Поділюсь, мабуть, і я своєю історією.
Мої перші й останні відносини з хлопцем починалися з квітів, коротких зустрічей, вечірніх поцілунків просто неба. Мені було 19, я була закохана. Зустрічалися ми з ним три роки. Потім він освідчився. Ми одружилися.
Наступні півтора року перетворилися на справжній жах.
Дуже швидко коханий змінився, став ревнивим та прискіпливим. Майже кожен вечір у нас закінчувався сварками, словесними суперечками.
Якось нас усім колективом затримали на роботі. Я повернулася майже на півтори години пізніше, ніж звичайно. Я дуже добре запам’ятала той клятий вечір. Чоловік не став мені нічого говорити, схопив за волосся і почав бити головою об підлогу.
З носа пішла кров. Вигляд крові його заспокоїв, я ж просиділа весь вечір у ванній кімнаті, боялася вийти.
Вранці, коли чоловік пішов на роботу, я поспіхом зібрала речі, документи, гроші та втекла до подруги. До батьків побоялася йти, думала, що тато в пориві злості може вбити чоловіка.
Вирушила до лікарні, потім до поліції, потім знову до лікарні. Зняли побої та закрутилося. Я розлучилася, чоловікові присудили громадські роботи.
І це все покарання за скоєне…
Весь наступний рік я боялася, що зустріну колишнього випадково десь. Але, дякувати богу, не зустріла. Почалося спокійне самотнє життя на 24 квадратних метрах на околиці міста.
Минуло вже майже шість років після розлучення. Я так ні з ким більше не зустрічалася. Подруги кілька разів намагалися познайомити з “неодруженими та красивими”, але мені щось страшно.
Загалом перестала довіряти чоловікам. Я в них бачу тільки небезпеку. Колишній чоловік дав мені “відмінний” урок. Краще бути одній, ніж із ким попало! Тепер патологічно боюся чоловіків.
