– Мишко, я до твоєї мами не поїду! Я її вже боюся. Як подивиться, так у мене вже коліна тремтять… – Чого б це? – Ну, мені здається, що вона мною незадоволена

– Мишко, я до твоєї мами не поїду. Я її вже боюся. Як подивиться, так у мене вже коліна тремтять…

– Чого б це?

– Ну, мені здається, що вона мною незадоволена.

– Та ми її бачимо всього раз на рік, коли у відпустці відвідуємо.

– Ось мені цього разу якраз і вистачає до наступної відпустки. Може, ти один її провідаєш?

– Світлано, ну, так не можна. Домовилися ж усі разом зібратися. Брат із дружиною аж із Дніпра приїде, а я, значить, один буду? Ні, збирайся. Тиждень потерпиш. Твої он що вихідних в гості приходять.

– Мої батьки тебе люблять, ти сам бачиш. А твоя мама жодного разу доброго слова мені не сказала.

– Так вона з усіма небалакуча, і зі мною теж. Характер такий, життя в неї було не легке. Давай не будемо сваритися, гаразд?

– Тиждень потерпиш, потім на південь махнемо. Сім днів всього в селі побудемо. Пролетять – ти й не помітиш. І Льоші в селі подобається. За курми побігає…

…У село до матері Михайла Світлана і справді їздити не дуже любила. Виросла вона у місті й сільської місцевості не знала, вважай, зовсім.

Мишко сміявся, що вона корів, напевно, наживо не бачила, тільки по телевізору. А для неї й насправді там все було дивним, але корови, кури, гуси, – все це подобалося. Навіть дерев’яний туалет на вулиці бентежив не дуже. А ось мама Мишка …

Подейкували, що Єлизавета Львівна була чаклункою. Могла, наприклад, приворотний відвар приготувати або навпаки, таке зілля зляпати, що ти цю людину зовсім забудеш, а він – про тебе.

Важко сказати, наскільки це відповідало правді, але Світлана сама бачила – люди до неї по лікувальні трави приходили.

І трав цих у неї в кімнаті було розкладено багато, а настій різний на поличках – ще більше. І для чого ці настоянки призначалися, одній їй і було відомо. Можливо, і отрути якісь є, з неї станеться.

На весілля до них із Михайлом мати не приїхала, послалася, що немає здоров’я. Але перед цією подією майбутній чоловік наречену на оглядини привозив. Єлизавета Львівна зустріла Світлану, не посміхнувшись. Викарбувала тільки:

– Будемо ріднитись, коли так, – і на цьому все знайомство.

Щоправда, інша сільська рідня наречену за свою прийняла одразу. Різні свати, куми, двоюрідні та троюрідні брати та сестри одразу набігли, – за столом тісно стало.

Світлана у місті такої кількості гостей не бачила. Причому одні йшли, їх одразу інші змінювали, як вартові. Усім хотілося на обраницю Михайла подивитися, дівчина аж збентежилася з незвички.

На ранок Світлана вийшла на кухню, там майбутня свекруха вже готувала салат.

– Допомогти чимось? – несміливо поцікавилася дівчина.

– Не треба мені допомагати, – Єлизавета Львівна особливою балакучістю і справді не відрізнялася, – я у своєму будинку сама собі господиня. Якщо хочеш, до курей сходи, яєць набери. Мишко яєчню з салом вранці любить.

– А це де?

– Не заблукаєш. Курник здалеку чути. Та не злякай їх там, бо нестися не будуть.

І вся розмова. Навіть доброго ранку один одному не побажали. Світлана побоялася зі своїми побажаннями лізти, а господарка цього, мабуть, і не робила ніколи.

Втім, і з рідним сином мати була не дуже балакуча. Зате Михайло за сніданком балакав без упину. Розповідав, де вони квартиру винаймати планують, куди після весілля з’їздити відпочити збираються.

Мати слухала, здавалося, не дуже уважно. Посередині його монологу повернулася несподівано до Світлани й не в тему розмови поцікавилася:

– Ти дітей мати можеш?

– Напевно, – зніяковіла та, – не пробувала ще.

– Ось і народ жуй. Це головна твоя справа. Я п’ятьох на ноги підняла. І ти на одній дитині не зупиняйся.

– Та вона в інституті ще вчиться, мамо, – подав голос Михайло. – Ось диплом отримає, на роботу влаштується, тоді про дітей і думатимемо.

– Диплом, робота, все це по-друге, – поправила його мати, – а по-перше, діти мають бути. Інакше не можна.

І так вона у всьому. Коротко, містко, без емоцій. Цікаво, як вона із чоловіком розмови вела. Петро Іванович, як розповідав Михайло, пішов із життя чотири роки тому від невиліковної хвороби.

