Моя мама мене виховувала одна, тато пішов від нас, коли я ще зовсім була маленька. Я була слухняною дитиною, у школі добре вчилася, вдома мамі у всьому допомагала по господарству.
Жодних підліткових проблем у мене теж не було, та й хлопчики мене не цікавили. Загалом я була золотом, а не дитиною!
Після школи я вступила до інституту, до речі, теж за маминим вибором. Ні, ви не подумайте, моя мама не тиран і не деспот, просто така була я.
На першому курсі навчання я познайомилася з молодим чоловіком, Олегом. Мама, звичайно, не схвалила мій вибір, Олег їй відразу не сподобався.
Я тільки зараз розумію це, все ж таки треба слухати своїх матерів, їм з висоти прожитих років краще видно. Тоді вона мені відразу сказала, що це не мій хлопець.
Та й взагалі, яка може бути сім’я на першому курсі, в дев’ятнадцять років. Потрібно, сказала, спочатку закінчити навчання і стати на ноги, а потім уже думати про сім’ю.
І заборонила мені спілкуватися з Олегом. Але цього разу я не погодилася з мамою, як це робила раніше.
Заявила, що я вже доросла і маю право сама вибирати, з ким спілкуватися, а з ким ні. На що мама тільки посміхнулася і сказала, ну добре, якщо ти доросла і все знаєш, тоді й живи як доросла, без моєї допомоги.
Так я пішла з дому до Олега. Спочатку ми з ним блукали по друзях, гуртожитках, потім оселилися в орендованій квартирі. Навчання, звичайно ж, я закинула, не до нього було, особисте життя влаштовувала.
Так ми прожили з Олегом рік. Незабаром я вже була в положенні, на що Олег мені заявив, що дітей він не хоче, та й взагалі, у нього інші плани на життя.
Куди ж, як не до мами, я прийшла. Вона, звичайно, мене прийняла назад, але з умовою. Перша умова була прибрати дитину, у нас, каже, немає можливості виховувати її.
Тому, що ми жили в однокімнатній квартирі, а їй уже до пенсії не далеко. Я ж ніде не працювала, та ще й без освіти. Ну, а другою, і головною умовою був повний послух, і відновлення в інституті.
Не проґавивши можливості мені дорікнути, що ось бачиш, я ж мала рацію, мати завжди права, і в цьому ти вже переконалася. Я прийняла її умови, бо одна, без мами, не змогла б прожити з дитиною.
Від дитини я теж позбавилася, хоч і зі слізьми на очах, але подітися не було куди. Відновилася в інституті, але вчуся погано, ні з ким не дружу і навіть не спілкуюся.
Ось уже й рік минув, а я досі не можу прийти до тями. Щодня я плачу, у мене постійні істерики, каюсь, що погодилася тоді позбавитися дитини, постійно лаюся з матір’ю, звинувачуючи її у всьому.
Мати ж себе винною не відчуває. Каже, що мене насильно ніхто не змушував цього робити, сама йшла на своїх ногах, і документи я сама підписувала, каже, себе й звинувачуй.
Я, звичайно, розумію, що не змогла б одна з маленькою дитиною, без житла, грошей, роботи. Але ж мати мені просто не залишила вибору своїми умовами.
Може, я просто злякалася труднощів самостійного життя. З того часу, ми з мамою живемо, як кішка з собакою, постійно лаємося, один одного в чомусь звинувачуємо. Я не можу їй пробачити, що вона тоді мені поставила такі умови! А ви як вважаєте, хто з нас винен?
