Мені було 19 років, я вчилася на 1-му курсі і тільки-тільки прийшла працювати. Він був удвічі старше, одружений і дитина. До нього ні з ким серйозних стосунків не було, та я і сама не закохувалася особливо. Мені завжди хотілося, щоб поруч зі мною була людина, яка б дбала про мене, з яким було б поруч тепло і надійно – як з татом (батько помер, коли мені було 12, майже 13).
І ось мені здалося, що таку людину я зустріла. Ну і дбав він – чи багато треба дівчині, про яку ніхто ніколи не дбав… Коротше, я закохалася, що називається “по вуха”.
Він став моїм першим чоловіком. Ніякої радості близькість не принесла. А він говорив “ну ось бачиш, ти боялася, я ж бо не кинув тебе після першого разу”. Місяця через два, коли я в черговий раз йому відмовила, він сказав “знайди собі хлопчика, який буде гуляти з тобою і ходити за ручку. Я дорослий чоловік і у мене є свої потреби”.
Ми розлучилися. Після цього я ще намагалася бігати за ним. Поки в якийсь момент він не кинув мене одну в клубі о 2 годині ночі (це було через десь півроку). Я звільнилася з роботи, але ще місяці три не могла його забути. В цілому я за ним “сохла” близько року.
Потім зустріла іншого чоловіка. Йому теж було близько сорока. Мені двадцять. Це було, як то кажуть “шалене кохання” – коли здається, що день не його не побачиш – помреш. Наче уві сні. Все на божевільних емоціях і неймовірному душевному підйомі. Тоді я була впевнена, що кохаю безумно, по-справжньому, хотіла народити йому дитину.
Мені здавалося, що моя любов виправдовує те, що я пішла на близькість з ним. А потім почалися ревнощі з його боку, постійний контроль, він не вірив, що можна застрягти в пробці на півтори години, і думав, що я з кимось йому зраджую.
При цьому зустрічі у нас були досить рідкісні. Він міг просто приїхати до мене додому і дуже дивувався, якщо я намагалася йому відмовити. Таким чином пройшло півтора року. Потім я пішла. Коли він почав питати, чи вийду я за нього заміж (якщо ти зараз погодишся, то я одразу розлучуся), я не змогла сказати так.
Мій перший чоловік в розлученні. Розлучився він тижні за два до нашого з ним розставання. Другий, здається, досі одружений і все ще збирається розлучитися. З ними обома я підтримую стосунки в рамках розмов по телефону і поздоровлення зі святом. Якщо і бачимося – дуже рідко.
Що стосується мене – я поки одна. Після цього у мене був чоловік, але розлучилися ми дуже швидко. Ні з одним з них близькість не відбувалася без сліз. А ще (банально звучить) у мене не виходить вірити чоловікам.
Сьогодні він говорить, що любить, а завтра …. І де гарантія того, що проживши кілька років разом, він тебе не кине заради двадцятирічної дівчини?
Розумію, що все це брудно і соромно … Я б багато чого віддала за те, щоб того, першого разу, не було, і я б залишилася чистою для свого чоловіка. Але повернутися назад і все переробити не можна …
І я не знаю, прощаються такі гріхи чи ні …
