Ми з чоловіком всього домагалися самі, важкою працею, іноді безсонними ночами. В результаті ми змогли купити квартиру, машину, дачу. Навіть виховали двох доньок.
Озираючись назад, я не розумію, як ми цього досягли… Скільки сил було витрачено. Чоловік підірвав собі здоров’я, часто працюючи на двох роботах. Звичайно, є почуття задоволення собою, тим, що всього досягли, піднялися з нуля. Але зараз виникло почуття образи… Діти не цінують, що їм дісталося.
Перед весіллям ми подарували дочці невеликий будиночок. Так, він невеликий — лише 95 квадратних метрів, але цілком відмінна база для старту. Ремонт був зроблений мінімальний. Далі хай як хочуть, так і облаштовують будинок. Пам’ятаю, як чоловік косив ділянку перед тим, як передати ключі дочці.
Ми подарували будинок. Вона тоді була дуже щасливою. Я була щаслива. Пам’ятаю той запах свіжоскошеної трави. Мені здавалося, що в дочки починається нове життя. Але жити вона продовжила по-старому.
З моменту передачі ключів минуло вже понад 7 років. Вони так і не доробили ремонту, досі немає нормальних меблів на кухні. Продовжують спати на матраці на підлозі. На стінах все так і немає шпалер… просто тинькування. Зміни є, звичайно, але незначні: на підвіконнях з’явилися квіти, а у ванній поміняли сантехніку. І все. За сім років!
Проте щороку, а іноді й двічі на рік вони відпочивають за кордоном.
Ділянка у них заросла травою так, що дивитися неприємно… Сухостій по кілька років накопичується. Занедбали ділянку та будинок. Як можна так жити?
Спочатку я намагалася підштовхувати доньку до того, щоб вони впорядковували житло, але все безглуздо. Зараз шкодую… Можливо, не треба було так чинити. Якби вони самі заробили на свій будинок, то цінували б…
