Яна схрестила руки на грудях.
— Сергію, а Карина тебе не приймає?
— Тобі яке діло?
— Мені вже ніякого. Просто цікаво, чому чоловік, який збирався піти до жінки, їде спати на розкладачку до приятеля.
— У неї донька.
— Так навіть цікавіше.
— Яно!
— Що «Яно»? Ти вісім місяців будував нове прекрасне життя. Де ж те життя?
Микола підняв долоні, наче здаючись.
— Я в сімейні чвари не полізу.
Через два дні зателефонувала Тамара Петрівна, свекруха.
— Яночко, Сергій у тебе?
— Ні.
— А де?
— Запитайте у нього.
— Він сказав, що в Миколи зараз гостює. Ви посварилися?
— Тамаро Петрівно, краще хай він сам розкаже.
— Мені вже розповів.
— Тоді навіщо питаєте?
— Тому що я хочу почути тебе.
Яна помовчала, зважуючи слова.
— Ваш син кілька місяців зустрічається з іншою жінкою. Частину наших заощаджень віддав їй. Збирався піти після Михайликового дня народження. Я почула його розмову вночі.
— Зовсім з глузду з’їхав?
Реакція свекрухи виявилася несподівано різкою.
— Двісті десять тисяч! У вас дитина росте! Він мені сказав, що просто закохався! Я зараз сама йому зателефоную.
— Мені чомусь здається, що головна проблема все ж таки не в грошах.
— Ти розлучатися вирішила?
— Поки вирішила не жити з ним.
— Правильно.
Яна навіть перепитала:
— Що?
— А чого ти чекала? Що я почну говорити «синочок мій помилився»?
— Приблизно так.
— Я шістдесят чотири роки прожила. Якщо людина вісім місяців помиляється за розкладом, це вже не помилка.
— Сергій зрадіє вашій підтримці, — з гіркотою сказала Яна.
— Я йому зараз влаштую.
Через десять хвилин Сергій зателефонував Яні.
— Навіщо ти матері все розповіла?
— Вона сама запитала.
— Про гроші навіщо?
— А це секрет?
— Тепер вона мені весь мозок виїсть. Мати вимагає, щоб я спочатку повернув гроші.
— Розумна жінка, — спокійно відповіла Яна.
— Ти розумієш, що у мене їх немає?
— Розумію.
— Тоді що ти хочеш?
— Щоб ти перестав поводитися так, ніби саме ти найбільше постраждав від усього цього.
— Я теж усе втратив!
Яна спалахнула миттєво. Від його слів їй перехопило дихання.
— Втратив?! Ти сам пішов! Сам знайшов собі іншу жінку! Сам віддав їй наші гроші! Хіба не ти сидів уночі на моїй кухні, нашіптуючи їй по телефону: «Яна нормально заробляє, не пропаде»? А тепер ти мені скаржишся, що втратив сім’ю?
Сергій промовчав. У слухавці запала довга тиша.
Ще за кілька днів у Михайлика був день народження. Син сам дуже просив, щоб батько прийшов на свято. Яна, попри все, погодилася.
Святкували вдома, по-сімейному. Замовили дві великі піци, запекли картоплю в духовці, нарізали свіжі овочі. Михайлик з трьома однокласниками майже дві години захоплено збирав величезний конструктор просто на підлозі.
Коли діти розійшлися по домівках, Сергій затримався біля дверей. Він ніяково переступав з ноги на ногу.
— Можна поговорити?
— Кажи.
— Не тут.
— Михайлик у кімнаті.
Вони мовчки вийшли на сходовий майданчик. Яна схрестила руки на грудях, готуючись до чергової порції самовиправдань.
— Ми з Кариною розійшлися.
— Вітаю.
— Яно, не починай.
— Тоді навіщо розповідаєш?
— Бо я нарешті зрозумів, що накоїв.
— За два тижні? — голос Яни був сповнений гіркої іронії.
— Яно, я серйозно.
— І я серйозно. Два тижні на розкладачці прожив — і ось воно, просвітлення?
— Справа не в цьому. Я скучив за домом.
— А за мною?
Сергій не відповів одразу. Він опустив очі, завагався.
— За всім.
— От. Нарешті чесна відповідь, — сухо промовила Яна. — За холодильником, за своїм ліжком, за Михайликом за стіною, за чистими сорочками, за звичним смачним обідом.
