Не вдалося мені насолодитися законним декретом, довелося залишати дитину під опікою свекрухи. А причина в тому, що нам різко не вистачало грошей. Діру в сімейному бюджеті пробила машина, куплена тією самою свекрухою. Купити вона купила, але кредит за цю саму машину тепер платить мій чоловік.
До декрету ми із чоловіком готувалися. Квартира у нас була, мені її бабуся подарувала ще до весілля. Ми там зробили ремонт, облаштували дитячу. Дещо накопичили грошей, щоб декрет пережити без особливих потрясінь. Купили все необхідне для малюка. Загалом підійшли відповідально.
Я планувала, що відсиджу декрет повністю, займатимусь будинком та дитиною. Але все пішло шкереберть майже відразу після появи малюка, місяці чотири тільки й минуло. У чоловіка на роботі почалися проблеми, зарплату суттєво урізали.
Жили з тих накопичень, що були. Але ці накопичення розраховувалися як підтримка, а не як повне забезпечення. Я думала вже самій виходити на роботу, залишивши чоловіка у декреті, але в нас на роботі була приблизно така сама ситуація. У мене вже починалася паніка, але тут усе почало повертатися до своєї колії. Чоловік повернувся на роботу, все почало нормалізуватися, хоча від накопичень майже нічого не залишилося, все витратилося і проїлося.
Свекруха до нас у гості ходила регулярно. Онука відвідати, попити чай, за життя поговорити. Постійно голосила, як за нас переживає, як би вона хотіла допомогти, та нічим. Дуже тішилася, коли в нас почало все налагоджуватись. А потім за кілька місяців купила собі машину в кредит.
Про те, що свекруха хоче машину, я знала. Не те щоб це була її рожева мрія, але автівка у розмовах згадувався досить часто. Вона міркувала про те, як це зручно, особливо коли треба з’їздити на дачу чи взимку їхати до поліклініки.
– Ось їдеш ти автобусом, а там половина хворіють. Кашляють, чхають, ні про кого не думають. А в машині їдеш одна, як королева. Ніхто по ногах не тупцює, не чхає тобі на плече. Краса.
Момент, коли мама чоловіка відучилася на права, я не вловила. Та мені й не до пильного стеження за мамою чоловіка було. В мене дитина на руках. Я про наявність у неї прав дізналася, коли вона вже машину купила.
Прийшла до нас свекруха, світиться, радіє.
— Виглянь у віконце. Бачиш, там червона машина стоїть? Це моя ластівка! – з гордістю промовила свекруха.
Я визирнула, подивилася, на автопілоті привітала маму чоловіка із покупкою. От, гадаю, поки ми тут останній хрін без солі доїдали, вона нас могла лише морально підтримати. А як шкодувала, як журилася. І тут раптово така не копійчана покупка. Та хай вона з пробігом, але все одно, коштує не п’ять копійок.
Уголос я цього говорити не стала. Прийняла як факт, але в пам’яті, звичайно, відклала. Я їй не заздрила, сама я без прав і за кермо не рвуся, а в чоловіка машина є, тож заздрити тут нема чому.
Минуло кілька місяців, чоловік вже працював на повну силу, але грошей нам не вистачало. Причина проста – чоловік оплачував автокредит своєї мами. Раз вона попросила допомогти, другий, а потім це стало як належне. Мене само собою не влаштовувала ця ситуація. Я собі зайвий раз джинси не можу купити, продукти по акції виглядаю, а свекруха на машині розсікає, яку мій чоловік оплачує.
– Мама завжди хотіла машину, але тягла мене сама, не могла собі дозволити. Тепер купила. Я повинен їй допомогти, це ж мама, – пояснював чоловік, але для мене це не пояснення, а якийсь дитяча поведінка.
– А твоя мама не могла ще кілька років почекати зі своєю мрією? Адже знає, в якому ми становищі – я в декреті, запаси ми проїли – злилася я.
– Мама не молодшає. Скільки їй було чекати? А якщо ти з декрету не вийдеш, а ми одразу за другим підемо? Ми впораємося, – заспокоював чоловік.
Так от, ми не впоралися. Фірма чоловіка знову почала переживати не найкращі часи, їх знову почало колихати, а зарплата – місяць густо, місяць порожньо. Тоді й дозрів чоловік до розмови.
– За кілька місяців синові півтора року буде. Думаю, тобі варто вийти на роботу, – приголомшив мене чоловік заявою. – Бачиш, що нам не вистачає.
– Нам би вистачало, якби кредит твоєї мами не від’їдав частину бюджету! – Я розлютилася на його слова. – А дитина з ким залишиться? Садок нам не світить, а найняти няню нам не по кишені.
– Про це не хвилюйся, із сином мама посидить із задоволенням.
Краще б свекруха з такою ж насолодою на роботу пішла, а точніше поїхала. Ми з чоловіком навіть посварилися на цю тему. Я маю кинути дитину, щоб заробляти на машину свекрусі, просто межа мрій!
На роботу я таки вийшла, іншого виходу в мене просто не було. Свекруха сидить з онуком, не забуваючи ввечері мені вказувати на те, що вдома у мене бруднувато, та й готую я якось не дуже. Начебто я маю на це час! Взяла б та допомогла, коли така розумна. До себе вона онука не забирає, відговорюється, що в неї для дитини нічого немає. Але мені здається, це зайвий привід сунути носа по чужих шафах.
Дуже чекаю, коли син піде в садок і мама чоловіка перестане постійно стирчати в мене вдома. На чоловіка я досі ображена. Раніше про другий декрет замислювалася, а тепер навіть не хочу чути про це.