Не поділили…

Зої Іванівни не стало наприкінці березня, коли сніг ще лежав у тіні паркану, але вже пахло весною. Ховали її в четвер, і на цвинтарі зібралася вся родина – обидва сини з дружинами, дочка з чоловіком, онуки.

Після поминок, коли гості розійшлися і в квартирі залишився запах ладану і пирогів, Антон вперше сказав те, що всі думали, але боялися вимовити вголос:

– Треба вирішувати зі спадщиною.

Андрій кивнув головою, дивлячись у вікно. Юлія мила посуд на кухні і вдавала, що не чує.

Заповіт Зоя Іванівна не залишила. Чи то не встигла, чи то вважала, що й так усе ясно. Була квартира  і дача за тридцять кілометрів від міста – звичайні шість соток з будинком, що похилився, і старими яблунями.

Ділити це між трьома дітьми здавалося їй, мабуть, справою простою і природною.

На оформлення документів пішло пів року. Нотаріус був неквапливий, а брати і сестра зустрічалися все рідше, і щоразу розмови зводилися до одного й того самого – грошей.

Квартиру вирішили продати. Довго сперечалися про ціну: Антон наполягав на сумі вище, Андрій погоджувався на середню, Юлія взагалі пропонувала не поспішати.

Зрештою зійшлися – після трьох рієлторів та одного скандалу, коли Андрій звинуватив Антона в тому, що той хоче «загребти все собі».

– Я не загрібаю, – стомлено говорив Антон, – я хочу справедливості. Мама б хотіла, щоб ми не пересварилися.

– Мама б хотіла, щоб ми жили дружно, – тихо сказала Юлія, але її ніхто не почув.

Квартиру продали у листопаді. Гроші розділили – кожному дісталося порівну. Лишилася дача.

Тут все й почалося.

– Мені дача не потрібна, – заявив Антон за сімейною вечерею у Юлії. – У мене робота, діти, іпотека. Продаємо.

– І я такої думки, – підтримав Андрій. – Шість соток – це не бізнес. Та й дім старий, треба вкладатися.

Юлія мовчала. Потім поставила чашку з чаєм і сказала:

– Я не продаватиму.

Брати переглянулись.

– Юль, – обережно почав Антон, – ну навіщо тобі це? Влітку туди їздити – тільки нерви мотати. Дах тече, пічка в лазні димить, паркан покосився.

– Ми там відпочиватимемо, – відрізала Юлія.  – У мене двоє дітей. Їм потрібне повітря, а не бетон.

Суперечки тривали місяцями. То Антон, то Андрій приводили потенційних покупців – чоловіка в шкірянці, який ходив ділянкою і мружився на яблуні; жінку з блокнотом, яка захоплено казала: «Яке чудове місце для дітей!» Юлія не погоджувалась.

– Юлю, ну скільки можна? – сердився Андрій. – Ти не розумієш, чи що? Мама останніми роками вже не стежила за будинком. Після батька все розвалилося.

– Я розумію, – відповіла Юлія. – Я все розумію. Але це не означає, що треба позбавлятися.

Якось, після чергового «покупця», який пропонував суму меншу за очікувану, Антон не витримав:

– Хочеш, викупляй наші частки. Ми не проти.

Юлія глянула на нього уважно. Потім на Андрія.

– Добре, – сказала вона. – Я подумаю.

Увечері вони з чоловіком сиділи на кухні. Сергій, інженер-будівельник, думав довго, потім спитав:

– А ти впевнена?

– Ні, – відповіла чесно Юлія. – Але я не хочу, щоб дача пішла у чужі руки. Там стільки всього… Пам’ятаєш, як ми з тобою в перший рік після одруження, приїхали до мами, і вона пригощала нас вишневим варенням?

Сергій пам’ятав.

– Гаразд, – сказав він. – Викуповуємо.

Тепер проблема була в ціні. Брати, вирішивши провчити вперту сестру, назвали суму, яка була вищою за середню. Не багато, але достатньо, щоб відчути себе переможцями.

– Ви це серйозно? – Запитала Юлія.