Боровся з недугою довго, дружина трави всякі варила та настоювала, але видно, є хвороби, від яких і чаклунство не рятує.

У гості до них Єлизавета Львівна приїжджала поки що один раз, коли Льошка з’явився. Подивилася на онука у ліжечку, окинула поглядом дитячу кімнату:

– Щось шпалери у вас тут дуже яскраві, аж очі болять.

– Так для дитини ж кімната, – трохи образилася Світлана, – щоб весело Льоші було.

– Йому зараз не веселощі потрібні, а спокій. Спати йому більше треба. А як тут заснеш, з таким розфарбуванням…

І все. Навіть про онука нічого не спитала…

Наступного дня Михайло звозив її на місцевий ринок. Повернулися у різному настрої. Михайло, сміючись, почав розповідати:

– Підійшли ми, значить, до бабок, які курми та яйцями торгують. Мати на одну з них накинулася прямо. Каже, що яйця в неї магазинні, а вона їх утридорога продає, як сільські.

– Та відповідає, що ніякі вони не магазинні, бачиш, не проштамповані. А мати їй: – Що я, сільські яйця від міських не відрізню? Тебе саму проштампувати за брехню треба! Народ навколо збиратися почав…

– Не люблю я ошуканців, – спохмурніла свекруха, – сама все життя по правді живу, і всім її в очі говорю.

– Так іноді правда гірше брехні буває, – тихо заперечила Світлана, – краще вже промовчати в такому разі.

– Мовчальників у нас вистачає, – зауважила Єлизавета Львівна, – і коли країну по шматках зруйнували, промовчали, і коли наш колгосп розвалювали.

– То ти ж і сама в нас не дуже балакуча, мамо, – усміхнувся Михайло, намагаючись змінити тему розмови.

– А я говорю тоді, коли потрібно. Базікати даремно теж нічого…

У село Світлана все-таки знову поїхала, – подітися нікуди. Цього разу приїхав із Дніпра брат Михайла, Степан із дружиною-реготухою, Наташкою, підійшли й три сестри, вони поряд жили.

Знову за столом було галасливо і весело, тільки мати говорила рідко, здебільшого слухала. Потім Степан із Михайлом пішли на вечірню рибалку на ставок, Наташка вплуталася за сестрами. А Світлана залишилася сидіти з Льошкою. Сиділа біля вікна, читала.

Підійшла свекруха:

– Скотину з пасовища пригнали. Корову треба було б подоїти, а мені щось не здоровиться, і трави мої не допомагають. Ти вмієш?

– Ні, – розгублено посміхнулася невістка, – але спробувати можу, якщо покажете.

– Та гаразд, тут не пробувати треба, а доїти. Сама якось впораюся.

Але впоратися, мабуть, вийшло не дуже. Єлизавета Львівна прийшла з хліва, трохи жива. Лягла на ліжко, сказала, що серце стисло якось.

Світлана дала їй нітрогліцерин, подзвонила на ставок братам на стільниковий. Ті швидко прийшли, привели фельдшера. Сухенька бабуся зробила укол, сказала:

– У неї буває, не дівчинка вже. Хай подрімає поки що. За пів години зайду. Краще не стане, в райцентр везти доведеться.

Брати пішли подиміти, Світлана залишилася сидіти біля ліжка. Свекруха лежала із заплющеними очима – чи то спала, чи просто на світ дивитися не хотілося.

Обличчя Єлизавети Львівни було спокійним, умиротвореним навіть. Різного, мабуть, за життя вона надивилася: і поганого, і хорошого. І така радість, – сини приїхали. От і перехвилювалась. А тут ще невістка невміла, корову подоїти не може.

Несподівано на очі навернулися сльози. Світлана ледве стримувалася, щоб не розплакатися. Свекруха ніби відчула її настрій, розплющила очі:

– Ти чого ревти надумала? Я не відкинулася поки що, і не збираюся.

– Це все через мене, – сльози у Світлани потекли самі собою, – якби я корову за вас подоїти могла, вам би погано не стало.

– Та ти тут до чого? – Єлизавета Львівна взяла її за руку. – Це я сама весь день стрибала, як молода, ось і втомилася. А ти, доню, не плач, бо вся краса твоя пропаде. Ти ж для мене тепер ще одна дочка, правда?

…З того часу в село до свекрухи вона їздить без жодного страху. І, до речі, Єлизавету Львівну мамою називає. А та її корову доїти навчила. І виходить це у Світлани, як виявилося, непогано…

Ось така життєва історія до вашого прочитання. Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!