Наша родина була багатодітною. Я була третьою дитиною. Батьки виховували нас у суворості, намагалися виростити серйозними та працьовитими людьми.
Батько часто пив, мама терпіла від нього багато чого. Він зраджував її та навіть не намагався цього приховувати, а в нетверезому стані часто підіймав на неї руку.
Все це ми постійно спостерігали та, коли виросли, намагалися швидше покинути рідну домівку.
Але життя склалося так, що всі члени нашої родини рано пішли із життя. Першого не стало старшого брата, він потрапив в автокатастрофу. Через три роки після нього від раку пішла з життя сестра. Батько почав пити ще сильніше і згубив себе через рік після сестри. Так із нашої великої родини залишилися лише ми з мамою.
Я на той момент була вже одружена. Ми жили недалеко і часто приходили до мами, аби допомогти у побуті. Мама жила не одна. Після того, як не стало моєї сестри вона взяла на виховання її доньку, свою онучку, якій тоді було п’ять років.
Коли з’явилася перша моя дочка, я з гордістю принесла її матері. Але зразу стало зрозуміло, що для неї тепер існує тільки Олена, дочка моєї сестри.
За кілька років у мене з’явився син. Мама так само холодно зустріла його. Загалом, продовжувала ставитися до моїх дітей сухо та байдуже, її взагалі ніби підмінили після смерті сестри. Я розуміла її, але образа, звісно, була.
Коли ми приїжджали в гості, мати, думаючи, що ми не бачимо, ховала солодощі, щоб мої діти їх не з’їли. Коли онуки просилися залишитись у неї в гостях, вона постійно вигадувала якісь приводи, щоб цього не сталося.
Якось я зайшла допомогти мамі з домашніми справами. Вона годувала Олену, запропонувала сісти за стіл і мені. Я не відмовилась. Мама налила мені суп і почала розмовляти з улюбленою онучкою.
У цей момент я відчула дику образу за те, що у рідної мами навіть не було бажання зі мною поговорити. Тобто її сім’я – це тільки Олена, про мою сім’ю вона ніби забула.
Я не витримала та вирішила все висловити матері. Вона схопилася як ошпарена і почала кричати, що я росла з батьками, тому не розумію, як страждає маленька сирота.
Мені було теж шкода Олену, ніхто не бажав дитині такої жорстокої долі. Але на той момент вона вже стала старшою, звикла до того, що росте з бабусею. Та й уваги та любові від неї вона отримувала не менше, ніж від рідної матері. А як мої діти? Невже їм не хотілося також мати дбайливу бабусю?
З того часу мама стала мене весь час звинувачувати. Мені не хотілося починати сварок, і я вирішила згладити хоч трохи наші стосунки.
Згодом все забулося. Олена підросла, мої діти також. Вони добре ладнали між собою, та й ми з чоловіком Олену не ображали увагою.
Коли мені було 37, мама сильно захворіла. Олена тоді навчалася в інституті та зустрічалася з хлопцем. Часу на догляд за бабусею вона не мала. А можливо не було бажання. Усю турботу про хвору матір мені довелося звалити на себе.
Мої діти, попри відсутність бабусі в їхньому житті, допомагали мені. Олена спочатку допомагала теж, а потім, нічого не пояснивши, зібрала речі та переїхала до свого хлопця. Виросла дівчинка та забула, хто її виростив.
Перед тим, як піти з життя мама покликала мене. Вона хотіла скласти заповіт. Я запросила нотаріуса, який оформив документи та поїхав. Що мама написала у заповіті, я, звісно, не знала.
На церемонії прощання матері Олени теж не було. Ми були шоковані, якщо чесно. Але в день приїзду нотаріуса Олена, звісно ж, з’явилася. Мені навіть у вічі дивитися їй було гидко, хоч і рідна племінниця. У свої останні хвилини життя мати хотіла побачити кохану внучку, якій присвятила всю себе, і я це розуміла. Мені було дуже шкода маму.
Заповіт було оголошено. Нотаріус розповіла, що свій дім мама залишила мені, а Олені дістався другий будинок, який був у сусідньому дворі. Він був давно покинутий, жити було можна, але він потребував ремонту.
Племінниця була в сказі. Вона не чекала на такий поворот подій. Вона кричала, що ми змусили бабусю написати такий заповіт, а нотаріус узагалі підставний. А за місяць нам прийшов повістка до суду.
Олена всіма способами хотіла забрати перший будинок. Під час суду винесли вирок: все майно має бути поділено за заповітом чи передано прямому спадкоємцю, оскільки не було доказів тиску на нотаріуса. Прямою спадкоємицею була я. Після суду Олена підійшла зі словами вибачення. Зрозуміла, що може залишитись без нічого.
Я усвідомлювала, що це моя рідна племінниця і лишити її без даху над головою, я не могла. Олена отримала свій будинок, а будинок моєї мами законно дістався моїм дітям, які, і без належного кохання, не залишили бабусю одну в останні дні життя.