– Абсолютно, – сказав Антон. – Ми ж не примушуємо тебе. Не хочеш – продамо стороннім.

– Добре, – сказала Юлія. – Я згодна.

Вона віддала все, що отримала за квартиру і додала свої накопичення. Сергій заліз у невеликий кредит. Але дача офіційно стала їхньою.

У серпні та вересні вони з чоловіком ремонтували будинок. Перекрили дах, запросили пічника, поставили нові вікна.

Юлія фарбувала стіни у світло-зелений – той колір, який мав бути у спальні. Сергій шкурив старі двері і все повторював: «Нічого, зате своє». До жовтня закінчили. У травні наступного року відкрили свій перший сезон.

Юлія пам’ятала цей ранок до дрібниць: сонце крізь нове скло, запах свіжої трави, діти верещать біля старого ставка, Сергій заварює чай на веранді. Вона сиділа на сходинці і думала, що все було не даремно.

А потім задзвонив телефон.

– Юля, привіт, – голос Антона був незвично м’яким. – Слухай, тут така річ… Олена з дітьми хоче на дачу влітку. У липні. Можна вони приїдуть на місяць?

Юля завмерла.

– Що?

– Ну, на дачу. Ти ж сама все одно там не сидиш постійно. Олена з дітьми – вони лише на місяць. Їм повітря потрібне.

– Антоне, – повільно сказала Юлія, – я викупила в тебе дачу. За тією ціною, що ти назвав. Ти одержав гроші.

– Ну, так, – розгубився Антон. – Але ж це…

– Що? – Юлія відчувала, як усередині піднімається щось гаряче та колюче. – Це що? Сімейна дача? Я пропонувала вам залишити її сімейною. Ти сам казав, що вона тобі не потрібна. Ти приводив покупців, торгувався, покарати мене хотів.

– Юлю, я не розумів…

– А тепер зрозумів? – Вона посміхнулася. – Захотілося на природу? Так найми дачу для своєї сім’ї. Оголошень повно. А сюди я вас не запрошувала!

Антон помовчав. Потім сказав тихо:

– Ти серйозно?

– Серйозно, – відповіла Юлія. – Я віддала за дачу все, що в мене було. І тепер це мій дім! Мій, а не “сімейний”! Ти сам вирішив, коли назвав ціну.

За тиждень зателефонував Андрій. З тим самим питанням. Для сім’ї дружини – на серпень.

– Андрію, – сказала Юля, – ти мене чуєш? Я вас не запрошувала. Ні тебе, ні Антона. Ви отримали гроші. Дача моя. Хочете відпочивати – наймайте!

– Але ж це не по-родинному, – образився Андрій.

– А по-родинному було вимагати ціну вищу за ринок? – Запитала Юлія. – По-родинному було приводити чужих людей і говорити, що мені нічого там робити?

– Ви хотіли мене покарати, я все розумію. Але покарання не спрацювало. Тепер це моя дача. І я вирішую, хто сюди приїде.

Андрій кинув слухавку.

Юлія сиділа на веранді і дивилася на дві яблуні та вишню. Діти грали на траві, Сергій лагодив гойдалки. Вона думала про маму – про те, як та любила цей будинок, як садила яблуні, як пекла пироги на старій кухні.

Думала про те, що якби не суперечки, якби не жадібність, якби не це безглузде покарати сестру – може, все було б інакше. Може, вони б зараз усі разом сиділи тут, пили чай і згадували.

Але цього не сталося. Брати отримали гроші. Юлія отримала дім. І право вирішувати, хто питиме чай на цій веранді.

Вона підвелася і пішла до дітей. У повітрі пахло вишнею.

– Мамо, а дядько Антон приїде? – спитав син, не підводячи голови від іграшкової машинки.

– Ні, – сказала Юлія. – Дядько Антон не приїде.

Хлопчик кивнув і повернувся до гри. А Юлія подумала, що, може, колись усе зміниться. Але не зараз.

Зараз був травень, цвіла вишня і це була її дача…

Як ви вважаєте, слушно вчинила Юля?

You cannot copy content of this page