Народила у 40 років, відносини з чоловіком погіршилися, він навіть почав мене кривляти і нашого сина, коли він плаче. Грошей не дає. Син постійно у синцях, це же не нормально

Мені 42 роки, чоловікові 44. Прожили у шлюбі 16 років, було по-різному, але чоловік мій дуже важка людина.

Ніколи за ці роки я не відчувала підтримки з його боку. Живемо ми в іншій країні, емігрували давно, і це теж накладає свій відбиток – батьків практично не бачимо, сім’ї як такої немає.

Друзі «на чесному слові», віртуальні, реальної допомоги або підтримки немає ніякої.

Я маю дві освіти, завжди працювала, досить добре заробляла. І ось я звільнилася, вирішивши вивчитися ще раз і мати більш високу категорію.

На цьому вся моя діяльність закінчилася: диплом в кишені, але реальної роботи немає. Так я проіснувала 5 років, нерви, докори чоловіка і т.д.

Добивала відсутність дітей, проблеми зі здоров’ям, нереалізованість у житті і залежність від чоловіка, смерть в родині близької мені людини …

Потім була принизлива праця (прибиральницею), але я впоралася, все пережила, вимолила здоров’я і дитинку у Бога.

Важко переносила вагітність в 40 років, були важкі пологи, мій малюк ледь не загинув. Я після операції одна вдома з малям на руках, без допомоги – поруч не було нікого.

Дитина теж мала проблеми після важких пологів.
І все знову пішло шкереберть: я не сильно, але набрала вагу, перестала бути тією худенькою модницею, чоловік почав вказувати мені на недоліки фігури, при цьому грошей мені не давав, на мене їх просто «немає».

Якщо що ні так – «знайди собі іншого» або «бери чемодан і мотай».

За півтора року після народження сина чоловіка я просто зненавиділа. Його постійні підколи і кривляння (мене кривляв або дитину, коли той плаче), постійне роздратування мною. Я зрозуміла, що він мене ненавидить, доводить до істерик, постійно кричить на мене і при дитині.

Якщо раніше мій малюк просто плакав, то зараз мене шкодує, цілувати починає при черговому скандалі.

На чоловіка дитину я не можу залишити, щоб самій кудись вийти, пройтися, він не дивиться за ним, син постійно в синцях і подряпинах.

Додому поїхати до батьків-пенсіонерів – єдиний вихід, але поганий, тому що з батьками своїми жити не хочу – такі ж закиди від рідних ще болючіше чути.

Я хотіла, щоб чоловік пішов, і ми жили роздільно, але дитина ще мала, в сад його віддавати рано, та й вартість саду дуже висока для мене – половина зарплати. Чоловік каже, що по моєму бажанню не втече, а піде тільки тоді, коли і йому самому це буде потрібно.

Важко дуже на душі, навіть поговорити і поплакати ні з ким. Ось як життя може розпорядитися: раніше я була незалежною, доглянутою жінкою, а тепер що? Квочка, що залежить від домашнього тирана з постійними до мене причіпками. За що мені все це?