Мені 32 роки. Ми з дружиною знайомі 10 років, з них у шлюбі вісім, виховуємо сина та дочку. Так вийшло, що дітьми я займаюся, а дружина заробляє гроші. Вона має дві вищі освіти та гарну високооплачувану посаду, а я простий хлопець із села. Познайомилися на СТО, куди вона привезла на технічне обслуговування свою машину. Вона залишила мені свій номер, так і зав’язалися наші стосунки.
Спочатку ми просто спілкувалися, і не планували нічого серйозного, просто бачилися іноді за кавою. Вона чомусь не палала бажанням виходити заміж, да і я не нагулявся ще тоді. Одружилися, як то кажуть “по зальоту” після двох років зустрічей. А коли наш старший син Сашко з’явився, дружина відразу поставила мене перед фактом, що вона у декретну відпустку йти не буде і повернеться одразу на роботу.
З того часу й повелося, що вона голова родини, а я — домогосподар та нянька. Ви не подумайте, мені не в тягар, і дітей я дуже люблю, але таке зневажливе ставлення дружини мене дістало. Постійно кричить, ображає, принижує, навіть за сторонніх людей. Наче я їй не чоловік, а прислуга, а вона жінка королівської крові. І так вже більше 5 років.
Ще й користується тим, що я людина тиха, швидко забуваю образи та прощаю. Інший чоловік вже б надавав затріщин, і вона одразу попритихла би.
Ну і грошима, звичайно, постійно дорікає. А мені вже заперечити нічого, живу на повному її змісті. Чомусь хатня робота і виховування дітей за працю не вважають. Колись на СТО непогано заробляв, і відчував себе нормальним чоловіком.
А зараз перетворився незрозуміло на що, їй Богу, хоч завтра кинув би все, розвернувся і пішов, та дітей шкода. Вона ж їх теж загнобить — найме няньку чи здасть до якогось елітного інтернату. Ось і доводиться терпіти таке життя, хоча іноді вовком вити хочеться. Ось цікаво, чи це я один такий, чи є у мене товариші по нещастю? Відгукніться, може разом знайдемо вихід із становища?