— За тобою теж.
— Оце «теж» мені особливо сподобалося, — її слова різали, як ножем.
— Я можу все виправити.
— Карина гроші повернула?
— Частково.
— Скільки?
— Двадцять п’ять тисяч гривень.
— Зі ста двадцяти тисяч? — Яна відчула, як її серце стискається від нової хвилі злості.
— Вона вже внесла їх за машину.
— Тобто машина таки існує?
— Так.
— І оформлена на неї?
— Так.
— Тоді ти втратив не двісті десять тисяч, Сергію. Ти втратив набагато більше.
— Я поверну тобі свою частину.
— Сергію, я подам на розлучення.
Він різко підвів голову, його обличчя спотворилося.
— Уже вирішила? Заради Михайлика можна хоча б…
— Навіть не смій ховатися за Михайлика! Ти сам планував піти від нас одразу після його дня народження. Це не я придумала цю дату.
Сергій постояв ще трохи, поникши. Здавалося, йому нічого було сказати.
— Коли скажемо йому?
— Я сама вирішу, коли. Але без подробиць про твою пасію та гроші.
Розлучення не обернулося для Яни миттєвим початком якогось нового, прекрасного життя. Кожен день був випробуванням. Доводилося вставати о пів на сьому, готувати сніданок, їхати на роботу, вислуховувати незадоволених водіїв та пасажирів, повертатися додому, перевіряти вправи з математики та правила української мови у сина, купувати пральний порошок, тримати в голові батьківські збори і постійно рахувати кожну копійку до зарплати.
За кілька місяців рішення суду про розірвання шлюбу набрало чинності. Питання щодо витрат на сина Яна та Сергій постаралися вирішити окремо, не втягуючи Михайлика в постійні сварки.
Сергій поступово повертав гроші, які вивів із сімейних заощаджень. Не одразу і не без роздратування, але домовлені суми він переказував.
З Кариною він протримався недовго.
Про це Яна дізналася не від нього, а від Тамари Петрівни. Свекруха прийшла до онука в неділю з контейнером домашніх котлет та пачкою улюбленого печива.
— Ти тільки не зловтішайся, Яно, — одразу попередила вона, ховаючи посмішку.
— Мені вже подобається початок, Тамаро Петрівно.
— Розійшлися вони.
— Швидко.
— Вона сказала, що їй не потрібен чоловік, який приїжджає раз на тиждень і постійно рахує гроші.
— А машина?
— У неї.
— От це мене взагалі не дивує.
— Сергій тепер кімнату винаймає.
— Я знаю, — Яна кивнула.
— Він усе сподівається…
Яна моментально напружилася, почувши її натяк.
— Тамаро Петрівно.
— Мовчу, мовчу, — свекруха підняла руки в примирливому жесті.
— Навіть не починайте.
Жодного урочистого відчуття перемоги Яна не відчувала. Просто була субота. Потрібно було забрати замовлення з пункту видачі, подзвонити мамі, поміняти постільну білизну і нарешті вирішити, чи купувати літні шини зараз, чи почекати до наступної зарплати.
Телефон коротко подав сигнал. Це Сергій написав повідомлення.
«Михайлика забрав. Усе нормально».
Яна відповіла:
«Добре».
За хвилину прийшло ще одне повідомлення:
«Дякую, що не заважаєш мені з ним спілкуватися.»
Вона набрала:
«Він тут ні до чого».
Подумала мить і відправила. На цьому їхній короткий діалог закінчився.
Яна завантажила посуд у посудомийну машину і відчинила вікно. У дворі чоловік намагався запхнути в багажник величезну коробку від телевізора, дві дівчинки ганяли на самокатах, біля під’їзду жінка сварила таксиста за те, що той зупинився не біля тієї арки.
Найважчим спогадом залишилася навіть не Карина і не зниклі гроші. Іноді перед сном Яна згадувала одну фразу, що прозвучала в її кухні тієї ночі:
«Та спить вона».
Сергій тоді був абсолютно впевнений, що дружина нічого не чує і що вранці все продовжиться як завжди: сніданок, школа, робота, покупки, сімейні плани.
Він помилився лише в одному.
Тієї ночі Яна не спала.
І після тієї розмови жити із заплющеними очима вона вже не збиралася.