– Навіщо ти влізла? – Ти при мені назвав мене колишньою! Мені що, мовчати?

Ангеліна заштовхала сумку під нижню полицю і тільки випросталася, а сусідка купе вже встигла виставити на столик котлети у фользі і сіль у сірниковій коробці.

– Огірок беріть, свій, із дачі. Я трохи на потяг не запізнилася, ви не уявляєте!

Ангеліна уявляла. За двадцять хвилин вона дізналася, що таксі приїхало не до того під’їзду, бо зять переплутав адресу, а тиск у попутниці від цього зятя скаче з самого весілля.

Ангеліна кивала і прикидала, коли пристойно взяти рушник і піти вмиватися.

До Києва їхати всю ніч. Сестра Зоя лежала там із температурою і третій день скаржилася в слухавку, що суп сам себе не зварить. Хотілося лягти раніше і прокинутися людиною.

Тут із сусіднього купе гримнув сміх з підкашлюванням наприкінці, як старий «Запорожець», який заводять на морозі.

Ангеліна завмерла з огірком у руці. Цей специфічний сміх вона слухала двадцять чотири роки. Тільки чоловік її Вадим сьогодні в обід поїхав у Львів, на об’єкт.

Вона сама загортала йому бутерброди і всоте твердила, щоб не забував пити свої пігулки.

– Яночко, ну що ти переживаєш! – чулося через відчинені двері. – Я все розписав. Завтра з вокзалу одразу на базу, там сосни прямо біля річки, номер із балконом.

– Ти ж сама його вибирала, я тобі картинки показував. Ліжко кінг-сайз, хоч поперек лягай! І два тижні ніяких виконробів.

Ангеліна поклала огірок назад. Попутниця продовжувала про зятя, але для Ангеліни вона тепер ворушила губами без звуку. Вийти у коридор вона не могла.

Відразу після відправлення потягу, поки життя ще було простим, Ангеліна наліпила на обличчя тканинну маску з равликовим слизом. Подарунок Зої, “потримаєш довше – будеш, як дівчинка”.

Дівчинка сиділа тепер із мокрим білим обличчям та дірками для очей, а за стінкою її чоловік обіцяв іншій жінці сосни.

І все ж дві склянки чаю зробили свою справу, а вбиральня була наприкінці вагона, повз сусіднє купе. Ангеліна подумала і вирішила, що маска навіть доречна.

Вона вийшла і з прямою спиною пропливла повз відкриті двері.

Вадим сидів біля вікна у новій футболці та чистив мандарин для худенької білявки у спортивному костюмі. Білявка підвела очі і верескнула.

– Та не бійся ти, – реготав Вадим. – Це баби так красу наводять. Моя вдома теж у такій ходить, я звик.

– Звик він, – думала Ангеліна у вбиральні, роздивляючись у дзеркалі білий привид.

Двадцять чотири роки шлюбу, а впізнати не може. Хоч паспорт до маски приколюй. Назад вона йшла ще повільніше. Вадим навіть не повернув голови.

***

На перон Ангеліна вийшла останньою і трималася за чужими валізами. Вадим крокував попереду з двома сумками, блондинка висіла у нього на лікті і щебетала. Він нахилявся до неї і посміхався на всі тридцять два.

Своїх у нього було двадцять шість, решту Ангеліна оплачувала на виплат.

Вона постояла біля колони, доки парочка не зникла у будівлі вокзалу, і викликала таксі до сестри. Зоя відчинила двері в вовняних шкарпетках і з градусником під пахвою.

– Нарешті. Я тут три дні на сухарях, як партизан.

На кухні Ангеліна знайшла стос немитих тарілок та рецепт із поліклініки, з яким ніхто не дійшов до аптеки. Вона переодяглася і з люттю взялася за справу.

Зварила курячий суп, перемила посуд, збігала по пігулки і заразом відтерла плиту, яку Зоя не чіпала, схоже, з Нового року.

Рукам потрібна була робота, інакше вони набрали б один номер.

Про подорож сказала коротко: не виспалася.

Увечері Зоя побачила, як сестра втретє розкладає коробочки з ліками за алфавітом, і не витримала:

– Лєнко, колись! . Я ж бачу, щось сталося!

