Я завжди відрізнялася від своїх однолітків. Поки дівчинки грали в дочки-матері, я лазила по гаражах разом із хлопчиками. Про те, щоб вийти заміж і народити дитину, я ніколи не мріяла. Більше того, мені здавалося, що я для такого просто не створена.
Мені подобалася свобода, і я не хотіла ні від кого залежати. Проте заміж я таки вийшла. Тоді мені було 26 років, і годинник, як любила повторювати моя мати, вже давно цокав. Вона постійно нагадувала мені про те, що народити дитину найкраще до 30. Мовляв, потім складніше і фізично, і морально.
Але я нікуди не поспішала. У глибині душі я знала, що ніколи не буду матір’ю. Мені це просто не потрібно. Щоправда, чоловікові це не подобалось. Він часто говорив, що хоче стати батьком. Розповідав, що чудово уявляє себе в цій ролі.
Тиснули на мене також і всі мої родичі. Коли мені стукнуло 30, на сімейному гулянні буквально всі бажали мені нарешті стати матір’ю. Психологічно я була просто на дні. Почала відчувати провину за те, що не хочу маля. І в якийсь момент просто здалася.
У на з’явився син, коли мені виповнилося 33 роки. Незважаючи на попередження рідних та подруг, вагітність та пологи пройшли дуже легко.
Але найголовнішого не трапилося: я не відчувала абсолютно нічого до свого малюка. Але нелюба дитина цього не розуміла. Він потребував мене, мого піклування і любові.
Я не хотіла засмучувати чоловіка. Намагалася щосили вдавати, що наш син мені цікавий. Але за будь-якої зручної можливості я тікала з дому, щоб просто побути наодинці з собою і не чути дитячий крик.
Минали роки, але моє ставлення до дитини не змінювалося. Хоча він ріс добрим і щасливим хлопчиком, це мене зовсім не хвилювало. Напевно, я просто відчувала, що маю поставити його на ноги і відпустити у вільне плавання. Тоді моє життя нарешті налагодиться.
На тлі мого нестандартного ставлення до сина наш із чоловіком шлюб почав тріщати по швах. Як висловився мій чоловік, наша сім’я не мотивувала його. Якщо я не намагаюся щось виправити, то й він не стане.
І чоловік пішов назавжди. Навіть аліменти сплачувати відмовився. А я була надто горда і самодостатня. Тягнула сина одна.
Тоді йому було 10 років і він усе розумів. Хлопчик хапався за будь-яку нагоду побути зі мною разом, розповісти мені щось. Звичайно, я слухала його, але подумки була десь в іншому місці.
Проте обіцянки, яку я дала сама собі, я дотрималася. Син здобув гідну освіту та пішов працювати за професією.
Коли син повідомив, що хоче одружитися, я зробила все, щоб влаштувати йому найкраще весілля. І на квартиру дала частину грошей. Загалом, ні до чого було причепитися. Нині він живе зі своєю дружиною та донькою у центрі столиці. Він має все для щасливого життя. А я нарешті стала вільною.
Але син не залишає спроб налагодити зі мною контакт. Він дзвонить мені майже кожен день, і мене це страшно дратує.
Я просто хочу пожити для себе, щоб мене ніхто не смикав. Але сина це не влаштовує. Він хоче, щоб його дочка мала бабусю. Але й дівчинка мене анітрохи не цікавить.
Невістка здивована. Каже, що такого вона у своєму житті ще не бачила. Та ви шо! Ну чому я маю перед кимось виправдовуватися за свої бажання та вчинки? Я зробила все, щоб моя дитина жила в достатку. Нехай він зробить усе, щоб я жила в спокої. Досить мені дзвонити!
