Не можу порозумітися з сином. У мене двоє дітей – старшому 7 років, молодшій лише 2 роки. Син завжди був дуже емоційний, плаксивий, істеричний. Але з кожним роком стає все складніше знаходити з ним спільну мову. Реакція на все як у трирічної дитини. Син упродовж дня плаче більше, ніж молодша донька.
З його боку постійно йде порівняння із сестрою. Оскільки син пішов до школи, йому потрібно робити уроки, завдання. До цього ми взагалі підходимо через істерику. Постійно тільки й чую – «хочу грати», «чому Іра (сестра) грає, а я маю робити уроки».
Намагаєшся пояснити спокійно, що у них велика різниця у віці, йому сім і він уже великий, а вона ще маленька. Що коли сестричці буде 7 років, вона теж ходитиме до школи і так само робитиме уроки. Пояснюєш, що коли він був у такому віці (2 роки), він також безтурботно грав. Наводиш приклад себе у його віці. Нічого не допомагає.
Через це він доньку постійно задирає, хвалиться іграшками чи чимось ще. Звичайно, маленькій дитині хочеться те, що їй показують. Починається істерика.
Практично кожний ранок починається з поганого настрою. Сніг іде – мама винна. Вітер дме в обличчя, коли йдемо до школи – мама винна. Ідемо до школи, втік уперед, під ноги ми, звісно, не дивимося, упав. Хто винен? Мати.
З дорослими не вміє розмовляти абсолютно. Не знаю, як пояснити, що так не повинна поводитися дитина, якій сім років. Спокійно говорила, розмовляли. Говорить, що все розуміє, але через деякий час починається все за новою.
Я вже сварила, кричала (знаю, що не можна, але й у мене вже не вистачає терпіння, все вислуховувати) результат один.
Проти чого син має протест? Як знайти підхід? Втомилася сваритися, втомилася плакати та так поводитися з дитиною. Підтримки практично жодної. Тато військовий, удома майже не буває.
Бабуся тільки балує, живемо далеко одне від одного, і все, що відбувається, вона не бачить. У мене вже опускаються руки.