Ангеліна сіла на край дивана і виклала все, від сміху за стіною до маски. Потім навіщось згадала, як учора вранці загортала Вадику бутерброди з лікарською, а він бурчав, що ковбаса товсто порізана.

– Я йому ковбасу різала, блін, а він їй мандарини чистив, – прошепотіла вона і розплакалася.

Зоя мовчки посунулася і обійняла її гарячою рукою. Посиділи. Потім Зоя шморгнула носом.

– Слухай, а він точно тебе в масці не впізнав? Може, удавав?

– Зой, він мене і без маски останній рік не дуже впізнає.

– Дзвони, – веліла Зоя. – При мені дзвони. З температурою мені можна все.

Вадим узяв слухавку з третього гудку і старанно позіхнув, приблизно на весь Львів.

– Лєночко! А я з дороги ніякий. Спина відвалюється, сумую – сил немає.

– Доїхав нормально? – Запитала Ангеліна.

– Зранку на місці. Тут роботи на три бригади. Все, біжу, планерка!

І десь у нього за спиною гаркнув мегафон: «Шановні відпочиваючі! На пляжі працює прокат катамаранів та човнів!»

– Це що у тебе? – Запитала Ангеліна.

– Це… у сусідів радіо. Все цілую!

Зоя витягла градусник і подивилася на нього з повагою.

– Тридцять сім та дев’ять.

Поки Зоя одужувала, у Ангеліни в голові всі минулі дива розклалися по місцях, як картки в картотеці. Перед від’їздом Вадик засунув у валізу шорти та її крем від засмаги з фактором п’ятдесят. Шорти він пояснив, для  готелю, мовляв, по номеру ходити.

Крем пояснити не встиг, вона не спитала. Тепер Ангеліна подумки завела на чоловіка особисту справу та підшивала туди папірець за папірцем.

Через тиждень Зоя одужала, і Ангеліна повернулася додому.

***

Вадим дзвонив щовечора. Скаржився на дощі, писав «сумую» з трьома смайликами. Якось надіслав фотографію об’єкта, бетонні плити у бруді. Ангеліна збільшила знімок. На плитах лежав сніг.

Стояв липень. Цю фотографію він показував їй минулої зими, коли лаявся, що плити поклали криво.

Ангеліна згорнула листування і нічого не відповіла. В особисту справу ліг ще один папірець.

У четвер прийшло: «Завтра буду, дуже скучив!» Ангеліна запитала, о котрій годині, і полізла на антресоль за валізами.

Жити з ним далі вона не збиралася. Нехай тепер Яночка купує йому пігулки від тиску та відбирає солоні огірки на ніч. Квартиру поділять потім, згідно із законом.

А сьогодні Ангеліна уклала дві валізи акуратно, за описом, як здають справи під час звільнення. Навіть шкарпетки згорнула парами, – причепитися нема до чого.

Вадим увійшов у п’ятницю ввечері, засмаглий до кольору смаженого пиріжка, у новій сорочці з пальмами. Потягнувся поцілувати, Ангеліна зробила крок назад і кивнула на валізи біля дверей.

– Це навіщо? – Він поставив сумку. – Ти кудись зібралася?

– Це ти зібрався. Подзвони Гоші, поживи поки що в нього. Поговорити нам все одно доведеться, але не сьогодні.

– Лєно, ти чого? Я з дороги, навіть кросівки ще не зняв.

– Я їхала з тобою в одному потязі, Вадику. У сусідньому купе.

Він завмер. Секунди три мовчав, потім зачастив, як на планерці:

– Яна Ігорівна – наш новий технаглядач. У Львові була виїзна нарада, по об’єкту…

– Нарада на базі відпочинку. З балконом та ліжком кінг-сайз! Ага.

– Ну… розширена нарада.

– Вадику, покажи мені квиток до Львова.

Вадим поплескав по кишені сорочки з розгубленим обличчям.

– І засмага у тебе, вибач, південна. Вже ніяк не Львівська!

– Та я на об’єкті цілими днями на сонці!

– Під снігом на плитах? Ти мені торішню фотографію надіслав! Я її пам’ятаю, ти тоді весь вечір лаявся.

У нього задзвонив телефон. Вадим глянув на екран, скинув і засунув його в кишеню. Ангеліна встигла прочитати: “Яночка”. З серцем.

Тут Вадим перейшов у наступ.

– А чого ти на вокзалі не підійшла? Чого два тижні мовчала? Це нормально взагалі? Тобто ти мені ніколи не довіряла? А не довіряють хто? Ті, хто самі здатні на зради.

– Ну, ти загнув!

Вадим прилаштував сумку на підлогу та зізнався, що відпочивав. Втомився, давно нікуди не їздив, людині потрібний відпочинок.

– Я тобі у травні Миргород пропонувала, – нагадала Ангеліна. – Ти сказав, там нудно, одні санаторії.

– Ну… там справді нудно.

Телефон задзвонив знову. Вадим вийшов на сходовий майданчик, Ангеліна викотила за ним першу валізу. Він стояв біля вікна між поверхами і бурмотів напівголосно:

– Так, Яночко, приїхав. Я тут у колишньої, барахло зберу й наберу тебе. Давай пізніше, мені зараз незручно.

Ангеліна поставила валізу поруч із ним.

– Це я колишня? – Уточнила вона голосно. – Вадику, я за документами діюча дружина, якщо що.

У трубці зчинився галас. Яна вимагала сказати, хто там поряд. Вадим обіцяв усе розповісти згодом. Чекати до «потім» Яна не хотіла і наказала ввімкнути гучний зв’язок.

Він зволікав, зітхнув і тицьнув у екран.

– Ви Ангеліна? Він сказав, що ви з весни в розлученні. Це правда?

– Та невже? – здивувалася Ангеліна. – Навесні ми клеїли шпалери на кухні, а перед вашою поїздкою він жив удома, а мені сказав, що їде у Львів.

Яна взялася за Вадима, Вадим пояснював, що з Ангеліною вони давно мали намір розійтися, просто папери не оформили.

– Не збиралися, – поправила Ангеліна. – Ми збиралися міняти лінолеум!

Вадим глянув на неї вовком, але Ангеліна й не думала замовкати. Не планувала стояти поруч, поки чоловік на ходу переписує історію їхньої родини.

– А до дітей ти сьогодні не поїдеш? – Запитала Яна. – Ти ж сказав спочатку до хлопчиків, потім до мене.

– Дітей у нас немає, – сказала Ангеліна. – У нас фікус. Вадику, ти їй хоч слово правди сказав? Хоч щось?

Вадим вимкнув гучний зв’язок і відвернувся до вікна. Ангеліна пішла за другою валізою. З майданчика долинало: «Яночко, не гарячкуй, дай я приїду, я все поясню…»

Коли розмова скінчилася, Вадим підійшов до дверей.

– Навіщо ти влізла?

– Ти при мені назвав мене колишньою! Мені що, мовчати? Знаєш що, а не піти тобі на хутір метеликів ловити?

Він сів на сходинку і попросив залишити його бодай до ранку. Ангеліна не залишила. Вона принесла теку з його документами, сунула в сумку і стояла поруч, поки він дзвонив братові.

Гоша погодився його прийняти, таксі Вадим викликав уже сам. Ангеліна тільки підказала, що з двома валізами краще брати універсал.

Перед виходом він попросив завтра взяти слухавку: дриль та книги ще треба забрати.

– Ага-ага, – пообіцяла Ангеліна.

Зачинивши двері, вона опустилася на пуф у передпокої. По лінолеуму тяглися смуги від коліс, черевики з’їхали під вішалку. Потрібно було прибрати, але не хотілося.

Ангеліна набрала Зою.

– Виїхав.

– Ну й добре, – сказала Зоя. – Приїжджай на вихідні. У мене твій суп закінчився, а готуєш ти смачніше, ніж я.

Ангеліна засміялася та пообіцяла приїхати.

Розлучення оформили до листопада. Квартиру продали навесні і гроші поділили за згодою. Вадим так і жив у Гоші, і ображався на коханку, яка його покинула. Але, ще більше на колишню дружину, – це вона все зіпсувала…

You cannot copy content of this page